СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Олег ОЛЬЖИЧ (1907—1944) Невідгадана сила
Слово Просвіти, №27 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Захочеш — і будеш. В людині, затям, Лежить невідгадана сила. О. Ольжич об зрозуміти Ольжича-поета, треба зрозуміти Ольжича-політика, археолога, публіциста, культуролога, літературного критика. Ольжича — учасника визвольної боротьби на два фронти, одного з керівників націоналістичного
Археологія
Л. Мосендзові
Поважна мова врочистих вітрин. Уривчасто-скупі її аннали. “Ми жали хліб”. “Ми вигадали млин”. “Ми знали мідь”. “Ми завжди воювали”.
“Мене забито в чесному бою, Поховано дбайливою сім’єю”. Як не стояти так, як я стою В просторій залі мудрого музею?
Так виразно ввижається мені Болючими безсонними ночами: Я жив колись в простому курені Над озером з ясними берегами.
* * *
На трьох горбах під знаками орла Ми кладемо прямі основи міста. Видноколом утомленим лягла Навколо нього далина імлиста.
О горда певність дужої руки, Набряклих м’язів радісне щеміння І дух — бадьорий, гострий і п’янкий — Розколотого долотом каміння!
Зайнявся ранок, вечір зажеврів — Горить червоно понад нами порох. І ждуть жінки із стравою мужів У білих, простих і важких уборах.
А в сутінках, коли пора кінчать, Коли сурма усіх спочити кличе,
Але ще більше — злочинна реальність більшовизму, ще не прочахле відлуння недавньої боротьби, безпосередні контакти з її учасниками й чоловими, віра в неминучість справедливості і готовність її прискорити хай навіть і найдорожчою ціною. Ольжич був поет і його індивідуальна вдача, природно, живилася романтичними уявленнями, навіяними літературою, звідки духовний зір вихоплював передусім героїчні характери. Натура наступальна й цілеспрямована, що підпорядкувала життя одній ідеї, Ольжич випадає з поверхових уявлень про віршника як субстанцію хаотичну, крихку, підвладну перебігам настрою і захоплень. Це підтвердження неординар-
* * *
Поцілуєш, різко і суворо, А в очах — морозяна блакить, А в очах — розриви і простори… Ет, не нам, товаришу, любить!
Ще зіниці тугою розкриті І сухі тривогою уста… (Скоростріли мовкнуть, перегріті, І кіннота лаву розгорта…)
В ухах досі ще п’янюче-лунко Дзвін копит і скреготи землі… . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Хай дарують: в наших поцілунках Наші хижі, спрагнені шаблі.
* * *
Давнім трунком, терпкістю Каяли Ці — і кров, і смерть. Небо — княжі київські емалі. Небо знову — твердь.
Знов не вгору несміливим зором — В безкраї степів. Жити повно, широко і скоро І урвать, як спів.
Як колись, горіти і п’яніти, Шоломом п’ючи, І життя наопашки носити На однім плечі.
* * *
Знов вітри над землею, вітри, І блакить, і розриви, і дим Сонну землю черкає згори, Смерть черкає крилом голубим.
Ширше груди! Повніше серця! (Бо згориш від чекання, згориш!) Чи була коли днина, як ця, І дівочі уста принадніш?!
О, ця днина, як п’яне вино! О, ця смерть, як холодна блакить! Як велично, що нам не дано До тридцятого року дожить!
ності, але й привід для гірких роздумів про причини його дочасної смерті. Політика поглинула поета. Інакше, власне, й не могло бути. Олег Ольжич — особистість, мічена фатальним знаком долі уже хоча б тому, що та ж політика не тільки невід’ємна складова його творчості, а й джерело її. Він добре знав українську історію, зокрема її негатив, і волів оцінювати події й факти “тверезо, а не через рожеві окуляри ідилії” (“Дух руїни”). Але це не затьмарило ясності його зору, не похитнуло світоглядної стійкості, не викликало надриву й не штовхнуло на крайнощі, як Маланюка. У нього був свій захисний ряд: Святослав, Данило Галицький,
Є. П.
1930
1930
1930
Виговський, Мазепа аж до сучасників, героїв змагань за незалежну Державу. Людей такого складу Ольжич шукав і в світовій історії. І віддавав їм данину у віршах. Усі вони в сукупності були йому за моральний імператив. Трагізм полягав у тому, що він наближав себе до них не тільки словом, а й дією. Уже в юності Ольжич-поет кинув виклик смерті і послідовно вів цю лінію до кінця. Це зауважили вже прозірливі сучасники: “Було в Ольжича якесь особливе прагнення Кінця” (О. Стефанович). Він мав зухвалість оп’янятися смертю як жінкою, для нього вона підтвердження повнокров’я життя:
* * *
Tertia post illam successit aenea proles. Ovid. Metam. Lib. T. 125
Був же вік золотий, свіжі, проткані сонцем діброви, Мед приручених бджіл, золотавість сп’янілого тіла, Янтареві зірниці серни, що не бачила крови, І на вітах восковість плодів, соковитих і спілих.
Та приходить вік срібний, вік простий і ясно-тверезий. В нього рівно всього, горя й радости, праці й забави. Віку мудро-буденний! Але похитнулись терези, Його срібні жита вже у копах стоять попілавих.
Кров у наших криницях. Реве здичавіла худоба. Новороджені діти спираються хижо на ноги. І нелюдська жага нападає мужів, як хороба, І жінки безсоромні, немов од напою міцного.
А земля — не земля, тільки спечена цегла рудава. І гуркочуть шляхи, стугонять і гуркочуть кузні ці, Коли плинуть по них, пропливають бундючно, як пави, Куті щирою міддю, важкі бойові колісниці.
Коло мертвих джерел, по мовчазних скелистих вертепах Не мавки полохливі — гніздяться огненні дракони. Пнуться стіни твердинь на горбах серед голого степу, На хребтах, неприкрашені, пнуться камінням червоним.
Віку міди, це ти, це твоє ненасичене сонце Нерухомо зависло, мутне, над сухими борами І бринить, і гуде, і гуде… І здається, що сон це, І здається, що захід — це паща пекельної брами.
Там випраглість пустель, плеса лави ліниво-кипучі,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
