Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“У вільному вірші найкраще розкривається духовний бік слова”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЧИ ЗМІНИТЬ ВІН ЧАС...

Слово Просвіти, №27 за 2008 рік

Анна БАГРЯНА У юні роки він писав римовані поезії, душа виливала свої почуття в ритмічні, легкі для сприйняття форми, та і тоді вже візерунки думок й оригінальність образів зачаровували. Згодом молодого поета починає сковувати римування та ритміка, його думки потребують свободи повної й беззаперечної, він поступово наближається до написання верлібру. Лауреат Нобелівської премії Йосиф Бродський писав: “На мій погляд, для того, щоб користуватися вільним віршем, поетові потрібно до нього прийти тим самим шляхом, яким прийшла до цього англійська “витончена” література. Тобто в мініатюрі, в рамках власного життя поетові слід повторити шлях, пройдений до нього літературою, пройти формальну школу з її ритмікою, римами тощо. Інакше вага слова в рядку верлібриста може виявитися нульовою”. Та писати верлібри за радянських часів було непросто, навіть небезпечно. 1976 року поет Давид Самойлов писав: “Вільний вірш — для ледацюг, для самоуків, для містифікаторів (коли без крапок і ком)… Треба бути занадто впевненим у власній цінності, щоб набратися нахабства говорити вільним віршем… Геть, недбайливці!” В українській критиці радянських часів траплялося чимало таких окриків. Верлібр був формою забороненою, дисидентською. Усе, що не римувалося, вважали ворожим, антинародним, навіяним Заходом, чужим, не характерним для нашої співучої української (російської, білоруської) літератури. За написання верлібру могли без зайвих вагань кинути за ґрати. Згадаймо хоч би вилучених з літературного процесу В. Кордуна, М. Воробйова, В. Рубана. Насправді багато класиків час від часу зверталося до форми вільного вірша. Прикладів можна навести чимало: Сковорода, Франко, в Росії — Єсенін, Цвєтаєва. Особливо часто писали верлібри романтики — Гейне, Ґете, Блок. Значна частина фольклору складається з верлібрів або ж містить його вкраплення. Це й загадки й прислів’я — краплинки, вихоплені з народної мови: “Жінка, мов тінь: ти за нею — вона від тебе, ти від неї — вона за тобою”, і навіть “Слово о полку Ігоревім”. Багато таких вкраплень у молитвах, релігійних цитатах: “Спочатку було слово, і слово було у Бога, і слово було Бог”. За означенням Віталія Бориспольця, “Верлібр — це жанр художньої літератури, симетричний прозі відносно поезії”. Він не загрожує поезії, не руйнує прози, а доповнює їх. У вільному вірші найкраще розкривається духовний бік слова. Саме верлібр наслідує духовний вірш сивої давнини. Тож споконвічна суперечка про те, що було раніше — яйце чи курка, можливо, безглузда. Віталій Борисполець знайшов завдяки верліброві власний світ. Перше визнання прийшло до нього 1989-го, коли став дипломантом І Міжнародного фестивалю вільного вірша “Європейський дім”, на якому був наймолодшим учасником. Німецький поет, драматург, учень Бертольда Брехта Хайнц Калау називав його справжнім відкриттям цього форуму. Цікаво, що спочатку Віталія Бориспольця визнала Європа, а вже потім Україна. На час виходу першої книжки “Страйк ілюзій” (1991 р.) його верлібри побачили світ у дев’ятьох країнах і були перекладені п’ятьма мовами. “Страйк ілюзій” став невеличкою сенсацією в літературному процесі України. Весь наклад розкупили за тиждень, а газети й журнали рясніли його новими поезіями. То був період, насичений виступами на радіо, телебаченні, зі сцени, творчими вечорами і гастролями Україною і закордонням. “Молодь України” від 8 грудня 1994 року, згадуючи той час, написала про одну студентку, яка придбала одразу 100 книжок Віталія Бориспольця і безкоштовно роздавала всім в університеті ім. Тараса Шевченка. Інша — з філологічного факультету — темою дипломної роботи обрала “Творчість Віталія Бориспольця і нова українська література”. Смішно і сумно, адже його “творчість” на той час складала лише кілька десятків верлібрів (римовані поезії до уваги не беру). Ось і маєш “елітарний різновид літератури, неприйнятний для широких мас”. 1992 року виходить друга книжка “Гуманітарна допомога”, яку видав неокласичний літгурт “Музейний провулок, 8”, членом якого був Віталій Борисполець. Це перше видання українською та німецькою мовами у перекладах І. Фрідріх. 1994-го готова до друку нова збірка “Полювання на сонячних зайчиків”. Широко анонсована у пресі, вона так і не побачила світу. Причина проста — інтерес до україномовної літератури зменшився, вітчизняні видавництва були на межі банкрутства. Щоправда, того ж 1994 року Віталій Борисполець отримав пропозицію з Нью-Йорка від Ванди Фиппс видати книжку в Сполучених Штатах у перекладах англійською. Та він категорично відмовляється. “Сподіваюся, що шанований американський читач небагато втратить, якщо не почує українського суму цього року. Спершу книжка має з’явитися в Україні, а вже потім…” — пише він у листі-відповіді. З 1995 року про Бориспольця почали забувати, хоч за кордоном час від часу й з’являлися його верлібри, щоправда, не нові. Не обійшлося й без непорозумінь. Фелікс Інгольд у швейцарському тижневику “Цюріх” (1996 р.) у статті про російський модерн називає Віталія Бориспольця одним із найкращих російських поетів-модерністів кінця ХХ ст. Не зрозуміло, чому російський і чому модерніст? Його верлібри побачили світ у 36 країнах світу. Іспанський поет, публіцист і перекладач Хосе Рейна писав: “Віталій Борисполець — один із найяскравіших верлібристів Європи, що пишуть у жанрі неокласичного або “чистого” верлібру”. Майже на десять років Борисполець зник із мистецького обрію. Але не назавжди. 2005 року несподівано для літературних кіл виходить перше видання його нової книжки “Платний пляж на Стіксі”, до якої ввійшли сто кращих верлібрів. Чому перше? Тому що сам автор вважає своє повернення другим народженням поета, він презентував себе як автора однієї книжки. Себто кожне нове видання буде доповнюватись і збільшуватися за обсягом, але назва лишатиметься незмінною. Такий підхід не новий у літературі. Згадаймо класика американського верлібру Уолта Уїтмена з його книгою “Листя трави”, яка витримала десять перевидань і збільшилася в обсязі з 26 текстів до 400. 2005 року побачив світ подвійний CD з рок-оперою “Платний пляж на Стіксі”, яку випустила творча формація “S.T.i X. project”. Фундатором її був Віталій Борисполець. Це єдиний в Україні й у Європі значний музичний твір, лібрето якого написано верлібром. Варто додати, що сценічну постановку рок-опери здійснює метр сучасної режисури, всесвітньо відомий король епатажу Роман Віктюк. 2007 року з’явилося проміжне видання “Платний пляж на Стіксі. Дощовий”. До нього ввійшли 50 нових верлібрів та лібрето одноіменної рок-опери. На черзі ще одне перевидання книжки, яка містить вже 250 текстів та ілюстрована живописом визначного художника Івана Марчука, що люб’язно надав авторові свої роботи. Отже, друге народження поета Віталія Бориспольця небезпідставно можна вважати вдалим. Час не змінив його, а чи змінить він час…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин