Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Поезія — пекучий рай плоті, яка хоче стати душею...” · с. 13сторінка оригіналу ↗

ПОЕТИЧНИЙ АВТОГРАФ

Слово Просвіти, №27 за 2007 рік

Поезія для мене... В екзистенційному сенсі — друге дихання. У культурологічному — музика, написана словами. У загальноенергетичному — коливання між звуком і смислом. У духовному — кровна рідня моєї язичницько*христи* янської релігії, ритуал дарування душі по вертикалі (предки*нащадки) і по горизонталі (материки*космос). Та живу я у цьому світі, дедалі більше цікавлячись Тим світом, не заради Поезії, а завдяки Їй, адже Її Величність згармонізовує мій внутрішній та зовнішній світи, будучи медіумом між травами і зорями, Всевишнім і людьми, болем і ласкою... Завдяки Поезії зовнішній світ не задушив мене мер* твою пластмасою цивілізації, а внутрішній не розірвав на міріади бунтівливих генів. Поезія — пекучий рай плоті, яка хоче стати душею — і навпаки... пульсуючи в сумній радості і в солодкій муці... Ігор ПАВЛЮК Нема доріг і запахів. Лиш десь Інтимний шепіт, а чи кулі посвист. І хтось мене до вирію веде, І хтось мені, далекий, стелить постіль. За горизонтом, де цвітуть сади, Мов піняться вогненно вогкі вина. Душа танцює… дід ще молодий… Іще початок, ще не половина. Ще сіно пахне космосом віків. А космос — океаном окаянним. Зима… зима… сніги до димарів… І рік новий… і ми, від щастя п’яні. Рахуємо сніжинки теплих слів, Що всім сміються крізь твоє волосся. Сніги… нема ні неба ні землі. Чекаєм того, що вже відбулося… * * * Батьківщина душі… Тут ріка — Наче голос Стрибога. Мов пташина сльоза, В срібних келихах біле вино. І на той світ крізь біль Простягнулася чорна дорога, На якій не зостався ніхто, Не вернувся ніхто. Тільки голосом зір Прокричать журавлі перед нею. І заплаче від щастя польоту Свячена вода, Що не стане землею, Не стане, як пісня, зорею. Вона яблуком райським В зміїну печаль опада. По хрестатих слідах голубів Ми підемо до себе, Чесну дружбу скріпивши Горілкою й кров’ю з аорт. Батьківщина душі… Більше тілу нічого не треба. Як прощається з тілом душа — Це космічний акорд. Адже голосом зір Прокричать журавлі перед нею. І заплаче від щастя польоту Свячена вода, Що не стане землею, Не стане, як пісня, зорею. Вона яблуком райським В зміїну печаль опада. * * * Обірвані дзвони. Старий монастир. Тіло землі… полиновий дим. А поміж ними мільярди зір, Риб’яча шкіра води. Снігом ялинки сумні зацвіли Гостро, як перший раз. А я до тебе себе тулив, Мов до коріння кора. А ти, наче блискавка, крізь життя Майнула — і впала в сон. Любов не вмирала — Як вовче виття поміж старих ікон. Із нею важко було іти, Без неї ніяк, ніяк… Було багато усіх, та ти — Останнє і перше я. Під цвітом боліло траві, траві… Скакав по Дніпру Мамай… Вже хочеться тиші… Та я, мов звір, чекаю: Прийдеш сама. * * * Я тебе ніс, як свячене вино у долонях. Десь аж туди, де нема ні вина, ні вини. Голі русалки пливли на некованих конях. Ох і пливли ж!.. Наче зняті крильми зі струни. Я тебе теж у траві ворожбитській розхлюпав — І по краплині устами збирав, наче мед із душі. Ох же і люба мені ти! Ох же і люба! Взяв би — і задушив… Душу душа затопила — Як воду водою. Я матюкаюсь, молюся, співаю, живу. Землю і космос люблю я любов’ю простою, Зірку, траву… Що мені суджено ще — їм, напевно, відомо. Я не спитаю: давно вже готовий на все. Свято, повійно мені із тобою, відьмово, Смак є і сенс. Відстань між нами, неначе між струнами, — Пісня. Звідки й куди ми?.. Бо я вже Христа пережив… Жити вже пізно. Але любити не пізно. В рай повертаємось разом, скажи? Знову нестиму тебе, як гаряче вино у долонях, Милу мені і наївну, бо ж Змій спокусив… Бачив тебе я на древніх, мов час, іконах, Але на конях Любив. 18 лип. 05. * * * М. С. Вінграновському Сонце красиво в море заходить. Сняться махновські коні… Блудні, як вітер, діти природи, Молимось Бугу іконі. Криниць степових золоті глибини. Пищать ластівки, літають. А я тулюся до батьківщини, Бо мами не маю. Плахи і фрески. І небо спільне. Козацька печаль за раєм. А ми, від європ і від азій вільні, Живем… тобто повільно вмираєм. Струм кришталевий живих поезій. Моря зоряний голос. Сонце красиво заходить — Як в серце лезо, А сходить Горлом. Коней махновських полинні крила. Вовча розкіш свободи… Земля Вам небом, Красива сило, Вічне дитя природи. * * * Дощі холодні пробуєм на смак. Любов гаряча в нас — як вовча паща. І хмара заступила віщий знак. І нам щасливо, тому, що пропащо. П’ємо вино і синій виноград, Розплескавши собачу кров світання. Так вже було зо шість століть назад… І те, що є між нами, — вже востаннє: Твій плач здригальний в апогеї злить Моє найбільше щастя волохате. Козацький рай. Ніщо мене не злить. Калини вибух. Синьо-біла хата. Хай чорнохлібий вечір надійде. Хай білохлібе знов світання всюди. Те, що пройшло крізь пекло, — вже святе, Те, що в раю, — ніде уже не буде… Свистять над нами кулі й солов’ї, Яких любили ще неандертальці. І крики ніжнолезих кураїв — Як від обручок борозни на пальці. Згубивши сенс, подумаєм про смак… Любов гаряча в нас — як вовча паща. І хмара заступила Зодіак. І нам щасливо, тому, що пропащо.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин