6 Столиця · “Столиця України вперто зберігає десяток вулиць імені Маркса та найближчих соратників Лєніна-Сталіна, включно з їхньою “Іскрою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
(Без)надійно хворе назовництво
Слово Просвіти, №27 за 2018 рік
Сергій ВАКУЛИШИН, києвознавець
Державний герб СССР нахабно підноситься над рідною столицею — на срібному щиті “Родіни-матєрі”, на бронзовому “Ордені дружби народів” недолугої скульптури Хрещатого парку, на головному павільйоні Експоцентру України (чотирма екземплярами — на всі сторони світу!), при всіх п’яти входах до лівобережного парку “Побєда” (на зображеннях одноіменного сталінського ордена). Ще один, із сором’язливо відламаним чи то серпочком, чи то молоточком урочисто прикрашає фронтон головного корпусу Національного економічного університету. Мабуть, тишком-нишком (адже проєктувала помпезну споруду архітектор Тишкіна) керівництво цього вишу й досі перебуває під совєтським наркозом, працюючи в колишньому “Нархозі” імені Коротченка. Бронзова підмосковна терористка Космодем’янська прикрашає сквер на вулиці Богдана Хмельницького. Навпроти Богунського ліцею висить анотаційна дошка з похвальбою енкаведешному провокаторові Кудрі. Якщо “височайше” вирішено “не чіпати” вуличні назви на честь комуністів, що загинули від рук німецьких окупантів, то хоча б демонтувати брехливі анотаційні дошки належало міській владі — задля передачі до фондів міського музею. Саме таку рекомендацію було озвучено на круглому столі в Інституті історії НАНУ (липень 2015) за участю профільного представника КМДА. Втім, ознакою усіх команд столичних очільників можна вважати млявість у вирішенні гуманітарних питань. Судіть самі: 1993 року Жилянській вулиці офіційно повернуто її історичну назву, але й досі навпроти Театру оперети висить анотаційна дошка на честь Б. Жаданівського! Проблема меморіяльної дошки Максимільяну Волошину — поза оперетковим репертуаром. Річ у тім, що за правління Бандюковичів цей знак було встановлено на фасаді головного корпусу Національного педагогічного університету, на противагу встановленій раніше таблиці на честь Євгена Коновальця. Невже в цьому виші немає знавців елементарної математики? Адже “в цьому будинку”, спорудженому 1906 року, фізично не міг народитися Волошин (1877)!.. До того ж, як про це свого часу повідомляв Сергій Білокінь, майбутній російський поет і кримський маляр народився насправді на Тарасівській...
* * * Попередній текст — то увертюра. Починаю виклад. В один з останніх днів минулого року я розгорнув черговий атлас “Київ”, виданий моєю улюбленою “Картографією”. Передусім переглянув перелік нових вуличних назв. Адже протягом двох з половиною років (з другої половини 2015-го до кінця 2017-го) було перейменовано 163 одиниці. Одразу відкинув сім “мертвих”, без поштових адресувань (про це — згодом), тож насправді маємо 156 “діючих” одиниць. З них на “традиційне” місто припало трохи понад 100, а на колишні села — півсотні. Дивує неадекватність старих і нових назв центральних вулиць Жулян та Бортничів. Аж ніяк не сумніваюся в тому, що дібрано гідних достойників сучасної України. Проте замінити ім’я “вождя світового пролетаріяту” мали б назви вселюдського рівня. Так само центральну магістраль Нової Дарниці — “імені Ілліча” не перейменовано на честь Михайла Старицького, який тут, у колишньому дачному раю, прожив свої останні роки і створив надзвичайно глибоку поезію “Як урочисто тут гуде сосновий бір”. Виступаючи на круглому столі з проблем декомунізації столиці, проведеному 1998 року в Будинку вчителя Науковим товариством ім. М. Міхновського, я запропонував починати від Св. Софії. Спершу — ліквідувати совєтське назовництво в радіусі кілометра, потім — двох кілометрів і так далі. Тепер, з двадцятирічної відстані, констатую виконання двокілометрового рубежу. Далі — незрозуміла пауза. Адже столиця України вперто зберігає десяток вулиць імені Маркса та найближчих соратників Лєніна-Сталіна, включно з їхньою “Іскрою”, 18 проспектів імені генералів-маршалів генералісімуса Сталіна, включно з кривавим Жуковим, 11 вулиць імені провокаторів НКВД та керманичів червоних партизанів тощо. Разом — майже півсотні!
Дозволю собі маленький відступ з приводу міфічної Раїси Окіпної. Наш незрівнянний мистецтвознавець Микола Кагарлицький повідав мені цю особливу таємницю. Забажала ініціятивна група київської Опери встановити на своєму фасаді меморіяльну дошку цій “примадонні” (за сумісництвом — спільниці офіцера НКВД Івана Кудрі). Звернулися до відомчих архівів і з’ясували, що не працювала в театрі така співачка! ...Перша вулична декомунізація відбулася в листопаді 1941 року. По-перше, повернули історичні назви. Відтепер: Артема — Львівська, Борохова — Мала Васильківська, Володарського — Златоустівська, Воровського — Бульварно-Кудрявська, Ворошилова — Велика Підвальна, Горовиця — Велика Житомирська, Ґорького — Кузнечна, Двадцять П’ятого Жовтня — Інститутська, Енґельса — Лютера, Жертв Революції — Трьохсвятительська, Мельникова — Дорогожицька, Ратманського — Введенська, Свердлова — Прорізна, Ульянових — Лабораторна, Фрунзе — Кирилівська, Червоноармійська — Велика Васильківська, Чудновського — Терещенківська, Шолом Алейхема — Костянтинівська. По-друге, виконали реверанс у бік “німців-визволителів”. Відтак: Кірова — Тодта, Лібкнехта — Весселя, Люксембург — Німецька, Орджонікідзе — Бісмарка, Січневого Повстання — Шоберта, Хрещатик — Айхгорна, Чекістів — Ґотська. Три вулиці перейменовано в українському дусі (Толстого — Шевченка, Урицького — Залізняка, Чкалова — Антоновича), ще три дістали нейтральні назви (Комінтерна — Вокзальна, Леніна — Театральна, бульвар Шевченка — Ровенська)... Вуличні найменування на честь всесоюзно роздмуханих (реальних та міфічних) “героїв ВОВ” уперше з’явилися лише 1953 року: солдат Матросов, підпільниця Громова, абстрактні “панфіловці”, ідеолог Щербаков. Удвічі більше — 1955 року: в центральній частині міста генерал Ватутін, письменник Гайдар, офіцер Гастелло, на окраїнах — підпільники Дубінін, Космодем’янська, Кошевий, Чайкіна, абстрактні “молодогвардійці”. Третій транш уповільнив цей процес: протягом 60-х років увічнено генерала Карбишева, чеського письменника Фучика та юного підпільника Котика. Відомий феномен тоталітаризму — прижиттєві найменування. Ось які перегони влаштували комуністи в Києві. Індустріальному інститутові присвоєно ім’я Павла Постишева — за 4 роки до розстрілу комуністичного керманича. Вул. ім. Владіміра Леніна найменовано за 5 років до смерті вождя. Стадіонові “Динамо” присвоєно ім’я Всеволода Балицького — за 5 років до розстрілу чільного енкаведиста. Інститутові народного господарства надано ім’я Євгенії Бош — за 5 років до смерті кривавої комуністки. Установі “військової культури” — Будинкові Червоної армії та Фльоти надано імя Йони Якіра — за 6 років до розстрілу кривавого командира. Площу на честь Калініна названо за 11 років до смерті комуністичного керманича. Вулицю на честь живого генсека виконкому Комуністичного інтернаціоналу Георгія Димитрова найменовано за 11 років до його смерті. Вулицю на честь Лева Троцького найменовано за 15 років до вбивства колишнього вождя. Ім’ям Християна Раковського вулицю та Політехнічний інститут названо за 18 років до розстрілу комуністичного керманича. Адміністративний район найменовано Сталінським за 27 років до смерті вождя.
“Республіканський стадіон ім. Микити Хрущова” одержав це ім’я за 30 років до смерті комуністичного керманича. Адміністративний район найменовано Петровським за 34 роки до смерті колишнього “всеукраїнського старости” Григорія Петровського. Вулицю на честь Климента Ворошилова названо за 41 рік до смерті “червоного маршала”. Адміністративні райони імені Лазаря Кагановича та Вячеслава Молотова найменовано майже за 60 років до смерті Сталінових поплічників. За часів СССР “іменних” підприємств та установ (фабрик, заводів, академічних інститутів, навчальних закладів, мистецьких організацій, культурних установ, лікарень, стадіонів, мостів, трамвайних парків тощо) було в Києві близько 120. Партійно-профспілкові функціонери “освячували” 23% установ, Ленін і Сталін — 9%, пролетарські ватажки — 8%, військові керманичі — 17%, вчені та інженери — 18%, митці і письменники — 15%, діячі досовєтської доби — 13%. Деякі підприємства сталінської епохи мали довжелезні назви, подібні до вигадливих математичних формул. Наприклад, повну назву Державного заводу сільськогосподарських машин “Червоний Плугатар” ім. 10-річчя 45-ї Волинської дивізії — використали колись під час гри-вікторини старшокласників святошинських шкіл. Тоді було проведено бліц-конкурс володарів феноменальної пам’яті. Ведучий повторив наведену назву двічі й запропонував охочим відтворити її зі сцени. З чотирьох юнаків впорався лише один. Одним з яскравих прикладів совєтського ідеологічного кліше другої половини ХХ сторіччя стала назва “Дружба Народів”. Її мали: колишня дарницька вулиця імені 3-го Інтернаціоналу завдовжки 4 км (1955), парк з “фестивальною алеєю” — понад Наводницьким (на місці майбутнього парку імені Вучетича; проект 1957 року), колишня звіринецька Автострада завдовжки 4 км (1959), парк в урочищі Чорторий площею 225 гектарів (1972), фонтан на Хрещатику з 1500-ма цівками води (1981), майдан у житловому районі Оболонь (1984), станція метрополітену (1992).
* * * Буквально до останнього часу директори, начебто вже й не червоні, ігнорували декомунізаційні пропозиції, не санкціоновані “нагорі”. Наприклад, місцевий осередок Національної спілки краєзнавців звернувся до директора серійного заводу “Антонов” М. Подгребельного з пропозицією демонтажу пам’ятника Лєнінові біля заводської прохідної: “Натомість цьому скверу, на нашу думку, пасуватимуть погруддя визначних керівників вашого славетного підприємства (наприклад, Шелеста, Степанченка)”. За вказаною зворотною адресою відповіді чекали п’ять років. Не дочекалися навіть формальної відписки. Швидко відреагували на президентський закон і на місці колишнього вождя встановили розкішний квітковий вазон. Подібно вчинило й Управління “Південно-Західної залізниці”. Ані реакції, ані відписки не мало моє особисте звернення (вересень 2014 року): “Необхідність перейменування окремих станцій Київського залізничного вузла відчувалася давно. За нинішніх політичних умов вона стала нагальною. Насамперед потребує заміни одіозне ім’я залізничної станції, історична назва якої — Київ-2. Як відомо, 1947 року, коли Україною правив московський намісник Каганович, цю станцію було перейменовано на Київ-Московський. Вона лежить в історичній місцевості Деміївка. Тож цілком логічним видається надання цій залізничній станції рідної назви — Деміївка (за аналогією зі станцією Дарниця). Необхідно також повернути історичну назву — Виґурівщина — станції Київ-Дніпровський, якої її було волюнтаристично позбавлено 1972 року. Дарниця, Виґурівщина, Деміївка — це старовинні місцеві топоніми, гідні збереження й увічнення в назвах залізничних станцій столиці України”. Аж через три роки випадково, у випуску новин по радіо, почув про часткове втілення моєї пропозиції. Проте інші звернення, що спираються на елементарний здоровий глузд, не підтримано. Зокрема клопотання місцевого осередку
Національної спілки краєзнавців про відновлення історичної назви Київського лісництва, а саме — Берковецьке лісництво: “Ця старовинна назва, по-перше, працюватиме на солідний імідж згаданої установи і, по-друге, краще орієнтуватиме туристів: адже контора цього лісництва міститься в селищі Берковець, а всі 12 столичних лісництв є територіально київськими”. Генеральний директор комунального об’єднання “Київзеленбуд” М. Назаренко відповів, що вже виготовлено нову паспортну документацію, а на її перероб лення немає грошей. Стосовно ж перейменування парку “Совки”, що прилягає до Жмеринської вулиці, то відповідь взагалі не надійшла. До 1975 року цей гай входив до володінь радгоспу “Совки”, і тимчасова (робоча) назва закріпилася за старовинним урочищем. Як відомо, 1999 року земельні угіддя радгоспу “Совки” приєднано до агрофірми “Пуща-Водиця”, і підстава для теперішньої дивної назви геть зникла. Краєзнавці запропонували уніфікувати реєстр “Зеленбуду-2” з історичною топонімією і надалі йменувати цей парк “Урочищем Скарбовий Ліс”. Ще за каденції Л. Черновецького святошинські краєзнавці клопотали про відновлення історичних назв Брест-Литовського проспекту, Романівського шляху, Старо-Житомирської дороги; про перейменування вулиць Живописної — на Миколи Харіто (композитора поч. ХХ ст., автора популярного романсу “Хризантеми”, який деякий час мешкав у районі сучасної автостанції “Дачна”), “обрубка” Львівської вулиці, біля ставу — на Похилевича (класика історичного краєзнавства ХІХ ст. Родинний хутір Лаврентія Похилевича — Похилів лежав неподалік), Депутатської — на Маноцкова (легендарного конструктора першого в світі махольота. Олександр Маноцков працював начальником групи проектування планерів у КБ О. К. Антонова, жив в Авіамістечку. Трагічно загинув у Святошині, тут його і поховано), Комісара Рикова — на Олеся Бердника (письменника-фантаста, правозахисника, який, мешкаючи 1974 р. на Микільській Борщагівці, склав проект Духовних Об’єднаних націй. Це перейменування мало би подвійну символіку: поперше — перетин з “театральною” вулицею Г. Юри, адже замолоду Бердник був актором київського театру, по-друге — перетин з “космічною” вулицею, оскільки дія найрезонанснішого роману письменника розгортається у космосі), Старокиївську — на Володимира Щербини (багаторічного керівника Комісії історії Києва ВУАН, першого дослідника історії Шулявки. Це варто зробити через те, що шулявська вулиця не може носити ім’я Старого Міста, або ж Старого Києва, віддаленого від неї трьома кілометрами), Пугачова — на Януша Корчака (польського лікаря, педагогавихователя сиріт і геніального письменника світової слави. Одну з книжок він створював у Києві під час Першої світової війни, працюючи у шпиталі. Влітку 2012 р. виповниться 70 років з часу загибелі Я. Корчака в нацистському концтаборі. Це перейменування було би вельми символічним, оскільки на вказаній вулиці 1945 року перебували діти, врятовані з кількох таборів смерті). Мій давній приятель був присутній на засіданні Комісії з найменувань, коли там розглядали — й одну за одною відхиляли — ці пропозиції. Переповідаючи хід обговорення, він назвав його балаганом. А як інакше характеризувати безглузді репліки на кшталт: Брест- Литовський уже є (відрізочок Житомирського шосе біля Катеринівки); “шлях” чи “дорога” не може бути в межах міста; Харіто (грецьке прізвище) — це не благозвучно; ми не знаємо, хто такий цей Маноцков, та й депутати ще не перевелися; невідповідність Старокиївської зауважували ще в минулому сторіччі; Корчак жив не на Лук’янівці, а на Володимирській... Утім, найбільшого ляпаса київській громаді ця комісія (чи хтось поза її спиною) дала у звязку з клопотанням про перейменування таких вулиць: 1. Імені сталінського поплічника Щербакова — на проспект Ігора Сікорського, який 100 років тому (влітку 1911 р.) здіймався в небо з льотних майданчиків, що лежали саме в районі цієї магістралі. Восени 2012 р. виповниться 40 років з дня смерті авіаконструктора світової слави;
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
