Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ідея Великої України не вмерла і не вмре”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

ЕТНІЧНИЙ УКРАЇНЕЦЬ

Слово Просвіти, №27 за 2007 рік

Богдан ЧЕПУРКО, письменник, лауреат премій “Благовіст” та імені Маркіяна Шашкевича З Олексою Чуприною ми познайомилися в середині чи наприкінці 70-х. Це був типовий, одначе й неповторний (як ми всі?) українець із виразно козацькою поставою, вірлиним поглядом і довжелезними вусами — одне слово, етнічний аристократ із народу. (Це слово я трактую як орій#сто#кратність родовідних рис в облямуванні риз божих). Міцний був і недурний чоловік, тому й тримався всупереч усім катаклізмам ХХ століття. Берегли його небесні сили, а ще вірна бандура та людські обереги, як ото гуцульський сардак, який ми придбали йому в складчину з друзями. Були ми з Олексою Сергійовичем на “Ви”, тримаючись тисячолітніх неписаних традицій. Не міг я вже тоді старезному характерникові “тикати”, а мене він поважав за ґрунтовність і розважливий радикалізм. Пам’ятаю, на Чернечій, тепер Тарасовій горі, ми розговорилися про всячину, аж підходять гравці жіночої гандбольної команди під орудою Турчинова — тоді вони гриміли на всю Європу своїми незабутніми перемогами. Звісно ж, гутарили вони “панським” суржиком. Чуприна запитально глянув на мене з-під брів: “Я не буду співати…” — “Та ні, Олексо, заспівайте, але так, щоб вони вмить українізувались…” — підморгнув я. І Чуприна вшкварив. Ті стояли з роззявленими ротами і, як тільки стихла бандура, почали навперебій вибачатися майже чистою українською, що гуторили не по-наськи. Тут як тут з’явились міліціонери й екскурсоводи — повели дівчат далі від гріха, а ми, підсміюючись, потиснули один одному руки. Із 80-го року Чуприна бував у Музеї народної архітектури і по- Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО “Кожна наша нова книжка для дітей, — писала Людмила Старицька-Черняхівська, — це цеглина до нашої будівлі, крапелька цілющої води…” Лесю Храпливу-Щур тоді можна назвати справжнім будівничим, бо вона написала й випустила чимало книжок для дітей, то й відома юним читачам не тільки в діаспорі, а й в Україні. Її збірка оповідань для дітей “Вітер з України”, захоплюючі повісті “Козак Невмирака”, “Отаман Воля”, “Чародійне авто” полюбилися українській дітворі на різних континентах світу. Зажили доброї слави збірочки віршів “На ввесь Божий рік” та “Іскри”, казочка “Ластівочка”, “Забавки Мартусі”, “Нове Підлюте”. “Ці книжки, як свідчить журналістка Тетяна Дичок-Чолій, люблять читати чи то слухати і молодші, й старші діти…” Аматори дитячого театру добре знають “Антипкові пригоди”, “Ярмарок мишки-гризибуту у Львові — я створив там відділ фольклору, і бандурист відкривав кілька літ поспіль концертний сезон. Заступником директора з наукової роботи був богемний клієнт львівських кав’ярень на прізвище Янів. Перед самим виступом ми погоджували, що він матиме слово. “Не забувайте, що в Мюнхенському вільному університеті ректором ваш тезко”, — напучував я підначальника. Той ошелешено кинувся з музею. “На каву…” — пожартував я і взявся представляти Олексія Сергійовича. Того ж 1980-го або 81-го року завів я Чуприну до Романа Бриндаса, який був без п’яти хвилин міністром не то права, не-то фінансів при уряді Я. Стецька в 1941 році, відбув Колиму і мав певність, що Союз розпадеться економічно в найближчім часі. Я йому вторив, що й справді — такі штучні утворення тривають заледве один космічний день. Скажімо, Гадська (грецькою транскрипцією — аккадська) держава (теперішній Ірак) проіснувала заледве 72 роки і впала сама від себе. Любі мої, всі паралелі відносні: на тому отруйному історичному підґрунті (мішані шлюби, громадянські війни, спотворення історичних традицій, деградація і підміна