“Слова вигадують нас — ми вигадуємо слова”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«ЗВ’ЯЗКОВА ГЕНЕРАЛА» — ЦЕГЛИНА ДО УКРАЇНСЬКОЇ СОБОРНОСТІ
Слово Просвіти, №27 за 2007 рік
Галина і Мирослав ЛЕВИЦЬКІ
Поки владний істеблішмент усвідомить, що історія — це не тільки знання про минуле, а й розуміння покликання нації на землі, то цю прогалину намагаються заповнити ентузіасти. До них належить доцент д-р Олександр Панченко з Лохвиці, що на Полтавщині. Його перу належить 12 книг, більшість із яких присвячені українському національно-визвольному змаганню. Нам пощастило познайомитися з двома книжками, які впорядкував О. Панченко: Анатоль Камінський “На шляху до національної держави. Еволюція і революція. Самооборона і наступ. Процес і потенціал”; “Зв’язкова генерала Галина Дидик: “…На жаль, і я жива…”. Всі книжки видані на Полтавщині. І таким чином знімається чинник недовіри у місцевого читача до автора і сказаного ним у книжках. Адже останніми роками було зроблено більш ніж достатньо, щоб таку недовіру посіяти. Ми впевнені: всі, кому пощастить прочитати книжку про зв’язкову генерала Шухевича, ніколи, за жодних обставин не кричатиме на майданах “ура”, коли будуть ганьбити це ім’я. Попри деякі суто технічні нюанси, за які можуть вчепитися опоненти, щоб поставити під сумнів усе сказане у книжці, вона читається легко. І виразно спростовує міф, який використо-
Сергій ПАНКРАТЬЄВ
Коли знайомишся з мистецьким доробком відомої української поетеси Тетяни Майданович, розумієш, що її твори відображають стан душі людини тонкої, чутливої до навколишнього світу, сповненої якоїсь особливої, тільки їй притаманної енергетики. З перших рядків вона зачаровує читача своїми духовними пошуками. Недарма її книжки “Покаянна молитва” і “Христос і Прометей”, які побачили світ 1999 року у видавництві “Криниця”, за визначенням фахівців, увійшли до золотого фонду української літератури на межі другого і третього тисячоліть. А нещодавно в першому числі журналу “Основа”, який виходить у Торонто (засновник і видавець Федір Коник), теж надруковано її поетичні твори. І вона, без сумніву, належить до тих митців, які ніколи не зупиняються на досягнутому. Бо її життя — це творчість. Зовсім недавно Тетяна Майданович відзначила свій ювілей. Мені пощастило зустрітись з українською поетесою. — Тетяно Василівно, Ваш ювілейний ве* чір, що відбувся в Національній спілці пись* менників, називався “Повернення до кали* нового птаха”. Чому вибрали цю назву? — Минулого року побачила світ моя нова книга “Калиновий птах”. Для мене це етапна робота, до якої йшла нелегкими стежками, долаючи життєві негаразди. Тому захотілося ще раз повернутися до творів, які вже розлетілися по Україні і звучать у школах, дошкільних закладах, на сцені й у радіоефірі. Ця книжка — результат моєї співпраці з композитором Людмилою Левченко (Бутухановою). Вона завітала якось на один із моїх творчих вечорів, і у нас відтоді виникла дивовижна близькість душ. Людмила відчула в моїх віршах не тільки спорідненість характеру, а й дуже близький їй світогляд. І ми захотіли зробити таку книжку, яка б піднімала дитину над жорстоким буттям і знайомила б її з найкращим, що є в житті. — На Вашому життєвому шляху були якісь знакові зустрічі? — Звичайно, були. На переломному моєму 42-му році життя (до речі, у цьому віці померла моя землячка Леся Україна, яку я дуже люблю) до мене теж прийшла біда. Лікарі лематикою читача підсилює той факт, що Галину Дидик своєю приятелькою вважала легендарна керівник Секретаріату закордонних справ України періоду 1918-19-х років, громадська діячка, письменниця і публіцистка, багатолітній в’язень російських таборів Надія Суровцова з Умані. У книжці О. Панченка є і її думки про Галину Дидик, і описи пекла, яке довелося пройти українським каторжанкам. Вміщено також протоколи допитів, які є важливим свідченням часу, ціни, яку українські патріоти змушені була заплатити за прагнення свободи. На окрему увагу заслуговує заява Галини Дидик до Президії Верховної Ради СРСР з приводу того, що у скасованому ще у 1961 році законом 25-річному терміні ув’язнення зроблено виняток для членів українського підпілля. І хоч про це прямо не говориться, проте після застосування цього винятку режим ув’язнення саме для українців засуджених за участь у підпіллі став набагато суворішим, пише у своєму листі Галина Дидик. За її словами, почуття обов’язку перед засудженими товаришами змушує її звернутися до Президії Верховної Ради СРСР. Цей лист є не тільки свідченням героїзму жінки (вона усвідомлювала, що після такого листа їй знову могли “пришити” антирадянську агітацію і повторно вують ті, хто до сьогодні “воює” з українським підпіллям, що, мовляв, це були неосвічені й обдурені люди. На прикладі Галини Дидик та інших персонажів книжки показано, що у підпілля йшли освічені люди. До того їх змушувало насамперед жорстоке ставлення і російських, і німецьких завойовників, що виразно показано на прикладі Галини і її старшої сестри. В інтерв’ю зв’язкової генерала, яке вона дала в 70-ті роки у Львові після відбуття 21 року ув’язнення (з них 19 — у камерному режимі), часто звучить запитання: як вона стала найбільш довіреною особою Романа Шухевича? Відповідь на нього читач знайде у книжці “Зв’язкова генерала”… Хочемо лише відзначити, що цей шлях був діаметрально протилежним, ніж нині багатьох тих, хто робить кар’єру. Це був шлях жертовності й мужності. З уміщених у книжці документів, спогадів та аналітичних коментарів вимальовується високоморальна атмосфера того часу, яку шляхом терору у кінці 40-х років ХХ століття зламали. На її місце прийшов страх, зрада… Про механізми шантажу, про корені зради та про долю інтерв’ю з Галиною Дидик, яке у 70-ті роки не могло бути надруковане, детальніше можна дізнатися з книжки “Зв’язкова генерала”. Переконливість викладених фактів для необізнаного з проб-поставили мені дуже серйозний діагноз, який прозвучав наче вирок. Я вже тоді була віруючою і молилася, щоб Бог продовжив життя заради сина. І в той нелегкий період зустріла людину, яка стала моїм духовним керівником. Це — схимонахиня Єкатерина (Київська). Саме вона згодом благословила мене піти у видавництво “Криниця”, де я і зараз працюю. Тут відбулася ще одна знакова зустріч з Леонідом Івановичем Андрієвським — народним художником України, лауреатом Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Взагаув’язнити). Це також яскравий доказ того, чим був насправді інтернаціоналізм у російському виконанні. І коли хтось може ставити сказане у спогадах під сумнів, то у такому документі, де кожне неправдиве слово могло розцінюватися як наклеп, викладена лише правда. Отже, це вагоме свідчення, чим для України було друге російське “визволення”. Наведемо лише один приклад, як “визволителі” ощасливили “визволених” людей. “У грудні 1952 року після 2,5 років катування “тройка” ОСО заочно “засудила” мене на 25 років табірного ув’язнення. Пізніше ОСО було визнане незаконною інституцією, але не визнані незаконними штамповані “тройкові” вироки”. Чим були і як проходили ці багатогодинні катування, залишила для розумів у своєму інтерв’ю-спогаді з 70-х років Галина Дидик. Після такого сеансу слідства, який проводили спеціально “підготовлені” на тримісячних курсах слідчі, Галина Дидик та її подруга з підпілля Катерина Зарицька сказали одна одній: “На жаль, і я жива”. Ці слова — віддзеркалення всього, що довелося пережити сотням тисяч українців. До речі, не тільки в Україні, а й у всіх країнах, куди ступив чобіт російського поневолювача. А в Україні є ще сили, які викреслюють з історії борців за волю Україну і вихваляють катів тих борців.
лі у цьому видавництві я знайшла людей, які дуже мені допомагають у житті. Зараз усі кажуть, що в Україні має настати відродження. На мій погляд, воно вже є в нас самих, у нашій глибокій вірі, якої раніше не було. Правда, дехто сьогодні чекає на якесь диво — щоб трапилось щось очевидне, неймовірне і значуще для всіх і щоб усі це побачили. Але ж Божа сила незрима, і відчувати її ми можемо, зокрема у стрімкому відродженні наших традицій. Бо саме віра дає нам сили щось зробити. — Розкажіть про свої творчі плани. — Маю досить багато цікавих, на мій погляд, задумів. Хочу написати поему-епопею “Одкровення любові”, я вже готова до цієї роботи. Давно співпрацюю з багатьма талановитими композиторами, зокрема, з Геннадієм Володько, Анатолієм Безугленком, Сергієм Гримальським, Юрієм Мельничуком і звичайно, з Людмилою Левченко (Бутухановою), і сподіваюсь на нові пісні. Взагалі у поезії за допомогою слова я сконцентровую свій духовний максималізм, який вивів мене на серйозний духовний шлях, зробив щасливою, подарував багато друзів. І мені завжди хочеться сказати через поетичне слово щось найважливіше дітям і дорослим. Оце й стимулює в житті.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
