На суд совісті · “Рано чи пізно буковинці стануть під вікнами тих, що ось уже рік ґвалтують життя родини”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Ґвалт по-чернівецьки
Слово Просвіти, №27 за 2013 рік
Ось уже рік живу з відчуттям вини: моя колега, талановита поетеса і редактор газети “Буковинське віче”, просвітянка і авторка “Слова Просвіти” Віра Китайгородська не має жодного спокійного дня, а я нічого не роблю для того, щоб та несправедлива і принизлива ситуація, в яку вкинуто її родину, обернулася на правду і спокій. Найлегше сказати собі: “А що я можу зробити?” і чекати, що наш, найсправедливіший у світі суд, вирішить усе сам. Не вирішує — чи то задумані кимось хитросплетіння важко розплутати, чий справді справа лікаря Олександра Воронюка — неабиякий важіль тиску на редактора незалежної в судженнях газети “Буковинське віче”, про яку не скажеш, що вона на побігеньках у місцевої влади. Як журналіст із сорокарічним стажем, я прибічник прямої мови. Тож пропоную читачам “Слова Просвіти” інтерв’ю з Вірою Китайгородською.
Любов ГОЛОТА
— Віро Микитівно, що сталося рік тому з Вашим чоловіком? — …12 липня на самого святого Петра о 16-45 (стурбована, що чоловік не телефонує і запізнюється з роботи) я набрала номер його мобільного. “Віро, у мене повний кабінет міліції”, — встиг сказати Сашко, і у нього вирвали телефон. Я схопила таксі й помчала на Фастівську, 20, до госпіталю інвалідів війни, де впродовж 24 років працює мій чоловік — ще рік тому завідувач хірургічного відділення. На 5-му поверсі вхід до кабінету та ординаторської був узятий на ключ. По той бік лунали голоси оперативників. Я легенько постукала у двері, попросила впустити. “Женщина, уйдите!” — озвалися звідти... Десь за півтори години мені вдалося потрапити до кабінету разом із черговим лікарем. “Нє положено”, — мене почали випроваджувати, але я не вийшла. Весь обшук і всі зйомки відбувалися на моїх очах. Мене навіть зафільмували у числі присутніх. Парубок, що представився замначальника УБОЗу, заявив Сашкові: “Я тєбя, очкарік, урою на 10 лєт. Мать могіли нє найдьот”. На моє: “Що ви собі дозволяєте?” він чемно відповів: “А ты, б…, только улыбайся, подруга”. У маленькому кабінеті було спочатку 7 оперативників, які обшукали все і, нічого підозрілого не знайшовши, гуртом побігли до операційної зали, оглянули приміщення, а потім спустилися на подвір’я, обшукали автомобіль і заявили, що ми мусимо прямувати до Першотравневої прокуратури (уже під конвоєм). За нами рушила оперативна машина з працівниками прокуратури і УБОЗу. На півдорозі нас зупинили і так ми простояли на шляху приблизно півгодини. Потім, отримавши якусь вказівку по телефону, убозівець наказав повертатися знову до госпіталю. “Очевидно, хлопці щось загубили”, — подумала я. Ми знову піднялися на 5 поверх. Ординаторська була відчинена, там працювали черговий лікар та медсестра. — Ми змушені вчинити дообшук. — Прошу, — сказав чоловік і попросив цигарку. Поки він курив у ординаторській, з його кабінету донеслося: “Ось тут, за шафою”. Там оперативники “виявили” 100 євро, скручених у трубочку. Я лише встигла вигукнути: “Сашко, не візьми у руки, щоб не залишилося відбитків”. — Хлопці, це ваші гроші, — ще не підозрюючи, що його чекає, сказав мій чоловік. — Навіщо мені кидати гроші під шафу?! До речі, для такого маневру у нього не було жодної можливості, бо убозівець, який прибув для арешту, не відступав ні на крок і не відводив очей від “підозрюваного Олександра Воронюка”. — А свідки, адвокат були? — Так звані поняті — один непевного вигляду старший чоловік, речі якого чомусь возив у своєму джипі працівник прокуратури, та юний студентик. Оперативники їх самі привели. Мені вдалося зателефонувати адвокату, який приїхав незабаром. Поспілкувавшись із тим, хто затримував чоловіка, адвокат сказав: “Якщо не хочеш іти у СІЗО, де 40 чоловіків у одній камері і одна параша навиду у всіх, бери на себе ці сто євро і тебе відпустять додому, обійдешся штрафом”. — “Але ж я їх не брав!” — заперечив Сашко. “Тоді тобі зараз підкинуть іще 300 чи 1000 євро і ти абсолютно нічого не доведеш”, — сумно напророчив адвокат. — Віро Микитівно, згадайте, як усе було далі. Вибачте, але це нагадує погано зрежисований серіал… — Після процедури допиту чоловіка залишили у прокуратурі для подальшого конвоювання у ІТТ. Я ж, боячись повертатися додому, пішла на роботу. Ніч минула і як рік, і як мить — із намаганням вибудувати в єдиний сюжет факти, уривки фраз, деталі, іноді з якимись зовсім сторонніми асоціаціями (як ось плащ і парасоля бомжа-понятого, яку він доставав із багажника джипа оперативників), і ранок я зустріла із переконанням, що це зловмисне непорозуміння, але в прокуратурі все виведуть на чисту воду. Я не знала, що тієї ночі мого чоловіка до 3-ї години возили по місту у чорному БМВ і пропонували погодитися, що він узяв 300 євро, як було зазначено у наперед виготовленій постанові про затримання: “Вимагав і отримав хабар, користуючись службовим становищем”, — ідеться у постанові, яка вмить перевернула все наше життя. — Ваша велика родина, зокрема старі батьки, вже була поінформована про те, що трапилося? Як це сприйняли Ваші друзі і рідні? — …Не наважилась сповіщати про “новину” дітям. Уявила їхню першу реакцію, голубі очі, сповнені жаху і сліз. Не сказала нічого батькам — ні Сашковим, ні своїй мамі. Думала, що розповім тоді, коли розберуться. Не розібралися, чоловік перебував під арештом. Наступної ночі старша дочка Леся з зятем Андрієм прибули з Києва якимсь прохідним через Чернівці автобусом. Їй телефонували друзі, щоб заспокоїти, підтримати і так повідомили, що сталося з татом. Татом, який увесь наш сімейний час з головою прожив у своїй професії, не знаючи, що таке спокійні вихідні чи повна відпустка, зриваючись удосвіта телефонувати на роботу і питати про температури, тиск, колір сечі в катетері, яка пляма на перев’язці, чи оправлявся хворий і скільки разів… Ми всі ці роки теж прожили в госпітальному режимі, заочно знаючи багатьох нестандартних хворих — дідуся, що у 90 років чудово переніс дві операції, чи важкохвору маму сімейства держслужбовців, яке її допровадило до відділення і покинуло просто у коридорі… Мого чоловіка знають практично всі інваліди війни області і ніхто з них не зможе сказати, що когось він не почув, не надав допомогу або ж у когось щось вимагав. До слова, оперативники під час слідства були з допитом у кожного пацієнта з лікованих Олександром Воронюком за останні роки. І жоден не скаржився на його роботу. Автором “сигналу” — провокатором, який написав заяву, що мій чоловік вимагав у нього 300 євро за госпіталізацію його знайомої (зовсім не родички, в жодному коліні), — виявився рецидивіст із п’ятьма ходками у колонію. Пацієнтка, про яку нібито клопотав цей “добродій”, заявила, що ні сном, ні духом не знає про ха/ бар, а тим більше нікого не уповно/ важувала його пропонувати. Ос/ новне ж, мій чоловік за посадовою інструкцією не має повноважень здійснювати госпіталізацію (це функціональні обов’язки винятково начальника госпіталю). — Нагадаю читачам, що все це відбувалося на свято, для організації якого і Ви, як журналістка, зробили чимало. Як і для інших чернівецьких свят… — …У Чернівцях гарно, як ніколи, відзначали традиційний Петрівський ярмарок. Усі вулиці прибрані у святкові намети, столи з наїдками-напоями, різноманітним ярмарковим товаром з усієї України. Грають музики, танці, співи, припрошення, реклами, люди справді веселі і у святошному одязі. Припрошують і мене то до одного, то до іншого гурту: подивіться, пані Віро, що у нас новенького… А я іду кам’яними ногами на адресу — Головна, 24 до Управління внутрішніх справ з передачею для Сашка — білизною, бритвою, милом, їжею, зібраною поспіхом. Передачу у мене не приймають: потрібен дозвіл прокурора. Прокурора нема — він на святі. Музика гухкає у кожній клітинці мого тіла, дехто уже чув новину і не наважується щось питати. Зателефонувала художниця Тамара Покотило: “Вірочко, ми, всі художники, збіглися до виставкової зали писати листа на підтримку Сашка…” Співробітники госпіталю пишуть свою заяву, пацієнти свою, письменники свою, Інтернет кипить щирими відгуками на нашу підтримку… — Так, Національна спілка письменників теж виступала на Ваш захист… — “Ця вся Ваша громадська думка не має жодного значення”, — каже мені місцеве світило зпоміж юристів… “П’ять днів мак-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