духовних вартостей та світоглядних основ) згодом зросла і сама себе зжерла Бабилонська блудниця, а тут після СССР постали наче б незалежні країни. Гай-гай!!! …Перед тим, як привезти Чуприну на Утіху-21 (т. зв. Професорська колонія, Парафія), я попросив пана Олексу скинути з піджака орденські планки, значки і медалі, які він носив для маскування. Спершу Чуприна вперся, але я пояснив, що зустріч приватна і краще вдягнути вишиванку й уже згадуваний гуцульський “жупан”. Чуприна, як завжди, послухався, бо довіряв мені в усьому. На цьому вечорі зіткнулися два світи: у кожного з опонентів були свої маленькі прикмети і “маразми”. І Бриндас, і Чуприна мали таки певні несумісності та упередження. Воно й не дивно: один воював у Червоній армії, інший мав стійкий імунітет від “червоної зарази” чи то пак “московсько-жидівської комуни”. Кожний вважав іншого ледь не провокатором чи й “стукачем”, ами, молодші, підсміювалися над їхніми словесними вивертами та зіткненнями — не тільки через відсутність того чи іншого страхопудського “досвіду”, а й через незакомплексованість і соборницьку чистоту нашого патріотизму: я завжди вважав, що Україна буде або велика, або ніяка. Звичайно, мирячи опонентів, ми встигали пригощатися та співати повстанських і козацьких пісень. Урешті-решт дійшло до співу Олекси Чуприни, який, здається, переконав, що є ще пороху порохівницях, а ідея великої України не вмерла і не вмре. Після здобуття незалежності стало реальним пошанувати Олексу Чуприну, який так багато зробив для становлення української держави. Його охоронні піснеспіви на Могилі нашого Кобзаря в Каневі, його неоплачувані, але підтримувані в народі “гастролі” Західною Україною, зокрема по львівських сім’ях-родинах, єднали галичан і східняків. Ось так громада висунула Олексу Сергійовича на здобуття Національної премії імені Тараса Шевченка, але з того нічого не вийшло, і це остаточно скосило тяжкохворого бандуриста. Ми ще пробували зробити щось потішне і відвоювали для патріарха премію фонду митрополита Андрея Шептицького, яку йому вручили на відкритті пам’ятника Тарасу Шевченку. Старий приїхав до Львова із розпухлими ногами — довелось різати халяви його козацьких чобіт. Ще за якийсь час його могутню фігуру зжерла саркома, випивши з нього всі життєві соки, і він лежав, як свічечка, у своїй останній домівці-домовині, яка для наших предків була перевізницьким човном Харона. Ми їхали зі Львова до Канева легковиком. Дорогою я мережив прощального вірша, якого ми потім вивчили і проспівали на похороні стражденного пан-отця, як він себе називав. Після сумної церемонії ми відвідали його батьківську садибу в Гарбузині Черкаської області. Наступного року — сота річниця з дня народження Олексія Чуприни. Усіх, хто знав і пам’ятає щось про нього, зголосіться зі споминами, світлинами та іншими матеріалами — готується книжка про направду щирого українця, який не раз бував у родині Самборських на Боженка і в нас на Любінській упродовж п’ятнадцяти літ. У 80-ті та зпочатку 90-х бандурист розширив коло симпатиків. Професори Львівського університету Андрій Кардаш, Йосип Лось та інші разом із нами слухали Чуприну на Виговського в заслуженої артистки України Марії Сороки, яка, до речі, понаписувала з десяток пісень на мої слова, а торік отримала обласну премію за концертну діяльність. Наприкінці 90-х я віддав кілька літ і чимало здоров’я львівській “Просвіті” (організації та газеті). До нас зачастили з усіх діаспор (внутрішніх і зовнішніх), зокрема Кубані та Зеленого Клину, з Криму та Донбасу. Щось я не чув од них, що українська душа поділена. Щоправда, тоді ж мене побили московські найманці… Хто б подумав, що боротьба, яку вели в уже минулому столітті, триватиме і в ХХІ….

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин