Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Освіту в майбутньому побудувати так, аби молодше покоління літераторів-україністів одержували вищу освіту не за дипломом, а за знаннями”. · Спадщина 7 · с. 7сторінка оригіналу ↗

як модерна наука про літературу

Слово Просвіти, №27 за 2019 рік

Перетца дід був — хрещений єврей, а в материнській гілці його роду стрічались і росіяни, і українці. Вибір націоналізму, отже, міг бути дуже широким... Інша українська інтрига могла бути пов’язана з іменем штатного співробітника українського ГПУ-КДБ і відомого літератора-історика-археолога Віктора Петрова (псевдоніми Домонтович, Бер, Петренко, Веріга). В Петербурзі він на рубежі 20—30-х років зустрічався з В. Перетцом (чого він до нього їздив? — можна лише здогадуватися), у Києві він знав буквально все про колишніх “семінаристів” Володимира Перетца, особливо — про Миколу Зерова та його дружину Софію Лободу. Коли Зерова було вже страчено, цей літератор-кадебешник розшукав вдову Софію Лободу-Зерову й навіть одружився з нею, єхидно згадавши в своїх спогадах, що Перетц про студента Зерова відгукувався не дуже прихильно (“блідий студент”). У них із Софією був потаємний і загадковий “роман”, зміст якого почасти розкрився після страти М. Зерова. Під час фашистської окупації В. Домонтович керував виданням журналу “Український засів”, носив есесівську форму, потім емігрував до Німеччини, звідки його “викрало” радянське КДБ, а коли поселився в Москві, то налагодив з Софією зв’язок. Те, що В. Домонтович зустрічався з В. Перетцом перед арештом, могло якось в’язатися з тим, що В. Перетц називав “українською інтригою”. В українському літературознавстві філологічний метод не помер разом із його організатором та репресованими його учнями, найбільшою мірою прислужилась діяльність послідовників В. Перетца, що емігрували за кордон. Крім Л. Білецького, який у 1926 р. створив “Основи літературно-наукової критики” і присвятив їх В. Перетцу, на особливу згадку заслуговує Д. Чижевський. Видворений з України 1922 року, у майбутньому видатний філософ і філолог ХХ ст. назавжди залишився відданим саме філологічному методу в літературознавстві. Враховуючи досвід старшого за себе М. Зерова, викладений у праці “Нове українське письменство” (1924), він у 40—50-х роках запропонував суто філологічне прочитання історії української літератури до початку XX ст. Особливість того прочитання полягає в тому, що воно враховувало деякі особливості естетичних підходів до розуміння літератури, які-то відроджувались, то пригасали у світовому й українському літературознавстві протягом першої половини XX ст. Цей процес ішов у річищі того модерного розуміння літературної творчості, яке пробували утвердити в українській критиці згадувані “молодомузівці” та “хатяни”, і водночас — у протистоянні радянському, соцреалістичному літературознавству, котре гальмувало розвиток української науки про літературу в XX ст. понад п’ятдесят років. Відновлюючи роботу перетцівського семінару в Київському університеті, ми знали, що в радянському літературознавстві є про нього дві думки. Академік О. Білецький в одному випадку говорив, що семінарій у дожовтневий час був кращим зразком організації наукової роботи з молодими кадрами, що семінаристи послідовно цікавились проблемами методології, але все ж їм не вдавалося оволодіти марксистсько-ленінським методом дослідження суспільних явищ. Розвиваючи це судження, О. Білецький дорікав В. Перетцу в тому, що він орієнтував своїх слухачів на утвердження “філологічної школи” в літературознавстві, для якої “важливо, як виразив поет свою ідею, а не що він виразив”. У такий спосіб був “декларований метод, який після Жовтня одержав назву формального… У відродженому семінарісимпозіумі ми повинні були, по-перше, заперечити такий нігілізм у розумінні формального методу в літературознавстві, а по-друге, повернути в українську філологічну науку імена і самого В. Перетца, і цілої плеяди зарахованих в обойму буржуазних учених його учнів. Друге завдання виявилося порівняно легким, оскільки одержання Україною незалежності збіглося з процесом реабілітації всіх тих учених, письменників та інших працівників культури, які в роки залежності вважалися буржуазними, націоналістичними чи й просто ворогами народу. Щодо першого завдання, то його доводиться виконувати донині, оскільки не до кінця всім зрозуміло, що таке “формальний” метод у літературознавстві і що таке “форма” художнього твору в принципі. Одна з тем нашого семінару, який присвячувався століттю від дня заснування перетцівського семінару, називалася “Художня форма” (2004), але про це ми говоримо постійно, незалежно від формулювання тем. Так, уже на першому семінарі (в 1996 р.) обговорювалася тема “співіснування” двох літературознавчих методологій (історичної і філологічної), але головний акцент усе ж ставився на філологічній, тобто — формальній, яка дає змогу сприймати літературу як вид мистецтва, а не як ілюстрацію яких-небудь ідей. Про це ж ішлося і на другому (“Літературознавство як проблема науки і освіти”, 1997), але особливо на третьому семінарі, коли аналізувалося питання інтерпретації художнього тексту (1997). Наступні семінари присвячувалися більш конкретним питанням літературознавства, наприклад, реалістичному типу творчості (1998), типам художньої творчості в епоху постмодернізму (2002), національним моделям порівняльного літературознавства (2006), літературній критиці і критеріям художності (2008), “межі” між літературою і паралітературою (2011), неокласикам як поетам і як теоретикам літератури (2014), теорії і практиці інтермедіальності (2016) тощо, але в усіх випадках ми намагалися показати продуктивність саме того методу, який з ініціативи В. Перетца приживався в українському літературознавстві як метод формальний. Слід наголосити, що після розуміння “формальної школи” В. Перетцом і його послідовниками, після відомих “бахтінізмів” (які частково запозичені у Вяч. Іванова) нічого нового у нас не з’явилося; та й де ж йому було з’явитися, якщо сімдесят із гаком років ми тільки й чули про канонізацію єдино правильного творчого методу — соціалістичного реалізму з його єдино правильною, але по суті казуїстичною теорією і термінологією. Прориву тут можна чекати, як нам здається, від викладання теорії літератури у вищій школі, де слід формувати, м’яко кажучи, і своє науково-теоретичне мислення, і національну гордість за свою літературу. Показовий у цьому плані польський приклад: у їхньому “Slovnik-у terminov literazkich” (1998) кожний п’ятий літературознавчий термін має свій, польський варіант. Це, сказати б, зовнішній аспект проблеми, але він має безпосередній стосунок і до внутрішнього — художньої образності як головного двигуна творчості Розглядаючи на семінарах такі й подібні питання, ми віддаємо данину шани насамперед Володимиру Миколайовичу Перетцу і всім його учням — М. Зерову, П. Филиповичу, І. Огієнку, Д. Чижевському й ін. Вони утримали в ХХ столітті українське літературознавство на рівні не служби ідеологічній доктрині (до чого закликали псевдотеоретики соцреалізму), а власне науці. Без неї ж бо залишилося б не пізнаним найголовніше в літературній творчості: естетичний і інтелектуальний потенціал її. Це “зафіксовано” в усіх 20-ти випусках наших “Філологічних семінарів” і підсумковому виданні з назвою “Філологічний семінар — школа наших традицій”. У Київському університеті станом на 2018 рік зареєстровано 62 наукові школи. Наш семінар із назвою “Теоретичні та методологічні проблеми літературознавства” значиться в цьому реєстрі під номером 17-м (http://science.univ.kiev.ua/research/ scientific_school/). Стисла інформація про школу-семінар викладена, як і годиться, канцелярським стилем: “Дійсний науковий керівник: професор М. К. Наєнко. Дата і місце заснування: Заснована 1904 р. Засновник наукової школи… академік РАН, академік УАН В. М. Перетц. Припинила існування на рубежі 20-30-х років… Відроджена…” ідалі коротко — про все, про що вже йшлося вище. Вступаючи в третє десятиліття своєї діяльності, ми (“школярі-семінаристи”) налаштовані на послідовну і подальшу працю в своїй галузі, але стурбовані ситуацією, яка склалася в українській філологічній науці загалом. Річ у тім, що кожну наукову школу і її видання нині слід перереєструвати за новими вимогами. Зовні ці вимоги ніби націлені на підвищення якості наукової роботи, але чиновники від науки встановили в них такі норми, які є згубними не лише для нашого семінару, а й для гуманітарної науки в Україні загалом. Є така база даних Scopus, що позиціонується видавничою корпорацією Elsevier як найбільша у світі універсальна реферативна база даних з можливостями відстеження наукової цитованості публікацій. Ця база, попри все, є ще й бізнесовою структурою. Аби зареєструватись у ній чи опублікувати в уже зареєстрованому виданні своє дослідження, потрібні кошти, опублікування однієї статті “у них” вартує 200—300 євро. Для українського вченого така сума не підйомна в принципі, оскільки, як відомо, наука в бюджеті нашої держави фінансується в сумі 0,4 відсотка від валового доходу її. Як сказав одного разу президент Національної академії наук України Борис Патон, це рівень африканської Сахари, в нормальних країнах ця цифра складає від 5-ти до 6-ти відсотків. І ось чиновники від науки поставили перед кожною науковою школою і її виданням таке завдання: очолювати це видання має вчений, який публікується в журналах, що “базовані” у Skopus-i, а до складу редколегії видання певної школи, яке слід перереєструвати, повинні входити як мінімум три вчених, що мають публікації у “скопусних” журналах-збірниках. Переважно — англійською мовою. А освіта ж у нас будувалася, як знаємо, в такий спосіб, що знавці англійської мови про українську літературу знають лише “за чутками”, а українські літературознавці англійською можуть лише читати й перекладати “зі словником”. Про створення літературознавчого тексту англійською мовою за таких умов, як любив повторювати один із персонажів Павла Загребельного, “шкода говорити”. Щодо українських літературознавців, то маю таку інформацію: один із таких працює в Києво-Могилянській академії, другий у Київському університеті, третій в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАНУ. “Набрати з них” і голову редколегії, і три члени редколегії спромоглася поки що тільки Могилянка, а що робити решті? Думаю, що чиновникам від науки слід на це зважити і на перших порах бодай відмінити оту норму “скопусних вимог” хоча б для формування редакційних колегій наукових видань, а освіту в майбутньому побудувати так, аби молодше покоління літераторів-україністів одержували вищу освіту не за дипломом, а за знаннями. Лише за таких умов, можливо, будуть і вівці ситі, і сіно ціле. Серед учасників нашого семінару були не тільки відомі члени академії В. Дончик, В. Затонський, Д. Наливайко, Н. Крутікова, Гр. Сивокінь, доктори філології Г. Александрова, О. Астаф’єв, Н. Бернадська, М. Гнатюк, Гр. Грабович (США), Л. Грицик, І. Заярна, Н. Зборовська, Гр. Клочек, С. Козак (Польща), О. Мережинська, О. Ніколенко, М. Павлишин (Австралія), В. Панченко, І. Поспішил (Чехія), В. Просалова, Л. Рева-Лєвшакова, М. Роман (Словаччина), Т. Салига, В. Соболь (Польща), А. Ткаченко, Є. Черноіваненко, Н. Шляхова, а й молоді кандидати наук та студенти. Початок роботи семінару 2006 року. Зліва направо: професор Ярослав Поліщук (Краків, Польща), академік Дмитро Наливайко (Інститут літератури імені Т. Шевченка НАНУ), професор Михайло Наєнко (КНУ імені Тараса Шевченка), професор Нонна Шляхова (ОНУ імені І. Мечникова), професор Людмила Грицик (КНУ імені Тараса Шевченка), Роман Гром’як (Тернопільський педуніверситет імені В. Гнатюка).

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин