Читацьке віче · “Парламент — це критична маса холуїв, плебеїв і покидьків”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
Будяки та кропива
Слово Просвіти, №27 за 2012 рік
Шевченко-Грушівський. Хроніка його життя. К., 1991). А сподвижник Т. Шевченка і П. Куліша, засновник Кирило-Мефодіївського товариства, видатний учений М. І. Костомаров перший у свій час звернувся до вивчення історії України, яку, на жаль, і до недавнього минулого вважали недоречною, одним із перших порушив питання про узаконення мови українського народу, його історії (Микола Костомаров. Галерея портретів. К., 1993). Варто згадати і про ставлення до української мови видатних діячів російської культури на противагу діям уряду Росії в часи переслідування української мови. Лев Толстой під час знайомства з Дмитром Яворницьким на запитання останнього “Чому ви, росіяни, забороняєте нашим дітям учитися в школах нашою мовою? Ви, великий художник російського слова, зрозумієте наше горе: наші діти, побувши кілька років у школі, виходять із неї з такою поганою, покаліченою мовою, що вона — ні українська, ні російська, а якась мішанина”, відповів: “А хто вам забороняє вчити ваших дітей вашою мовою? Забороняє вам не російський народ, а державний російський уряд на чолі з Побєдоносцевим… А кожний державний уряд є зло. Щодо мене, то я дуже люблю вашу народну українську мову, гучну, цвітисту й таку м’яку. У вашій мові стільки ніжних, сердечних, поетичних слів: ясочко, зіронько, квітонько, серденько…” Тут Лев Миколайович почав читати напам’ять поему Шевченка “Наймичка” і читав гарно, з доброю вимовою і з правильними на словах наголосами, як би її читав і природний українець (Іван Шаповал. В пошуках скарбів. К., 1983). Єдиним середовищем, в якому українська культура могла розвиватися, був театр. Вирішальним чинником його розвитку став дозвіл царського уряду (1881 року) послуговуватися на сцені українською мовою (Орест Субтельний. Україна. Історія. К., 1993). Театр залишався єдиною установою, що діяла на маси, що вчила їх української мови, нагадувала про історичні традиції, будила пошану до української культури — і тим протидіяла русифікації, яка йшла через школи, урядові установи, військо і навіть церкву. Для піднесених національних настроїв тогочасні діячі використовували різні нагоди: концерти, вечірки, ювілеї письменників, Шевченкові панахиди. Серед цих діячів були М. Заньковецька, М. Кропивницький, І. Мар’яненко, брати Тобілевичі (М. Садовський, І. Карпенко-Карий, П. Саксаганський). Любов Василівна Забашта (1918—1990), як і її кумир Тарас Григорович Шевченко, сповідувала красу української мови. Ось її поезія, що присвячена рідним Прилукам: І виходить Наталка із хати, І виносить вам кухоль води І така в неї мова багата, Хоч в словник її чисту введи. І такі в неї вислови славні, Хоч записуй їх зразу в роман… А на завершення поетеса звертається до столичних читачів із закликом: Не засиджуйся довго в столиці, Приїзди у Прилуки мої, Мова тут, як вода"срібляниця, Як прозорі дзвінкі ручаї.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
