“Ми — не полінаціональна, а мононаціональна держава: українців у ній — понад 70 %”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
МОВА ЄДИНА ЯК СИСТЕМА МИСЛЕННЯ
Слово Просвіти, №27 за 2008 рік
Наталка ПОКЛАД
ЗАКОН ДАРВІНА Я їхала на Троєщину в гості, де ще жодного разу не була. Водій називав зупинки: “Маяковського, Бальзака, Сабурова… 1-й мікрорайон, Поліклініка…” Мимоволі подумалось: “А в якій це я зараз державі? Чому в українській столиці так мало вулиць, названих іменами українських героїв, творців української літератури, культури тощо?” Як поверталася на свою Оболонь, у маршрутці горланило “Рускоє радіо”. Я попросила водія трохи притишити його. А із заднього сидіння: “Чєво там? Пусть говоріт!” Воювати з ним — означало зіпсувати враження від такої гарної троєщинської зустрічі, а я все одно мала скоро виходити… За таких ситуацій мови конфліктують так само, як люди, і, як свідчить практика, виживає агресивніша, — точно за законом Дарвіна. Стикаються дві культурні системи, і здебільшого в цьому зіткненні вирішальну роль відіграє не краса, не сила й древність цих мов, а позиція їхніх носіїв. Мусимо визнати: ми, українці, на своїй землі продовжуємо жити в стані постійної мовної облоги, мовного терору і навіть мовної колонізації, а це дуже травмує, деформує та обкрадає наші покоління.
“СПОЧАТКУ БУЛО СЛОВО” Упродовж віків із слів формувалися мови. Різні. Визначальними у цьому ставали вібрації космосу — й землі, довкілля. За оцінками фахівців, сьогодні в світі близько 6 000 мов. Проте вони дуже вразливі й гинуть
Віктор ЛУПЕЙКО швидше, ніж тварини, занесені до Червоної книги: щодня зникає дві мови. Чому? Бо майже половину з них ніколи не фіксували на папері й, існуючи лише в усній традиції, вони не витримують цивілізаційних гонок. У мові кожного народу закодовано дуже давню інформацію, певні символи. Саме мова єднає нас із далекими пращурами, і, зрікаючись рідної мови, ми обриваємо енергетичну нитку пам’яті, отже, зраджуємо рід. Мова — не лише засіб комунікації, а й скарбниця народної душі, наша закодована свідомість і колиска нашої ідентичності. Чи не тому штучна мова есперанто й не набуває масового поширення, бо це “клаптикова” мова, без внутрішнього образу й логіки, без символів, хоч нею, для популяризації, й пробують писати вірші… Такі видатні вчені-мовознавці, як В. Гумбольт, О. Потебня, М. Хайдеггер, Е. Сепір, переконані, що кожна мова несе в собі своєрідну картину світу. В чому ця своєрідність? Наприклад, вивчаючи мову індіанців, науковці виявили, що в ній нема засобів, аби говорити про час як про щось матеріальне (ми ж бо кажемо: “витрачати, використовувати, творити час” тощо), бо в індіанців зовсім інше розуміння цієї категорії. А під час перекладу англійською вірша “Белеет парус одинокий” несподівано з’ясувалося, що в англійській нема дієслів, утворених від кольорів, отже, ця мова не знає, що означає “біліти, зеленіти, червоніти” тощо, і для тлумачення цих дій треба використовувати описові форми. Кожний народ має своєрідну систему мислення, і на це вказує структура його мови. Ставлення до предметів та явищ виявляється у тому, як хто формулює думку. Англієць і німець каже: “Я був народжений”, а нам природніше сказати: “Я народився”. Давню народну традицію впізнаємо з того, які асоціації викликає те чи інше слово (як-от в українській мові слово “дружина” асоціюється із “друг”, а в російській “супруга” — із “упряж”; так само різні асоціації слів “рушник” — і “полотенце”, “мова” — і “язык”, “тиждень” — і “неделя”, “неділя” — “вокресенье” тощо). Мову як цілісну систему, а також її функціонування треба постійно вивчати: це захопливо для дослідника і потрібно для суспільства. В Україні нині є гарна школа мовознавців, яка має солідні напрацювання. Проте найголовніша наша сьогоднішня проблема і навіть біда — розрив між науковими здобутками та людською свідомістю. За словами І. Дзюби, “більшість опонентів воює не за російську мову, а за право не знати української”. Отака інертність, некультурність, духовні лінощі, незнищенний великодержавний імперський синдром. І тут потрібна не лише велика просвітницька робота, а й політична воля держави.
“ДАЙТЕ МЕНІ ГАРНЕ ЖИТТЯ — І Я ГОВОРИТИМУ ВАШОЮ МОВОЮ…” Це позиція зайди. Він приходить на нашу землю, не зауваживши, що тут — предковічна багата культура, глибинні народні традиції, зрештою, працьовитий і добрий народ, який, як і всі інші, теж вимагає поваги. Тому зайді треба не лише дати гарне життя — ми теж його прагнемо — а й поставити перед ним цілком нормальні цивілізаційні вимоги: “Ти прийшов у державу, тож дотримуйся її порядків”. Безпереч, щоб українська мова почувалася господинею та лунала на вулицях наших міст і містечок, у культурних і наукових закладах та в оселях громадян, потрібна виважена, делікатна, детально продумана, послідовна державна політика. А тим часом її немає. Важко, неможливо уявити, щоб у парламенті Ізраїлю чи Великої Британії парламентарі спілкувалися не державною, а якоюсь іншою мовою (і ніхто з меншин не волає про утиски на мовному ґрунті), тоді як половина українських законотворців “чеше” не найкращою російською, ще й заявляє про “гонєніє на рускоязичноє насєлєніє”. А ми чомусь вибачливо розшаркуємося та навіть у чомусь виправдовуємось! Водночас під впливом штучно вигаданих ідейно збанкрутілими політиками дискусій про двомовність (майстерно розбурхують полум’я незгоди) виникає чимало запитань, зокрема й такі: чому в Україні на 17-му році її незалежності нема ні державної програми дослідження української мови, ні закону про
Андрій Гончар. “Григорій Сковорода”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
