“Руйнація мистецтва призводить до руйнації особистості”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Закінчення статті «А В ЦЕЙ ЧАС У СІНГАПУРІ…», с. 1
А В ЦЕЙ ЧАС У СІНГАПУРІ…
Слово Просвіти, №27 за 2007 рік
структурам. Це неправда. Землю віддали в оренду на десять років товариству з обмеженою відповідальністю за смішні гроші. А міськрада про це мовчить. Уявіть, що вони набудують там за десять років, і які гроші потечуть до них! У засобах масової інформації повідомляється, що міськрада працює над проектно-кошторисною документацією реконструкції Київської малої опери, і водночас замовчується факт, що не існує навіть розпорядження про здійснення цієї реконструкції. Досі не виконано розпорядження від 22 березня 2005 року №406 про вилучення будинку нашого театру в товариства “Будхолл” для проектування реконструкції та будівництва. Та, як це буває у житті, нічого не залишається таємним. Міська влада говорить про рішучі кроки, яких ніхто не бачить, а насправді дуже опікується інтересами забудовника довколишньої території і робить усе, аби запобігти початку реставраційних і ремонтних робіт театру. Оце біль, який мене не покидає. Я піклуюся про те, щоб був ще один оперний театр. Дуже прошу вас допомогти, аби докричатися до розуму людей, від яких це залежить. Будинок трамвайників — це був колись народний дім, на сцені якого співали Шаляпін, Козловський, Собінов, ія сама скільки разів там співала. Там чудова акустика. То чому ми відмовляємося від другого оперного театру? У всьому світі існують такі театри, поряд із великими є малі оперні, де звучать спектаклі малої форми, яких ніколи в Києві не було. Це опери Генделя, Моцарта, Баха! Мені надіслали з камерного оперного театру Варшави примірники цих опер — ми так захопилися, і навіть на думку не спадало, що цього не підтримають. А все починається з міського управління культури і закінчується мерією!” Директор кінотеатру “Лейпціг” Євгенія Сєрова пережила зі своїми працівниками різні етапи тиску міської влади, аж до виламування дверей її кабінету. “Міські кінотеатри просили, залишаючись у комунальній власності, отримати оренду і працювати на своїх робочих місцях. Працівники голодували на знак протесту, та на це не звернули уваги, ми навіть казали: нам що — йти на самоспалення? Протягом останніх 8 місяців кінотеатри переживають страшенний тиск із боку міської влади, зокрема, кінотеатр “Лейпціг” за півроку перевірило понад 20 організацій, і результати перевірки не збігаються з заявами, оприлюдненими в засобах масової інформації міською владою, тобто, кінотеатр продовжує свою роботу. У жовтні минулого року відбулося незаконне вторгення до кінотеатру кримінальних осіб і деяких депутатів зі своїми помічниками, які виламали двері мого кабінету на очах у колективу, проникли туди і сіли в крісло директора. Я вдячна колективу, який мене підтримав, лише завдяки йому ми існуємо. Київрада прийняла рішення про створення нового підприємства “Київкіно” для реорганізації, як вони говорять, але це можна просто назвати ліквідацією всіх кінотеатрів, тому що це не відповідає законодавству України. А це люди, які працюють у кінотеатрах, (майже півтори тисячі осіб), це людські долі. І кінотеатри — це їхнє життя. Глядач любить кінотеатр, і ми його любимо. Дуже б не хотілося, щоб кінотеатри реорганізували і на їхньому місці будували торговельно-розважальні комплекси”.
Якщо у всіх розвинених країнах музеї розташовані у найкращих палацах, то в столиці України за них завзято борються далекі від культури організації і структури. Так, їх приваблюють високі стелі з ліпним орнаментом. Відома ситуація щодо будівлі на вул. Інститутській, 3. Спершу йшлося про переселення туди Музею історії Києва, але згодом Кабмін прийняв рішення про передачу будівлі Національному художньому музею України. Нині ж чиєсь бачення про призначення цієї земельної ділянки сягнуло аж до “адміністративно-готельного комплексу з приміщеннями громадського й торговельного призначення та паркінгом”! Про це з обуренням повідомив учасникам прес-конференції генеральний директор музею Анатолій Мельник. “На правах оренди трошки землі виділять і Музею історії Києва. Таким чином зіштовхнуть інтереси двох музеїв. Ми цього не дозволимо, бо мене також хвилює доля Музею історії Києва, який свого часу політично продали, вигнали з Кловського палацу. В усьому світі палаци для музеїв, а в Україні під Верховний Суд. У державі немає жодного музею, який відповідає технології музейної практики. Коли в країні виникає проблема з хлібом, пальним чи політична криза — це питання її національної безпеки. А коли знищується культура — то небезпеку мало хто з чиновників розуміє. Я звертався і до уряду, і до адміністрації Президента, а найбільше до міськради, бо постанови про дозвіл на право проектування були від Київради. Ось сидять художники, яких виганяють з майстерень. За безцінь вони віддають музеям твори, бо розуміють, що державу будують не тільки чиновники, а й громадяни України. Це малий опір, але сподіваюся, що буде великий, бо я знаю настрій творчої інтелігенції, настрій музейників, ми зачинимо музеї і підемо до Верховної Ради, доки там не зрозуміють, що завтрашній день і їхня доля залежать від нас. У мене відбулася зустріч із київським міським головою у Маріїнському палаці. Я запитав: “Коли зрештою ми вирішимо проблему нашого музею?” А він мені відповідає: “Я до питання культури повернуся тільки через рік”. Висвітлюючи прес-конференцію, дехто з колег “не помітив” протестів столичних митців, зокрема, відомих художників, галеристів, які прийшли до УНІАНу з гаслами про загрозу свого творчого існування. Голова Київської організації Національної спілки художників України Наталя Литовченко розповіла, що проблеми особливо загострилися у зв’язку з сумнозвісною статтею 118, яку міська влада використала на власний розсуд. “У Київській організації Національної спілки художників півтори тисячі митців. Майстерні від Спілки художників має тільки третина. А чотириста митців мають їх у нежитловому фонді — це мансарди, підвали, і зараз нас фактично виселяють. У законі є положення, що майстерні виставляються на продаж на комерційній основі. Хто дасть більше грошей, той і одержить приміщення. А художник не може конкурувати з комерційними структурами. І тому опиниться на вулиці. Для художника-монументаліста, скульптора та й живописця працювати вдома неможливо. Так що фактично ми позбавлені робочого місця і права на професію. Молодь просто виїздить за кордон. І треба замислитися керівництву, нашій владі, з ким
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
