“Кого знала, з ким працювали разом — натхненно, одержимо — на ниві українського просвітництва…” · 9 Постать · с. 9сторінка оригіналу ↗
У творця немає інструкцій До 80-річчя Л. Танюка
Слово Просвіти, №27 за 2018 рік
20 квітня 1989 року, четвер Боюся затерти свіжість учорашніх вражень... Їздила зі Славком на окружні передвиборні збори у Дрогобич. Воювали за Романа Іваничука, та, на жаль, зазнали поразки… Насправді ж це була добре продумана “вистава”, у якій змушені були взяти участь. Киплю від обурення і витираю сльози злості. Виступала як довірена особа Романа Іваничука. Недобра на себе, бо говорила залагідно, а тій банді (без лапок!) треба було слова-каміння жбурляти на голови!
9 листопада 1989 року, четвер У неділю велично відкривали перенесений із привокзального парку у центр Самбора пам’ятник Тарасові Шевченку. Дуже прикро і мені, і Йосипові Йосиповичу, і всім друзям нашим, що не зміг бути Іван Федорович… А гостей наїхало! Ще й зараз мені здається, що це був прекрасний сон, і дуже не хотілося, щоб він закінчувався. Та ба!.. Усе на світі має початок і кінець. Пережовую приємні враження: так близько бачити Павличка, розмовляти з Романом Іваничуком, Святославом Максимчуком, Юрієм Огульчанським… А ще — сестри Байко, Григорій Васильович Дем’ян, Василь Кобець, хлопці з Товариства української мови і НРУ з Чернівців, Дрогобича, Трускавця, навіть шахтар з Донбасу, зі страйкового комітету… “Дударик” зі Львова, хор Товариства дебютував з “Боже великий, єдиний…”. Море людей, квіти, калина… Була ведучою у парі з Йосипом Йосиповичем. …Іван Федорович цікавився, як пройшли збори у Кружиках [рідному селі Йосипа Йосиповича], де створювали перший на Самбірщині осередок Товариства української мови. “Цікаво, — кажу. — Люди зійшлися. Сипалося багато запитань, на які учасники нашого культурного “вертепу” давали аргументовані відповіді. Особливо розвеселив Микола Іванович [Стеців, член ради Товариства]. Хтось із присутніх запитав його про руську православну церкву, а він у відповідь так щиро і наївно: “Я про неї мало знаю, бо вона мені не подобається!” Регочемо. Розповідаю про ще одну, придуману Славком, “кумедію”. Ото стояли вони собі удвох із Юрком [Юрій Хорт — член ради Товариства ім. В.Кобільника] біля вікна і Славко мені пошепки: — Ми з Юрком тільки що розправилися з мухою і дійшли висновку: створювати осередки по селах так, як це є зараз, — справа дуже марудна і довга. Є другий, ефективніший спосіб: налапаємо мух, їдемо по селах, у кожному селі прибиваємо синьо-жовтий прапор на сільраді, вбиваємо муху на очах сходу і кажемо: — Так буде з кожним, хто спробує виступати проти створення осередку Товариства української мови! Насміялися і тоді, і з Гнатюком, який зронив, сміючись: “Я — радикал, а ви стаєте крайніми радикалами!” …Леготом дихають у душу ті незабутні роки, по вінця наповнені подіями, іменами, враженнями… Львівська обласна рада першого демократичного скликання, депутатом якої обрали у 90-му, поїздки до Києва (пікетування Верховної Ради, поклін Василеві Стусу, Олексі Тихому і Юрію Литвину на Байковому…), масова й активна участь наших просвітян в обох Майданах… Уже нема на світі білому ні дідуся з бабусею, ні батьків, ні Івана Федоровича… Невпинна вода часу забрала з собою не десятки — сотні життів тих, кого знала, з ким працювали разом — натхненно, одержимо — на ниві українського просвітництва… Як і колись, біля нашої хати розкошують квіти, зваблюючи золоті бджолині рої пахощами та різнобарв’ям. Поміж них — улюблені білі ружі — як велемовні свідки тих далеких незабутніх днів, коли “Просвіта” у моїх рідних Дублянах тільки-тільки зароджувалася…
Павло МОВЧАН
Як відомо, у творця немає інструкцій: він сам собі інструкція і канон. І його ми розпізнаємо з перших хвилин знайомства, бо він ні на кого не схожий, він уже (!) цікавий і звертає на себе увагу, хоча ще й не почули, а лишень побачили. Побачили і зрозуміли: особистість… До того ж ім’я не як у всіх: Іван, Василь, Степан, Микола… А він — Лесь! Хто ж він? Цікавлюся у Віктора Зарецького, з яким заприязнився на літніх канікулах (бо був студентом Літінституту) у рідній Великій Вільшанці, де в щойно збудованому сільклубі він розмальовував “задник”… — Режисер Танюк… Режисер театру… Меткі, підсвічені терново очі Леся могли належати непересічній людині і, зрозуміло, режисерові, який, як мені здалося, міг бути сам собі театром, адже він фокусував на собі увагу своєю поставою, своїми жестами, своєю незалежністю, скупими рухами і, зрозуміло, голосом… Голос, як кажуть, не поставлений, а випрацюваний, вольовий для озвучування сенсів, смислів, до яких долучалася і іронія, і гумор, і пересмішкуватість… Випали з пам’яті імена інших відвідувачів виставки живописних робіт Віктора Зарецького в “домашній” галереї по вул. Рєпіна, а позосталося лише трійко: Лесь Танюк, Іван Дзюба і Алла Горська — дружина Віктора Зарецького, який виявився моїм земляком — з Василькова… І позосталися в пам’яті окремі слова, вперше мною почуті: “кетеем”, “скабізми” і “заплінтусники”… Вони не потребують розшифровок… Веселий, дотепний, жвавий, рухливий, як ртуть, і домінантний у товаристві, що вказувало на природне лідерство… Тому і режисер! Це вже згодом, коли наші шляхи перетнулися в Москві, де Лесь Танюк знайшов собі притулок у Центральному дитячому театрі, той театр став і його помешканням, де йому не дозволяли навіть загріти окропу кип’ятильником… я зрозумів, що театр — це його стихія… І вже тоді збагнув, яка це постать, яку витіснили, вичавили з мистецького життя України… А згодом там же в театрі познайомився з його синьоокою тихенькою, шляхетною мамою і з магнетичної вроди і глибокого розуму Неллі Корнієнко — дружиною Леся Танюка… Можна лише уявити, яке то було життя в приміщенні театру в самому центрі Москви на Театральній площі, де до найближчої їдальні потрібно було йти не менше п’ятнадцять хвилин… Але побут для нього був на другому плані. Головне — творчість… Головне — реалізація його задумів… І вже тоді Лесь писав, перекладав, читав, студіював, малював… Працював із театральною трупою… Його любили, його обожнювали, ним захоплювалися… Серед його прихильниць була якась мастита дама… здається, звалася Артищенко Валентина, котра приносила йому на вечерю канапки з ковбасою і сиром, якими він ділився зі своїми візитерами… Він був наділений об’ємною пам’яттю і тому знав неймовірно багато. Задовго до комп’ютерної доби з її пошуковою системою Лесь Танюк “виймав” з пам’яті море інформації, яка стосувалася різних подій, різних персон, різних жанрів і різних історичних часів і героїв. І все це “підперчувалося” особливим танюківським гумором… Особливо мені подобався “Інтернаціонал” у виконанні Танюка: “Шме… шме… шме… ми шмело в бой пойдьом…” Пам’ять його була не фрагментарною, епізодичною, а системно-хронологічною… І він її, пам’ять, не напружував, а постійно тренував, збагачував, вдаючись до різних вправ і методів… Якось мені випало разом із ним відпочивати в Криму в санаторії “Чорноморський”. Рано-вранці запливши назустріч сонцю, я побачив Леся, який плив на спині і щось собі бубонів під ніс… Порівнявшись з ним, привітався і запитав: “Поезія?” На що Лесь відповів: “Хронологія… Прокручую в пам’яті назад рік за роком… Ось тепер я вже в 1971 році…” І намагаючись відтворити всю послідовність подій за весь рік, починаючи з 1 січня…. Фантастична річ! Мої життєві події позлипалися, позросталися, перемішалися, приросли одна до одної, ав Танюка все розташовувалось лінійно по горизонталі день за днем… Що там Пруст з його втраченим часом?! Тому не був подивований, коли Л. Танюк почав реалізовувати грандіозний проект: видання в 60 томах власних творів, починаючи, ясна річ, зі своїх ще інститутських щоденників… Пригадується, що в цій ранковій розмові Лесь аргументував необхідність перегортання “книги життя” назад. — Якщо ти будеш це робити, ти тренуватимеш не лише пам’ять, а й витіснятимеш зі свідомості “сміття”, тобто брудну інформацію, ці фальшиві згустки брехні і бруду… Таким чином ти будеш очищати свою інформаційну систему від мертвих стереотипів… Скажу відверто: цього мені зробити не вдалося… Проте, як на мене, досвід роботи з пам’яттю Леся Танюка — унікальний… 2006 року в Комітеті культури ВР України по вул. Банковій, у його великому кабінеті, я як його перший заступник сказав, прочитавши його шостий том: — Лесь! Колись новітню історію України вивчатимуть за твоїми творами… Адже там стільки свідчень, стільки фактів, стільки аргументації, що складається панорамне бачення духовного, політичного, соціального життя України. На що він з доброю усмішкою відказав, що для цього йому потрібно прожити хоча б сто років… Я і подосі зберігаю стійке враження, що Лесь десь поряд, що він на своїй верхотурі по вул. Старонаводницькій, 8-а, своїм гострим розумом розтинає новочасні політичні вузли, що його мандрівка в часі ще триває і він десь доходить до якого-небудь 53 року, що це плавання без обріїв і берегів у позачассі дає йому можливість зосередитись на головному, що і складає сутність людського життя: рухатися від одного пункту до другого за дороговказом душі і серця, компасна стрілка яких завжди зорієнтована на надпотужний магніт його покоління: на Україну, на її культуру, на її історичну правду, на її мову, на її духовну велич, на її майбуття… Якщо людина спроможна змінювати себе і надовколишній світ силою своєї думки, то позбутися негативних впливів можна лише одним способом: наверненням до правди, до правди факту, до правди помислів і відповідних вчинків. В інформаційну добу правдива інформація формує нове середовище, а відтак нову особистість. Це добре усвідомлював Лесь Танюк, так само, як і те, що цілеспрямований брудний інформаційний селевий потік деформує людську психіку і спричиняється до незворотних суспільних деформацій… Тому його заклик: “до джерел!”, до першовитоків, до добра, до істини, до серцевинної сутності людини залишається і залишатиметься актуальним завжди…
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
