“Моїй душі дай, Боже, твердість криці”. В. Переяславець · с. 8сторінка оригіналу ↗
Редакція розпочинає публікацію фраґментів книжки Бориса Самбора “Українські святі”, яка незабаром вийде друком.
Слово Просвіти, №27 за 2008 рік
Печерського монастиря з іменем Діонісій. Невдовзі залишив Київ і попрямував на північ для проповіді Христової Віри в нижньогородських землях. За п’ять верст від Нижнього Новгорода, на високому березі Волги, він власноруч викопав печеру і деякий час вів у ній усамітнене життя. Це було у 1328—1330 роках. Ця печера поклала початок заснуванню Печерського Свято-Вознесенського монастиря в Нижньому Новгороді. Блаженний Діонісій прагнув розповсюджувати християнство серед місцевого населення. А воно, дізнавшись про благі наміри смиренного ченця зі святої Київської землі, потяглося до Діонісія на послух і допомогу. Згодом свята обитель почала розростатися, підземні келії з’єднали переходами, як і підземні споруди Києво-Печерського монастиря. Після завершення будівництва монастир було освячено на честь Вознесіння Господнього — великого свята, яке Християнська Церква запровадила ще у IV ст. Київську митрополію тоді перенесли у Москву, управляв нею митрополит Олексій. Знаючи про великі чесноти блаженного Діонісія, він призначив його першим настоятелем новоствореного монастиря. А енергійний і високоосвічений Діонісій перетворив монастир на духовний і культурний центр на Волзі. Монастир почав здійснювати місіонерську і просвітницьку діяльність на величезній території. Тут прийняли чернечий постриг майбутні святі Російської православної Церкви: преподобний Євфимій Суздальський та преподобний Макарій Жовтоводський, Унженський, засновники нових чернечих обителей на Суздальській і Костромській землях. Гідне місце у вівтарі монастиря зайняла копія чудотворної ікони Печерської, яку приніс із собою з Києва преподобний Діонісій. 1371 року (за іншими даними, 1364) митрополит Олексій висвятив настоятеля Діонісія на єпископа Суздальського і Нижньогородського. Уже тоді своєю добротою і милосердям єпископ Діонісій завоював любов священнослужителів і мирян, а суворим аскетизмом він відзначався ще з перших днів чернечого життя. Велика мудрість і життєвий досвід допомогли єпископові Діонісію у врегулюванні конфліктів між жителями Нижнього Новгорода й ординськими збирачами податків, яких владика врятував від гніву народного. 1378 року скінчилося земне життя митрополита Київського і всієї Руси Олексія. Ігумен Свято- Троїцького монастиря Сергій (Радонезький), виконуючи волю всього московського духовенства, пропонував великому князеві Димитрію Донському обрати в митрополити єпископа Діонісія, але той не зважив на цю пропозицію. Бажаючи поставити митрополитом свого улюбленця архімандрита Новоспаського монастиря Мітяя, князь зібрав у Москві архієреїв, щоб зробити його спочатку єпископом. Ніхто не смів заперечувати великому князеві. Лише Діонісій сміливо заявив, що, за церковним законом, тільки митрополит має право призначати єпископів. Князь Димитрій змушений був погодитися з Діонісієм. Проте конфлікт між Діонісієм і Мітяєм почав розвиватися з новою силою, та невдовзі Мітяй помер. 1380 року главою Київської митрополії стає Кипріан, виходець із знатної болгарської сім’ї. Та через два роки князь Димитрій Донський виганяє його з Москви після того, як її пограбував хан Тохтамиш. Тим часом єпископ Діонісій побував у Константинополі й повернувся 1382 року в сані архієпископа Суздальського, Нижньогородського і Городецького. Таке було рішення Патріарха Константинопольського. Історія Суздальських земель донесла до нас відомості про те, що в кінці XI ст. вони потрапили під володіння Київського князя Володимира Мономаха. Його син Юрій Долгорукий став першим самостійним князем Ростово-Суздальських земель і зробив Суздаль своєю столицею. А вже після звільнення їх від ординського нашестя суздальські князі, бажаючи зберегти свою самостійність, усередині XIV ст. об’єдналися з нижньогородськими і створили Суздальсько-Нижньогородське князівство зі столицею у Нижньому Новгороді. Та проіснувало воно недовго, і 1392 року розпалося. Суздаль втратив своє політичне значення. Відносини архієпископа Діонісія з князем Димитрієм Донським були напруженими. У Новгороді та Пскові ще за часів митрополита Олексія діяла секта стригольників, яка заперечувала церковну ієрархію й таїнство священства, хрещення, сповіді й причащання, а також чернецтво. Архієпископ Новгородський Олексій написав про це Константинопольському Патріархові Нілу, а той доручив Діонісію викорінити це зло, але лише засобами розсудливого переконання. Архієпископ Діонісій вирушив у Новгород. Побував у Пскові й блискуче впорався із завданням, примиривши стригольників із Церквою. Лише після цього князь Димитрій Донський погодився, щоб Діонісій очолив митрополію. Він послав його у Константинополь, бо знав, що Патріарх дасть на це згоду. Княжа воля здійснилася 1384 року: архієпископа Діонісія висвятили на митрополита Київського і всієї Руси. Та його шлях до Москви пролягав через Київ, а там княжив Володимир
Ольгердович. За його вказівкою нового митрополита зупинили та запроторили до в’язниці на цілий рік. Тим часом оголосили, що глава Руської церкви — митрополит Кіпріан. Імовірно, це була спроба повернути митрополію у Київ. Земне життя святителя Діонісія прийшло до завершення 26 червня 1385 року. Поховали владику у Ближніх (Антонієвих) печерах Києво-Печерської лаври. Довгий час мощі залишалися нетлінними, але були знищені під час пожежі у XVI ст. (за іншими даними, між 1638—1686 роками). Існує версія, що їх перенесли у Нижній Новгород, тобто вічний спокій вони повинні були знайти у Свято-Вознесенському Печерському монастирі. Але спогадів про них у “Тератургимі” Афанасія Кальнофойського (К. 1638) немає. Доля самого монастиря у Нижньому Новгороді трагічна: 18 червня 1597 року його повністю зруйнував величезний зсув. Берегова круча, на якій стояв монастир, з’їхала до Волги майже на сто метрів, і жодна споруда не вціліла. Новий монастир, який існує сьогодні, почали споруджувати на 2 версти ближче до міста в 1630-х роках. Про нього писав у своєму “Щоденнику” Тарас Шевченко, повертаючись із заслання. Акцентуючи увагу на просвітницькій діяльності святого Діонісія, треба сказати, що за його благословенням 1377 року було написано Лаврентіївський літопис.
рини не такі, які бачив довкола, а спрощені, схематичні, умовні. Образи-знаки. …На презентації книжки Анатолій Горовий сказав про ті незаперечні ознаки стилю київського майстра, які роблять його ікони особливими. “Мова Аліпія — лірична”. Пензель торкається м’яко і тепло, лики святих сповнені почуттям, індивідуальністю, а не схоластикою. Наче живі… Дві сумні речі я зрозуміла опісля. Одна стосується книжки. На мою думку, автор серйозно погрішив зі стилем. Не можна під однією обкладинкою змішувати коктейль науково-популярного викладу з прозовими пробами пера. Та ще й на тлі екскурсів у сиву давнину Київської Русі… Даруйте, але все це залишає враження певної неохайності. Інша сумна річ — на жаль, з реального іконопису Аліпія майже нічого не залишилося. Усе поглинули жорна часу. Правда, Анатолій Горовий заспокоює, що традиція київського іконопису незнищенна, і навіть у XXI столітті в картинах сучасних митців можемо пізнати невловимі риси знаменитого майстра.
Свято<Вознесенський чоловічий монастир у Нижньому Новгороді
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
