Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
2 Гаряча тема “Волинська трагедія — частка нашої національної трагедії”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Чому, чому, чому?

Слово Просвіти, №27 за 2013 рік

Президент Польщі Броніслав Коморовський 14 липня вшанує жертв Волинської трагедії в Луцьку. Але, попри сподівання польських чиновників, президент України Віктор Янукович не братиме участі у заходах у Луцьку. “Під час цих урочистостей українську державу на відповідному рівні представлятиме хтось інший”, — заявив Б. Коморовський на пресконференції 3 липня. Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, професор, м. Київ А тепер подумаймо, чому так сталося? Чому поляки впродовж 70 років друкували звинувачення на нашу адресу, а ми, вважаючи їх абсурдними, не змогли це спростувати? Чи не було знавців історії, кваліфікованих юристів, зрештою — жертв Волинської трагедії? Чи, може, нам не дорога свята правда про ці події? Чому ми боїмося своєї правди? Адже головною причиною “перемоги” в сеймі польської правди було наше мовчання, наша мовчазна згода з усіма звинуваченнями, незалежно від їхньої правдивості. У радянські часи на цю тему наклали табу, не можна було згадувати утисків авторитарного режиму передвоєнної Польщі, насильницької полонізації Волині, пацифікації, “Берези Картузької”, руйнування українських шкіл і церков, відплатних акцій волиняків, щоб це часом не сприйняли за прояви українського націоналізму чи, не дай Боже, — за геройство бандерівців. Справді, це було так. Такі були часи. Але чому сьогодні громадяни України так мало знають про Волинську трагедію, про її причини, коли ж ми скажемо, врешті, своїм людям усю правду? Ситуація склалася дивним чином так, що ми нині можемо лише просити у поляків примирення і взаємного вибачення за все, що тоді сталося на Волині. Бо така форма більш ніж влаштовує їх, бо вони начебто краще знають історію цієї трагедії, що відбувалася на нашій землі. А може, і нам треба нагадати ту історію, яку від нас заховали, яку ми не змогли відстояти, яку принесли в ім’я примирення. Що ж це за історія, і що мив ній забули і з чим згодні? Вважаймо, що ми забули, що Ризький мирний договір 1921 року закріпив приєднання Західної України до Польщі всупереч волі українського визвольного руху тих часів; як забули і рішення ради амбасадорів, згідно з яким Польща мала забезпечити культурну автономію новоприєднаним територіям — але цього не сталося, бо Нова Польська держава, надто за часів правління Ю. Пілсудського, набравши форми авторитаризму, розглядала Галичину та Волинь як давні польські землі, тож намагалася збільшити тут свій вплив. Не дивлячись на обмеженість земельних ресурсів Волині, сюди переселили на пільгових умовах, на відібрані у місцевих українців землі, близько 200 тисяч польських ветеранів війни і просто селян, так званих осадників; ми чомусь також забули, що польський уряд здійснював у 1920-х роках політику насильницької полонізації Волині, внаслідок чого з наявних 1918 року 360 українських шкіл залишилося 1938-го лише 11, а з чинних 1919 року на Холмщині 389 церков залишилася лише 51; а ліквідовані українські громадські організації, читальні, “Просвіти” — їх також не можна скидати з рахунку; проте ми не забули страшної пацифікації, коли у 800 українських селах каральні військові підрозділи чинили на свій розсуд репресії проти соціально активного українського населення: пограбували і знищили 212 кооперативних крамниць, 69 культурно-освітніх установ, 12 шкіл, реквізували майно 1357 громадян, били палицями, нагаями і прикладами 1357 дорослих чоловіків і жінок, 93 дітей від 6 до 16 літ, зґвалтували понад 50 дівчат і жінок — хіба це можна було забути, тим більше, що ці дані наводилися у зверненні до Ліги націй. А концентраційний табір “Береза Картузька”, крізь який пройшли десятки тисяч українців, а мережі модерних на той час казематів, у яких було закатовано 8073, вбито 734, засуджено до страти 257 осіб; як не можна забути і розстріляних у Карпатах на Верецькому перевалі 600 учасників боротьби за Карпатську Україну. Список цих митарств, більшість із яких мали характер злочину, чималий. Нарешті, чомусь випали з цього мартирологу тисячі українців, що служили до війни в польському війську і потрапили в німецький чи радянський полон і закінчили свій життєвий шлях чи-то в Катині під Смолєнськом, чив німецьких таборах. Отже, є що класти на нашу шальку терезів. Ми сьогодні наполягаємо на тому, щоб польська сторона знала це все достеменно. Але ще більше наполягаємо, щоб це знали наші українці. На жаль, наша незалежна більшість, мабуть, цього не знає, якщо вона погодилася на такі звинувачення польським сеймом нашої честі і гідності. До війни практично не було суттєвих конфліктів на Волині між українцями та поляками. У нашій хаті часто бували директор сільської польської школи, вчителі, пили чай, грали в преферанс. 1938 року з’явився у нас учитель української (точніше, руської) мови. І на його пояснення на одній із таких вечірок, чому він досі не одружений, вчителька-полька сказала: “Спішіть, бо через пару років тут не буде жодного українця, жодної українки”. Цю фразу в нашій хаті потім довго згадували. Отже, виношувався задум про виселення українців з їхніх корінних земель. Та доля іноді влаштовує несподівані кульбіти. У жовтні 1939 року, вже при перших совітах, уся наша школа була свідком вивезення оцих польських учителів до Сибіру. То були перші кроки більшовицької цивілізації. А вже через півроку маминого молодшого брата — студента Львівського університету — заарештували і як учасника “процесу 59” засудили разом із товаришами до розстрілу. Вся наша родина готувалася до вивезення в Сибір. Із листів вивезених до Сибіру поляків ми вже знали, що кожна родина повинна спорудити собі там землянку, потрібно мати валянки і т. ін. Ми знали, що скоро доведеться і нам освоювати Сибір. Та не встигли більшовики реалізувати свою сибірську програму, які не встигли розстріляти батька — не доїхав “чорний ворон” до нашого двору — енкаведистам довелося самим утікати, бо німці вже наступали. У сусідньому від нас селі — Пляшеві, на Козацьких могилах, із часу спорудження тут у 1910—1914 рр. своєрідного пантеону козацької слави, щороку широко відзначали річницю Берестецької битви. Батько там був одним із організаторів і проповідників, але щоразу йому доводилося в поліції пояснювати про причини порушення заборони на такі відпусти, ія це добре пам’ятаю; пам’ятаю також, як комендант поліції складав у батьковому кабінеті протокол про недозволене ви- Польський сейм ухвалив заяву, яка не лише містить ознаки ксенофобії та шовінізму щодо українців, а й визнав дії українців як “етнічні чистки поляків з ознаками геноциду”, осквернивши цим пам’ять загиблих у цій домовій війні і поляків, і українців. Цей факт наша спільнота сприйняла по-різному, на заході України — з глибокою тривогою та обуренням. Але поки що це все. На більше ми не спромоглися. Ситуація складна, але вона не може залишатися такою, бо йдеться про нашу честь і гідність, про імідж України в світі. Необхідно зробити все, що лише можна, щоб повернути колесо “на круги своя”. І тут першу скрипку повинна зіграти влада, українська влада! Втім, депутати-регіонали й комуністи звернулися до Сейму Польщі із проханням “визнати Волинську різанину ОУН-УПА геноцидом щодо польського населення...”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин