Родовід · “Ми згубилися в безперервному ланцюгу подій, так і не віднайшовши у нім власного коду”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ЧАС МАЄ КОЛІР СЕПІЇ
Слово Просвіти, №27 за 2011 рік
“...перед невидимим змахом руки невидимого фотографа”
Марія КУЧЕРЕНКО творюючи в пам’яті все нові й нові його риси. І те мене дивувало — немов усе жахіття війни, розрухи і голоду заховав у найвіддаленіші закапелини пам’яті, лишивши на прощання найсвітліше, найдобріше і найтепліше з дитинства. Бо тільки там, навіть попри всі життєві бурі, могла відігрітися його душа. У такі хвилини батькове обличчя розгладжувалося, ставало таким погідним… До болю зворушлива, пожовкла у часі світлина, що дивом збереглася в родинному фотоальбомі, нині обпікає душу. Дід Тиміш і баба Марія попереду, біля них дітвора: Микола, Ганна… і найменшенький — мій тато років п’яти, у коротеньких штанцях, картузику, тримає букет кучерявих селянських жоржин. Ніхто на тій поруйнованій часом світлині ще не знає своєї долі. Так, ніби примостилися над прірвою часу, — урочисто-принишклі перед невидимим змахом руки невидимого фотографа. Я не раз і не два чула батькову оповідку про те, як вони з моїм дідом майстрували у клуні воза, однак щось недодумали, словом, зробили кепсько. “Які ж ми дурні з тобою, батьку! Не так зробили!”, — вигукнув я тоді. — Та й спохопився: я, може, й дурний, однак… батько… Як я міг так сказати?!” До останніх днів життя мій батько пам’ятав той свій дитячий гріх. Позаяк батьківський авторитет був безмірним. Хоча ніколи дітей у родині не били, не ставили у куток і не карали у якийсь інший спосіб. Батьків батько, тобто мій дідусь Тиміш та моя бабуся Марія (за дівочим прізвищем — Годинник) обоє були родом із доситьтаки чималого села (190 дворів!) Колонщини Київського повіту Київської губернії (тепер — Макарівського району Київської об-
Старі світлини завше викликали в мене таке відчуття, немов я опинилася в незнайомому для мене часі. І досі, можливо, навіть сильніше, ніж колись, душа сповнюється незбагненним тремом від тих світло-брунатних сепій, з тоненькими, поруйнованими, немов побитими шашелем, краями. З них вдивляються в тебе очі, які століття тому з розумінням урочистості миті вдивлялися у вічко допотопної камери мандрівного фотографа. Як незворушно вони прозирають тепер час… Аж на хвилю забуваєш, що погляд той з небуття. Може, і справді ми якоюсь мірою живемо не своїм життям? І сни, в які вриваються нечіткі фрагменти чужих доль, — це тільки підтвердження цього несміливого здогаду? Вочевидь час, дедалі прискорюючись — а це факт, що він прискорюється, — нарощує свою виштовхувальну силу. Тому нас уже ні на що й не вистачає — ані на любов, ані на сльози за рідними, ані на пошуки самих себе. Ми згубилися в безперервному ланцюгу подій, так і не віднайшовши у нім власного коду. Сьогодні мені безмірно прикро за власну нецікавість. Адже знала завжди — ми не приходимо у цей світ нізвідки, наше минуле — в поколіннях, які були до нас, а майбутнє — у тих, які прийдуть опісля. Проте одна річ знати, а інша — відчувати, з усією гостротою, кожною клітинкою… Мабуть, так, як дерево відчуває свої соки, що, шалено нуртуючи в нім, женуть свою силу до кожної галузки, аби потім зашуміти вгорі пишною кроною. Нині вже ні в кого розпитати про багато речей… Нікому розповісти… Мій тато в останні роки свого життя, хоч би про що йшлося, згадував лише дитинство, від-ласті). Це вже згодом вони переїхали до сусідньої Мар’янівки, дев них з’явилися на світ діти — Микола, Ганна та найменший Сашко — мій тато. Кажуть, Колонщина звалася колись Коліївщиною, бо там билися (кололися) списами і шаблями козаки з татарами. За часів Хмельниччини, які увійшли в історію під назвою Руїна (це кілька десятиліть), обезлюдніла майже вся Київщина. Після неї Київщина, фактично, заселялася заново, зокрема Колонщина (Коліївщина). На відміну від Києва з околицями, які опинилися під Московщиною, всі землі на захід від річки Ірпінь (а отже, й Колонщина) після польсько-російських домовленостей 1667 і 1686 рр. знову повернулися під владу Речі Посполитої. Польські поміщики володіли Колонщиною й після того, як внаслідок другого поділу Речі Посполитої (1793 р.) вся Правобережна Україна увійшла до складу Російської імперії. З відродженням села в Колонщині була збудована дерев’яна церква Івана Богослова. Через 26 років спорудили новий храм — теж дерев’яний, де було охрещено, повінчано, а потім відспівано чи не всіх колонських предків. За часів Речі Посполитої селяни Колонщини, як і більшої частини Правобережної України, встигли перейти до уніатства, але з приходом 1793 року російської влади їх знову навернули в православ’я. В основному в Колонщині жили українці, які навіть з приходом радянської влади ревно берегли давні традиції. З українцями поряд жили поляки (мабуть, ще за часів Речі Посполитої), згодом у Колонщині оселилися ще й німецькі та чеські колоністи. В українців у найбільшій повазі були чехи та німці, позаяк були дуже працелюбні, в усьому у них був лад. Поляків недолюблювали через гонор, не вивітрений ще з Речі Посполитої, та й особливим працелюбством вони не відзначалися. Колонщина з Мар’янівкою в моїй оповіді переплітаються не випадково: хоч Тиміш з Марією згодом і переїхали до Мар’янівки, проте вся їхня рідня залишилася в Колонщині й зв’язки між селами були дуже міцні. Тож батькові спогади не мали чіткого топографічного розмежування. І Колонщина, і Мар’янівка були занурені то в розбрат Громадянської війни (батько згадував поміж односельців колишніх вояків УНР), то у колективізацію з “розкуркуленням”, то у репресії та голодомори… Та все ж, хоч би там як, у цій історичній ретроспективі головною дійовою особою для мене є мій дід Тиміш. Ще з того часу, як мусив сповідуватися священику “за гріхи” в церковно-парафіяльній школі, просякнутій духом “самодержавия, православия и народности”. До кінця життя мій дід пам’ятав тогочасні оповідки на “могучем русском”, зокрема про подвиг Івана Сусаніна: “Здесь мой гроб, здесь моя могила, но я не продам царя Михаила”. Він добре знав математику, проте, спілкуючись лише рідною мовою, ніяк не міг забути російських “сложение” та “вычитание”. Мій брат, історик за фахом, простежував гілку нашого родоводу, тож у цій статті я скористалася деякими його відкриттями. Вивчаючи метричні книги, де фіксувалися найважливіші епізоди селянського життя — народження — хрещення — вінчання — смерть, він наткнувся на історичний для нашої родини запис: 7 лютого 1910 р. 20-річний Тиміш Кучеренко обвінчався в місцевій церкві Івана Богослова з 18-річною мешканкою тієї ж таки Колонщини Параскою Опанасівною Бондаренко. Таїнство вінчання здійснили священик Стефан Залуцький з псаломником Грушецьким. Тож до війська Тиміш пішов уже одруженим чоловіком. У царській армії він встиг послужити ще до початку Першої світової війни 1914—1918 рр. Пам’ятаю, якою магічною здавалася мені в дитинстві родинна реліквія — дідів срібний годинник на шкіряному потертому мотузку. На кришечці — вигравіруваний текст: “За отличную стрельбу / изь пулемета / Ст[аршему] унт [ер] оф[ицеру] / Т.р. Кучеренко / вь 1913 г.”. Коли кришечка годинника відчинялася, лунала ніжна мелодія. Потім цей механізм зіпсувався, однак я ще довго пам’ятала той дивний мотив. Казав дід, були ще портрети царя та цариці на кришечці го-
“Людина, сповнена власної гідності. Нічого від військовополоненого”
динника, проте він не став ризикувати і за радянської влади стер ті зображення. Мобілізувавшись, Тиміш повернувся до молодої дружини. У них народився первісток Степан. А там знову війна. Розірвана у пам’яті на силу-силенну спогадів, які, вочевидь, хотілося понад усе забути. Більшовицька пропаганда остаточно притлумила і так не надто бойовий дух російських вояків, які не бачили сенсу у братовбивстві. Якось російські солдати повиходили з окопів, щоб разом з німецькими відсвяткувати (продукти були, а от боєприпасів катма) Великдень, який за днем щасливо збігся в обох ворожих сторін. А потім був австрійський полон, німецький, “остарбайтерство” в чеському господарстві (до 1918 року Чехія була у складі Австро-Угорщини). Військовополоненого українця чехи мали за гарного працівника (хоча були прикрої думки про підданих Російської імперії), бо вмів добре і зорати, і скосити, і помолотити, і за худобою ходити. Одна із родинних світлин зберігає той давнішній образ: зовсім молодий чоловік, все в ньому на міський лад: волосся на проділ, “метелик” на білій сорочці, модний двобортний піджак з добротного сукна, міщанські вусики… і справді міцна селянська статура. Людина, сповнена власної гідності. Нічого немає від військовополоненого. Тоді до чужини доходили чутки про голод в Україні, проте з такої відстані, за ситого життя в чеському господарстві, не вірилося. Повірив, лише побачивши все те на власні очі. Повернення було гірким ще й через зраду молодої дружини. Тільки-но ступив на власне подвір’я, одразу сусіди доповіли — “загуляла твоя Параска”. Зради Тиміш не пробачив, кинув хату й господарство, аби ніколи вже не повернутися. Через якийсь час пристав до бездітної вдови з Мар’янівки. Це й була моя бабуся Марія, на честь якої й назвали мене. Невдовзі в них народилося троє дітей. Якось перша дружина привела старшого сина Степана, щоб залишити назавше. “Якщо це твоя дитина, то буде й моя”, — сказала тоді Марія чоловікові. Так і зостався Степан у нової мами. У сусідній Мар’янівці, куди переїхала родина, було 130 дворів, із них 30 — німецьких. Тож і називали село німецькою колонією. Чому я акцентую свою увагу на німецьких родинах, хоча жили в селі, окрім українців, поляки і чехи? А тому, що доля мого діда, Тимофія Васильовича Кучеренка, першого мар’янівського голови колгоспу, була тісно пов’язана з німцями-односельчанами. Можливо, якби не вони, ніколи б і не було цієї гілочки на генеалогічному древі мого роду, а отже… не було бі мене. Українські родини добре вживалися з німецькими. Сусіди німці, бувало, їдуть у гості на день-два з ночівлею (бо німецька колонія була не одна), то мама мого батька, тобто моя бабуся Марія, завжди і худобу погодує, і за господарством пригляне. “Боронь Боже, щоб щось там замкнути, — розповідав мій батько. — Ні скриню, ні шифанер — меблі були гарні, “з видєлками”. У них так — якщо не довіряєш, не звертайся, а довіряєш — не замикай”. Жили німці не на якомусь одному кутку — хати були розкидані по всьому селу. Загалом родини багатодітні, зрідка в кого двоє дітей. Так, в Альберта Германа, кума мого діда, було дванадцятеро дітей. Землі мав багато, проте всій господарці давав лад. Скрізь садочки, палісадники з квітами, все ловко парканами огороджено. Любо глянути!
Далу буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
