Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“За окремими нотатками можна уявити весь огром діяльності славного відродженого Товариства…” · 8 Щоденник · с. 8сторінка оригіналу ↗

Білі ружі — ювілейній «Просвіті»… У ювілейний рік “Просвіти” пропоную свої окремі нотатки кінця 80-х з історії створення осередків Товариства на наших теренах. Може, цікаво буде згадати не лише мені... Автор

Слово Просвіти, №27 за 2018 рік

Любов ПРОЦЬ, селище Дубляни, Львівщина Відколи себе пам’ятаю, світлолиця дерев’яна хата наша потопала у барвистому квітковому морі: півонії, лілії, троянди чи, по-нашому, ружі… Квіти, надто – білі троянди, любили бабця Катерина, мама… Ми із Оленкою-сестрою також не були байдужі до цієї дивокраси: з ранньої весни гуртом сіяли-садили-пересаджували розмаїті насінинки-цибулинки. Та й чоловіків Процівського роду, які найбільше дружили з косою, вилами, граблями, квіти чарували не менше, ніж нас, бо не просто милували око — злагіднювали душу, знімали втому, втишували тривоги… Гадаю, саме квіти налаштовували душу на особливий лад — умиротворення, спокою, лагоди… Біля них мило було посидіти з книжкою, помріяти, погомоніти… Здавалося, якийсь особливий дух витав і в самій хаті, де заглядали в душу й пахли їй “квіти” інші — духовні — книги. Читали від малого до великого. Мама, Марія Михайлівна, український філолог, не раз жартувала: “Нема в тім нічого дивного: колись тут була читальня — сходилися поважні сільські ґазди читати, “політикувати”, поговорити про своє життя-буття…” Спричинив таку атмосферу в оселі мій дідусь Михайло — один із найактивніших дублянцівпросвітян, що мав лише чотири “кляси” освіти за плечима, та був нам, трьом онукам, за наймудрішого і найавторитетнішого вихователя. І неспроста. Послухаймо місцевого історика-літописця Богдана Андрійовича Виханського. Варто навести розлогу цитату з його нещодавно перевиданої книги “Дубляни” (Дрогобич, ТРЕК-ЛТД, 2017), яка “проливає світло” не лише на прецікаву постать мого дідуся-філософа, а й на складну просвітянську працю у тодішніх суспільних обставинах: “Шовіністичний польський уряд робить все, щоб припинити діяльність “Просвіти”, організоване ним товариство “Стшельци” нападає на читальні, вибиває вікна, зриває і топче портрети Шевченка і Франка, зриває святкування національних свят. З другого боку, як у повітовій філії, так і на місцях у читальнях, верх починають брати соціалісти і сельробівці (легальний орган КПЗУ). Самбірську філію, очолювану з 1935 року адвокатом-соціалістом Іваном Рогуцьким, Централя “Просвіти” у Львові 23 червня 1937 року розпускає. Замість неї свідомі самбіряни на чолі з суддею Іваном Козбуром створюють Колегію Мужів Довір’я, яка пробує налагодити роботу. Молоді музиканти з Самбора, Володимир та Осип Пришляки, на велосипедах об’їжджають всі наші села, збирають читальняних хористів, проводять з ними репетиції, готують виступи до національних свят. Повітова Колегія посилає своїх представників до сільських читалень, переобирає їхнє керівництво, яке пробує ще щось зробити. У 1937 році представник Колегії Володимир Татомир побував і в Дублянах. Погодилися працювати в таких екстремальних умовах: голова читальні — Михайло Проць (дідусь Любові Проць), він же віддав кімнату під неї; заступник голови — Василь Бережницький, секретар — Лука Юрків, скарбник — Андрій Гарасим, бібліотекар — Ілько Гарасим, господар — Михайло Лівач. Та довго працювати не вдалося, бо того ж року польський уряд розпустив товариство “Просвіта” у Львові…” З того часу зберігаємо безцінну сімейну реліквію — печатку “Просвіти”. Наприкінці 80-х, на зорі національного відродження, активною просвітянкою (згодом — одинадцятим головою Самбірської “Просвіти”) стаю і я, продовжуючи добру дідусеву справу і щиро закликаючи: Наш час прийшов: у капілярах днів Бунтує громом слово чорноброве! Тож поки обрій нам не посмутнів — До ліктя лікоть, молоді братове! (Із посвяти “Самбірському Товариству ім. Володимира Кобільника”). З тих пам’ятних днів збереглися мої окремі нотатки, за якими можна уявити весь огром діяльності славного відродженого Товариства… 25 жовтня 1988 року, вівторок 23 жовтня, у неділю, випровадила мене Алла Андріївна [голова Самбірської районної профспілки освітян] до Львова на конкурс читців поезії (я повин на була читати власні вірші. Дочиталася, зразу скажу, до першого місця!). Їхала і думала, як неґречно “вкусила” мене вона тоді, у серпні, на пленарному засіданні учителів району, коли я виступила від імені “кобільників” з ідеєю створення осередку Товариства української мови. О, як тремтіли ноги і душа, поки йшла переповненим залом Будинку офіцерів, де ми засідали! Голова проясніла за трибуною уже після перших слів. Боже, яка тиша вдарила мені у вуха! (А до мене — звичні перешіптування колег…) Голос, що спочатку “хитався”, мов стебелина на вітрі, після перших слів зазвучав упевнено і чітко. Президія, бачила краєм ока, то опускала голови вниз, то переглядалася, то йорзала на кріслах. Ще б пак! Яка “крамола” лилася з уст моїх: українська мова упосліджена в рідній Україні, страшна русифікація, пора ставати в обороні материнського слова, поповнити лави Товариства української мови імені Тараса Шевченка! У Самборі вже діє такий осередок при Товаристві В. Кобільника, треба створювати їх у кожному селі, у кожній школі! Глибока пауза — і … шквал оплесків! На своє місце летіла на крилах, не бачачи нікого і нічого. Президія “опритомніла” — і “дула всіх її гармат” дружно втупилися у мене. Почалося, чого й чекали: обурення та звинувачення. Ледь я не “ворог народу”. Завідувач докоряв, що російську мову не треба зневажати, бо вона єднає народи, що варто мені її досконало вивчити… Алла Андріївна кипіла: “Люба Іванівна каже, що на сході не люблять української мови… Я теж зі сходу, з Полтавщини (!) Ні, ми любимо українську мову!” Удруге, звичайно, мене до слова не допустили, хоч і дерла руку, тому довелося горлопанити з місця (і знову — у глибокій тиші): “За російську не переживайте так — не пропаде! Я, до речі, з “червоними” дипломами закінчила й українське, і російське відділення Дрогобицького педагогічного!” (Збрехала, прости Господи: відзнака — тільки за українську, але чого не ляпнеш, коли цинічно топлять!) Після пленарного, боязко оглядаючись, чи не дивиться хто з “президії”, багато колег підходило, тиснуло руку, вітало… А мені так гірко було: жоден із них уголос не підтримав, коли мене “властьімущі” гуртом терзали… Мої “кобільники”-друзі нетерпляче вичікували надворі, бо ж — не педагоги, зась їм до “чесної компанії”, та з реакції тих, що виходили, все зрозуміли в одну мить, і щиро вітали з вдалим виступом. Ах, знали б вони, яка я насправді боягузка-трясогузка!.. 27 жовтня 1988 року, четвер Сьогодні у “темному куті” мене поінформували, що на шкільних закритих партійних зборах “згадував” мене “Іосіфовіч” (наш директор школи, непримиренний борець з Господом Богом). Його і далі пече мій виступ у Самборі. Присутній Петриця (секретар райкому партії) теж добре “погладив”: ліпше б ту енергію на користь школи віддала… Ах, як дошкуляє їм наше Товариство! Воно стало тим камінцем, що заскочив у мешт бюрократу, і як його звідти не вишпортують — вперто не дається. А це вже починає дратувати. 