Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Пора глибокого зору настала” Презентація 14 · с. 14сторінка оригіналу ↗

Степовіада Любові Голоти

Слово Просвіти, №27 за 2013 рік

Презентація нової книги лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка, головного редактора “Слова Просвіти” Любові ГОЛОТИ “Жіночий апокриф”, що вийшла в серії “Бібліотека Шевченківського комітету”, зібрала у київській книгарні “Є” чимало щирих прихильників її творчості. Зустріч провів Юрій БУРЯК, директор видавництва “Український письменник”. На презентації виступили читачі, письменники, літературні критики. Ось фрагменти деяких виступів. Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ, поет і критик, лауреат Національної премії імені Т. Г. Шевченка: — Книжка “Жіночий апокриф” у певному сенсі випадає з правил. Щось мені не пригадується, щоб у серії Шевченківського комітету був представлений автор у двох іпостасях — як поет і прозаїк. Оця дивна двоіпостасність обернулася, і це дуже важливо, двоєдиністю, а значить — цілісністю. Це означає, що поет і прозаїк Люба Голота черпала енергію з одного джерела. Є прямі перегуки текстів, аж до повторення окремих деталей. Так-от, джерело, з якого вона черпає, — це степ. Нагадаю, що перша книжка її називалася “Народжена в степах”. А степ це не тільки географія. Степ — це українська історія, степ — це українська ментальність. А в тлумаченні Любові Голоти степ ще й осереддя земної тверді. “Жіночий апокриф” починається з творення степосвіту, можна сказати: світостепу. Саме з цього починається її поетичний блок. І ще один цікавий момент: є й інший у неї степ. І цей степ персоналізований. Це степ реліктового дитинства. Юрій Буряк сказав, що це степ першої радості й першого болю, він як доля, як даність, як родовий код, як знаки душі внутрішні. Зрештою, степ як побут, який вона уміє вознести на вищий щабель поетичного сприйняття, про що свідчать такі вірші, як “Гречана каша сама себе хвалить”, “Сотворити борщ восени” та інші. Можна говорити про, скажімо, людину гір у Дочинця, про її психологію, ментальність. І можна говорити про людину степу у творчості Любові Голоти. А зага- Володимир Базилевський лом — про філософію степу. Поетичний еквівалент цієї філософії — це тяжіння до ліро-епічного, фольклорного, до вільного дихання дум наших, до замовлянь, голосінь, заклять… Узагалі-то ця поетика, — а Любов Голота часто випадає з силабо-тоніки, — навертає свідомість до поетів, з якими пов’язана молодість не тільки її покоління: Аполлінера, Елюара, Па- Автограф-сесія авторки книжки "Жіночий апокриф" тим стоїть людина… І ось у цьому дивному поєднанні маски як людськості є якась загадка, яку досі не можу для себе пояснити і розгадати у цій творчості. Вона епічна, з епічним почином. Водночас мені дуже хотілося відійти від сприйняття цієї творчості як традиційної. Так, це зовсім не традиційна творчість, яка може бути цікавою сьогодні. Вона цікава різним поколінням, бо там є те, що потребує постійної рефлексії, постійного відчитування, осмислення, що постійно провокує думку. Оцей провокативний компонент у позитивному сенсі, це ознака мистецтва, яке має дуже велику магістраль і яке існує не тут і тепер, а яке ставить перед людиною дуже складні запитання і провокує до постановки запитань у собі. Перша метафора, перший образ, до якого я хотів би звернутися — образ дзеркала. Він є центральним і загалом у цій книжці, і в романі “Епізодична пам’ять” зокрема. Дмитро Дроздовський Коли я писав передмову, то на думку одразу сплив образ дзеркал, дзеркал як надтріснутих душ. Узагалі дзеркало дуже специфічний об’єкт, чи суб’єкт. Він відрефлектовує людину і слугує засобом самопізнання. Того засобу пізнання, від якого людина тікає, якого боїться, від якого хоче сховати найпотаємніше. Водночас тут виникає образ дзеркала-лабіринту, у якому є щось архаїчне, як і в будь-якому лабіринті, де все розвивається не лінійно. Там є загадка, свій Мінотавр, своя трагедія і свій сміх. Своя смерть і своє відродження. Перейду до другого поняття, поняття сакруму в творчості. Того священного, яке народжується в профанному, а профанне стає священним і сакральним. І водночас воно не здобуває якоїсь неосяжності, і це сакральне стає людським. Людина є сакральною, бо вона має щось божественне в собі, але вона мусить це зрозуміти через самопізнання. І творчість Любові Голоти (не вдаватимуся до якихось психоаналітичних, навіть психологічних рефлексій) дуже, наскрізь психологічна річ. “Жіночий апокриф” унаочнює мою думку. Тут є глибинний психологізм, характерний для української літератури ХХ століття. Одразу спадає на думку творчість Тютюнника, але в Голоти є щось і від магічного реалізму, хоча не хочу порівнювати і робити якісь типологічні зіставлення, вивищувати щось за рахунок іншого. Зрештою, це самодостатня річ і вона існує самодостатньо, і сподіваюся — існуватиме. Між іншим, мені завжди дуже цікаво працювати з текстом, породженим гібридною ідентичністю, прошу вибачити за таке поняття. Крім усього іншого Любов Голота — дивовижний журналіст. А журналіст має дуже гостре око. І коли письменником є журналіст у своїй природі, в одній зі своїх іпостасей, то тоді з’являється текст надзвичайно цікавий, у якому помічається щось, що проходить повз нас у повсякденні в журналістській оптиці. Там щось є недомовлене, подібне до того, як ця недомовленість є в міфі, бо в поезії Любові Голоти вона архетипова, дуже епічна, і водночас вона дуже жіночна. Оцінюючи “Жіночний апокриф”, можна вдатися до якихось стереотипних потрактувань, знову говорити про чергову спробу сакралізації, про українську літературу і про митця, який є пророком. Але мені здається, що тут закладена внутрішня іронія і самоіронія, породжені великою гіркотою і досвідом. Вона знімає претензійність, бо за нею стоїть життя. Це погляд жінки, в якому концентрується величезний досвід. Згадаймо фрагмент із одного вірша, який я дуже люблю. Він присвячений Галині Стефановій, “Мій ненаписаний роман”. “А самотні Жінки Великого Міста…”. Ця книжка чимось нагадує глину. Глину в сакральному, первісному розумінні, глину, з якої народжується людина. І ця людина — жінка. Цього разу. І ще один фрагмент з іншого вірша, щоб показати різні маски. “Коридором дзеркал бреду, я твоя Катерина...” Для творчості Любові Голоти притаманна ось ця фігура іншування, пізнання себе через іншого і потреба, зрештою, екзистенційна, гносеологічна потреба в іншому, як у дзеркалі, отже, — в собі. Вірш “Хай!”: Хай!// Це не я.// Це SMS на екрані твого мобільника...” Це дуже сучасна поезія. І мене вражає такий діапазон майстерності — від архаїчного мислення, якоїсь відьмацької теми, де жінка справді представлена як жінка-відьма, жінка-віщунка, жінка сильна, бо за нею стоїть природа, за нею — стихія, за нею — незвіданий світ магії. А водночас є жінка міста, жінка зі своїм болем, зі своєю трагедією, яка покинута, жінка розчарована, жінка без чоловіка, самотня, яка змушена бути чоловіком або замикатися, чекати. І водночас є жінка, яка творить світ. І ось цей космогонічний жіночий мотив зачаровує, і він показує дивовижну вітальність у цій дивній, характерологічній і дуже жіночій поезії Любові Голоти. Мені здається, що з романом “Епізодична пам’ять” відбулося в українській літературі щось дуже знакове і надзвичайно цікаве. Бо формула епізодичної пам’яті — це формула епізодичної людини. Код епізодичної пам’яті шукають у різних літературах. В Умберто Еко мені спав на думку “Таємниче полум’я цариці Лоани”. Там інша пам’ять, вибіркова. Але дуже точну формулу в українській літературі знайшла Любов Голота.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин