Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Виховання, яке проводив Василь Куриленко, · базувалося на засадах української · народної моралі”. Родовід пісень · с. 12сторінка оригіналу ↗

Cтруна — зі словом поетичним

Слово Просвіти, №27 за 2017 рік

Цього року відомому педагогу, бандуристу, композитору Василю Курилен­ Микола ДОЛГОВ, дослідник кобзарського мистецтва Придніпров’я, кандидат філологічних наук, м. Дніпро Василь Куриленко згадує у своїх щоденниках: “Інтернат розміщався у дворі окружкому партії на вулиці Босиброда, яка проходила поруч річки Удай... Шукали ми їх (дітей, які залишилися без батьків. — Ред.) на базарах, на вокзалах, знімали з поїздів, у т. зв. “малинах”, у різних трущобах”. Форму на них одягали майже воєнізовану, кольору хакі, ремені з матроськими бляхами, шили хромові чоботи. Діти були різні за віком — від 12 і до 18 років, іноді дуже здібні, начитані, розумні, а частіше — затуркані; траплялися, але одиниці — розбещені; а ще були “мрійливі, які шукали в мандрах різних пригод ...”. Згадує Василь Куриленко, що протягом осені, зими і літа “чимало пройшло переді мною дітей, більшість із них не запам’яталася... Запам’яталися мені найтрудніші. Пам’ятаю Моню Каплана”. Коли його відмили, підлікували від поїздних блукань, залучили до трудової та громадської роботи, то у часи дозвілля він вразив усіх своїм дзвінким сопрано (дискант — уточнення В. К.). Пізніше, у спогадах, учитель порівняє голос Моні з голосом італійського хлопчика Робертіно Лоретті. “... Як заспіває бувало “Выхожу один я на дорогу”, або “Звёздочка ясная”, “Митька-слесарь на заводе полюбил глаза одни...”, або “Письма к матери” С. Єсеніна... Часто, згадуючи його спів, просто дивуюся, як міг підліток, дитина ще, з таким почуттям, по-дорослому співати пісні дорослих”. Кабінет Василя Куриленка містився поруч із приміщенням, де спали діти. З ними він і спав в одному залі. Дітей намагалися якомога активніше залучати до суспільно-корисної та естетиковиховної роботи. Наприклад, до керівництва гуртків залучали студентів педагогічного технікуму. А струнним керував він сам. “Я тоді саме захоплювався скрипкою. Взагалі, з дитинства вже грав на балалайці, гітарі, мандоліні, по слуху грав багато пісень і танців на піаніно”. Василь Пилипович детально згадує всі перипетії нелегкої педагогічної праці з колишніми безпритульними, які поступово призвичаювалися до нормального життя. До них він ставився з повагою і справедливо, а у відповідь підопічні відповідали взаємністю, бо їхній лідер у очах вихованців був ще й вправним актором (особливо за гру “героїв-любовників”, віртуозну гру на музичних інструментах та майстерне художнє читання). Одне слово, авторитетний вихователь. Ось як він пише про це: “ Мені, зовсім ще молодому, якось удавалось до кожного знаходити особливий підхід, прокладати шлях до дитячих сердець: звідки в мене все це взялося, я й сам толком не знаю. Можливо, від того, що я вважав їх за людей. Вірив у них, і вони це відчували. І я намагався якоюсь мірою виправдати таке їхнє захоплення, довір’я; звідки в мене взялося це — невідомо. Можливо, від батьків, можливо...”. Власне, виховання, яке проводив Василь Куриленко, базувалося на засадах української народної моралі. Нова ж радянська влада втілювала зовсім інші принципи колективного виховання. Їй були потрібні слухняні “коліщата і гвинтики” суворого державного механізму, т.зв. диктатури пролетаріату. Тож невдовзі його перекинули на іншу комсомольську роботу. 1926 року інтернат було розформовано і реорганізовано в Густинську і Ладанську колонії (в колишніх відомих монастирях) на кшталт харківської колонії, де працював В. Макаренко. Із 1927 по 1930 роки Василь Куриленко вчителює в селах Верескуни та рідній Рудівці. Василь Куриленко з хором Того ж таки 1930 р. його скеровують на навчання до Дніпропетровського інституту Профоса, який згодом реорганізували в університет. Не виключено, що йому доводилося бути присутнім на лекціях з історії, які тоді читав професор Д. І. Яворницький. А це був важливий моменту його житті. По закінченні вишу 1934 року Василь Пилипович починає працювати директором середньої школи № 60 м. Дніпропетровська. 1938 року за наклепом колегвчителів був заарештований і потрапив до лабет НКВД... Одну з них — вчительку історії Дмитрієву, Василь Пилипович згадує на прізвище, а інших двох — лише за ініціалами: П. О. і П. Ш. (йому давали читати їхні наклепи). Від розстрілу, скоріше за все, врятувала колишня активна комсомолька діяльність. Але звідти він повернувся спустошеним морально, а фізично — калікою, під сувору заборону розповідати про все, що він пережив у чекістських застінках. Після звільнення 1939 року поновилася його педагогічна робота, але вже на обласних учительських курсах. 