30 жовтня 1988 року, неділя Їздила в Борислав до Гнатюка. Сумно: мама Івана Федоровича хворіє… Заразу них. Усе ж назад привезла “повну торбу” оптимізму і підтримки. Згадався Володимир Івасюк: “Крило стає крилом у леті!” Ая люблю скиглити… Ганьба мені! 18 листопада 1988 року, п’ятниця Вчора була розширена рада Товариства. Перша частина — звіт про виконану роботу і плани на майбутнє; частина друга — поетичні читання. У неділю в Самборі організовували екологічний мітинг. Власті заборонили, але, про всяк випадок, нагнали купу міліції — і “своєї”, і зі Старого Самбора. Ага! Про мій препоганий настрій із самого ранку: пропонувала двом нашим учителькам підписати заяву про надання українській мові статусу державної — відсахнулися, як від чуми. Отакі ми, чухраїнці… Як не позаздриш Прибалтиці! 21 листопада 1988 року, понеділок Продовжую збирати підписи під заявою про надання українській мові статусу державної. “Зібрала” чимало гіркоти: коли пропонувала декому, то спершу підозріло дивилися на папір, потім — на мене… Страх. Коли вже його позбудемося? Дочитувала “Людоловів” Зінаїди Тулуб. Пригадую одне порівняння з твору. Коли куля влучила Сагайдачному у руку, то видер її, “мов кліща”. Страх теж кліщем учепився за душу, а коли вирвемо? Смішить напучування декого з дальшої рідні: “Важай’си! Не пхайся в політику!” Не знаю до пуття, що воно таке, але я ПИ- ШУ, і неправда болить мені, і не можу не кричати про це. Словом, за всіма даними я-таки “в політиці”. А як інакше?.. 6 грудня 1988 року, вівторок Про недільний вечір Олександра Олеся, який готувало Товариство. Якщо лаконічно: висока плата за всі “чорні” ночі й дні! То був мій маленький тріумф і наша велика перемога! Виступала зі словом про Олеся. Перед виходом, як ведеться, стояла за кулісами і тремтіла: щоб не “пере- 7 січня 1989 року, субота, Різдво Благословенні будьте, прекрасні миті того високого піднесення, яке відчула сьогодні! Вертеп, який організувало наше Товариство, збудоражив увесь Самбір! Перше новорічно-різдвяне дійство відбулося біля пам’ятника Тарасові у парку. Ще не було видно вертепу — а коляда уже йшла попереду, обпікала високим чистим вогнем розхвильовану душу. Потім з’явилася велична процесія: Данило Галицький (Йосип Йосипович), Січовий Стрілець (Василь…), Степан Шагала, Іван Сайка, Володя Горницький… “Жид” збирав коляду на пам’ятники Сагайдачному в Кульчицях, Лесеві Курбасу у Самборі, інші шляхетні цілі… Від громового “Слава Україні!” ще й зараз проймає дрож… Минулого четверга Славко (Ярослав Припін, перший голова Самбірського громадсько-культурного Товариства ім. В. Кобільника) вибіг за мною із запитанням, чи не поїду до Києва на з’їзд Товариства української мови 27—28-го. Хочу, звичайно! Виступала на секційному з мови. “Наф талінно-солодка” інспекторка представила мене як голову літературного товариства “Дністер”, а не як члена ради “Просвіти”, проте я говорила про все: далі — про мову, знов — про Товариство. Петро Іванович Белз із самісінького ранку розшукував мене: чи не кину пропозицію збирати кошти на пам’ятник Сагайдачному, а підписи — за державний статус української мови? Звичайно! Глибоко вразило тоді інше: вже після виступу колега, що сиділа поперед мене, обернулася і: “Запитайте, чому уроки української мови у 9—10-х класах заміняють “тракторною справою”? Як то так? (не так їй болить така заміна, як свіжа копійка, яку може втратити. Заробітчанка!) Я їй: “От Ви і запитайте!” А вона: “Та Вам вже заодно!” Тобто: як будуть бити за сказане “до того”, то що вже Вам зробиться, якщо ще один раз ударять… Отакі ми. 7 лютого 1989 року, вівторок Смакую недільними враженнями від вечора пам’яті Василя Симоненка. Мама: “Усе було дивовижно гарно і дуже зворушливо!” Правда. Сцену прикрасили з великим смаком: у центрі на стіні — килим, на ньому — прекрасний портрет Василя: молодий гарний Поет. Внизу — столик, накритий вишитим українським рушником, глечик з колоссям і двома білими гвоздиками. На сцені — накриті гуцульськими килимами лавки для хору та окремих учасників концерту. На авансцені —

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин