“Мистецтво для мене — це можливість зупинити мить: щасливу чи трагічну”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ПАЛІТРА
Слово Просвіти, №27 за 2008 рік
— Колеги жартують, що поїдуть знову на пленери, якщо я так само залишатимуся старостою. За віком я міг би просто сидіти в майстерні й малювати що завгодно на замовлення, але пленери — це спілкування з природою, з колегами. А я так влаштований: якщо повільно йду Полтавою — втомлююсь, а коли швидко — ні! У Гадячі, у Веприку, в Римарівці із задоволенням малював пам’ятки архітектури — старі церкви. Це ми їх пам’ятками архітектури за радянських часів називали, інакше не можна було… — Маєте замовлення? Може сьогодні художник прожити на них? — Замовлення є — я ж професіонал. Ми з колегами розписували храм Віри, Надії, Любові, я писав ікони, зокрема святої великомучениці Варвари (мою маму звали Варварою), це канонічна робота. А приватні поціновувачі мистецтва купують картини у нас іще не часто… — Вікторе Олександровичу, як сприймаєте, як відчуваєте час, відсвяткувавши свої 75? — Ольга Курчакова, директор Галереї мистецтв, мене називає “наймолодшим художником” нашої організації — так підтримує. Ая від того молодшаю і знову біжу кудись… Віку не відчуваю, хіба здоров’я іноді про нього нагадує, і що найгірше — проблеми із зором. Люблю, коли дружина усміхається, а не сердиться — ми 37 років нерозлучні з Людмилою Костянтинівною, яку називаю Ладою. На жаль, пережили трагедію: торік перестало битися серце нашої донечки. Стали опікунами онучки: Оленка — десятикласниця, потрібні сили, щоб поставити її на ноги. Але не люблю скаржитися на життя… І якщо хтось скаржиться, “заспокоюю”: буде ще гірше! І тоді вже й не хочеться нарікати на долю. — За зовнішнім виглядом — “висока постать, стрімка хода, пронизливий погляд і шляхетна сивина” — у Вас не лише впізна# ють митця, мрійника, а й навіть називають Дон Кіхотом. Ма# буть, якби стали актором, могли
Фото Л. Віцені б і в ролі Христа з’явитися на ек# рані… — Якось у Гурзуфі на пляжі режисер Юрій Іллєнко побачив мене і зупинився… Я запитав, у чому річ, а він сказав: “Де ви раніше були?” Але я не вмію грати, я такий, як є. В образ міг би ввійти, це був би мій образ, але завчати слова і повторювати чиїсь думки… Не знаю, не пробував. — Розкажіть, як на пленері яр на Вас “дивився”. — Завершив роботу — це було в Шишацькому районі, неподалік дачі Короленка — і побачив у рельєфі змальованого яру свій “портрет”. Трохи пальцем його підправив… А в художника всі пальці задіяні в роботі! Один колега вважає, що робота закінчена, коли картина падає йому на голову: він завжди виходив із майстерні з розмальованим лобом. У художників таке буває, не думаю, що тут якась містика. — Під час пленеру були й ве# селі пригоди. — Одна із них сталася завдяки Анатолієві Лавренку. Наш Лавруха дуже емоційний, коли працює, може помилитися і пензлик витерти не об ганчірку, а об травичку… І так сталося, що я після завершення роботи вирішив освіжитися в спекотний день у Пслі. Пірнув, а потім вийшов із води, глянув на свою ногу і перелякався: пальці сині, вище — все червоне. Торкнувся — не болить, але ж гангрена на вигляд! Товариші, побачивши те, сміялися: “Та то ви, Вікторе Олександровичу, пройшлися тим місцем, де Лавру-ха працював!” Різне бувало, але про стан душі, коли працюєш на природі, словами неможливо розказати… — У Ваших полотнах стільки тепла, сонячних барв… Цей по# маранч і привів Вас наприкінці 2004#го до “помаранчевих” ху# дожників, які організували ак# цію протесту проти несправед# ливих президентських виборів? — Для тієї виставки я зробив “Осінню симфонію” в мистецькій галереї “Арта”. Туди мене запросила Юля Петушинська. Так, це була політична акція, ми всі сподівалися, що помаранчева революція переможе… — Ви там були один серед молоді! — Про це не думав… — Ваша “Чайка Джонатан” з’явилася з любові до творчості Річарда Баха? — З його творчістю ознайомився давно, ще завдяки журналу “Иностранная литература”: льотчик із душею митця! У мене кілька робіт з’явилося під його впливом. — І Ви теж хотіли сказати, що людина може надзвичайно ба# гато, їй чи не все під силу… — А не тільки поспати й поїсти, чи в палаці пожити. Треба літати!
Спілкувалася Лідія ВІЦЕНЯ, м. Полтава
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