1940—1941 роках він завідує навчальною школою № 22 м. Дніпропетровська. Навіть під час війни Василь Куриленко ходив, накульгуючи, по селах із бандурою. Як він напише пізніше, виконуючи розвідувальні завдання для підпільників. Ось тут ми підійшли до найцікавішого із життя Василя Пилиповича Куриленка. Серед усіх музичних інструментів найулюбленішою була бандура, якою він захопився на все життя і без якої не уявляв свого існування. Ще в пору своєї юності він вперше почув спів під бандуру від рудівського вчителя Івана Яковенка. Від нього перейняв ази гри на інструменті, та врешті учитель передав, як естафету, стару бандуру своєму талановитому учневі. Напевне, гра на цьому споконвічно національному інструменті стала ще однією з причин його арешту НКВД у період культу особи... Згадує Василь Пилипович і про одного “з нащадків кобзарівсліпців, звитяжців запорозької слави Сергія Войтюка”. Надзвичайно цікаво оповідає про старого вчителя Курінного Миколу Олексійовича (йшов 1924 рік), батько якого ще парубком бачив як Верескунами з Качанівки у Тростянці влітку 1845 чи 1846 року йшов Тарас Григорович. Він навіть розмовляв із ним, супроводжуючи до Тростянця. Прапрадід Курінного був курінним отаманом ще при гетьмані Петрові Скоропадському. Микола Олексійович чув із розповідей свого батька, яким запам’ятався Тарас Григорович: “Ще не старий, лисина тільки намічалася, одягнений був у вишиту сорочку, солом’яний бриль, наопашки легка свита. Тарас Григорович любив ходити сам по шляху, розмовляв із селянами, іноді затримувався, роблячи зарисовки. У спеку Тарас Григорович черевики носив у руках, ідучи босими ногами пішки. Коли батько Миколи Олексійовича Курінного запитав: “Чому ви йдете босим?”, то почув у відповідь: “Щоб бути ближче до рідної землі, про яку багато хто з моїх батьків, родичів лише марив уві сні”. Війна завершувалася, і з 1944 по 1947 роки Василь Пилипович працює артистом Ні- Після того, як він розпрощався із театрально-концертною діяльністю, Василь Пилипович серйозну увагу почав приділяти бандурницькій справі, яка поступово переросла у самодіяльну композиторську творчість. На цих теренах він виявив свій хист найповніше і досяг помітних успіхів. Жаль, що не згадує він у спогадах про свою найпершу пісню, яку створив на слова когось з українських поетів, хоча, напевно, це й не так важливо. Але до нас дійшла фотографічна копія листа Володимира Сосюри від 27 грудня 1959 року з санаторію “Конча-Заспа” Василю Куриленку з приводу пісні, яку той створив на слова поезії “Марія”. Спочатку відомий поет обурився, що якийсь там невідомий бандурист посмів без його дозволу озвучити цю інтимну поезію. Ось фрагменти з листа на двох сторінках: “...Пробачте й Ви мене, що незаслужено образив Вас і за добро відповів прикрістю, що зовсім чуже моєму серцеві. ... Ще раз прошу пробачити мою ліричну вибуховість. Дійсно, крім ліричних є музичні крила у пісні, а я Вас не зрозумів і образився за “Марію” замість дякувати Вам за тії крила, що дали “Марії”. Вона стане, як чотирикрилий Серафим у релігійній легенді, і полетить на тих крилах в ще більшу кількість людських сердець...” Згадує поет в листі і за шельмування його поезії “Любіть Україну”: “...якби у нас була українізація, проти якої, коли вона була раніше, люто виступали тільки троцькісти та великодержавні падлюки, з якими (особливо з “великодержавцями”) не велося й не ведеться такої ж безпощадної боротьби, як з укр. націоналістами. Пробачте, що я розхвилювався і розфілософствувався. Щиро й назавжди Ваш Сосюра (як підпис)”. У вищезгаданому листі містилося запрошення В. Сосюри до В. Куриленка приїхати до нього в гості на київську квартиру, щоб його спів могло послухати подружжя Сосюр. Так само тепло зустрічав у себе самодіяльного композитора і Павло Тичина після того, як той написав пісню “Лісові дзвіночки”. Поет подарував йому свою збірочку. А потім разом з дружиною усі втрьох залюбки співали наші народні пісні. ку (1.07.1907—9.10.1972) виповнюється 110 років від дня народження і 45 років, коли його душа відлетіла у засвіти. Родом із Чернігівщини, він усе своє свідоме життя провів у Дніпропетровську (нині — Дніпро), де і похований. Педагогічна діяльність Василя Куриленка починалася із завідування будинком безпритульних, коли самому виповнилося лише 17 років. Грав на багатьох музичних інструментах, але на все життя залишився вірним бандурі. Захоплення самодіяльною композиторською творчістю дозволило йому особисто бути знайомим з відомими майстрами поетичного слова 60—70-х років, такими як М. Рильський, П. Тичина, В. Сосюра, А. Малишко та багатьма іншими. Пісні, написані ним, звучали на обласному, республіканському та всесоюзному радіо. Про нього писала преса, була випущена грамплатівка, деякі пісні виконували відомі наші співаки. Все своє життя він викладав українську мову і літературу в школах обласного центру.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин