Національна еліта · “Сьогодні “Енеїда” потребує нового вдумливого прочитання”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Будеш, Батьку, панувати
Слово Просвіти, №27 за 2019 рік
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова ПООТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка 9
вересня сповнюється 250 років з дня народження на` шого великого земляка Іва` на Котляревського. Як нам, просвітянам, не відгукнутися на цю ювілейну дату славетного ав` тора безсмертної “ Енеїди”? Це ж-бо про нього сказав наш Пророк: “Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть”. І не забу` ваємо. І не тільки ми, просвітяни, а й усе українське громадянство, окрім, звичайно, нашого вічного горя — усяких перевертнів, які відрікшись від свого українсько` го імені, топчуться по ньому, те` пер вже в українській державі, ненавидячи її українську сутність більше від нашого історичного ворога — російського агресора. А при цьому іменують себе “тожє укрАінцамі”. І їм не пам’ять про Котляревського потрібна, і не його “Енеїда” з її кодом україн` ського непереможного вільного духу. Їм потрібна котляревщина, що про неї ось як убивчо точно сказав наш видатний мислитель, письменник, науковець, довго` літній політв’язень російських комуністичних таборів Є. Свер` стюк у есеї “Іван Котляревський сміється”. “У ХІХ столітті стри` маність у ставленні до Котлярев` ського з’явилася через те, що йо` го стали сприймати крізь призму котляревщини — поширеного у той час недоумкуватого варня` кання, нерозумного грубого смі` ху, дешевого літературного штам` пу — смішити українською мо` вою в ролі недорікуватого паяца, який розважає навіть не короля, а просто юрбу міщан. Несмак, гра` фоманія, обивательський примі` тивізм, зубоскальство знайшли у цьому малоросіянстві тривкий притулок і надійний хліб. Уряд (царський. — Ред.) ніколи не чи` нив перешкод малоросіянству найнижчого ґатунку, навпаки, найдипломатичніші шовіністи охоче дозволяли черствим мало` російським зубоскалам убивати молоду українську літературу. Ось чому через усю другу по` ловину ХІХ століття найкращі українські поети, драматурги й артисти проносять ідеї нещадної боротьби проти профанації украї` нської культури, проти того, щоб представляли її люди малокуль` турні, в яких за душею лише “три торби сміху”. Все молоде, живе й здорове, тримаючись від них поо` даль, за каторжних умов розвитку української культури відвертаєть` ся від усього українського рані` ше, ніж устигне розгледіти в цій культурі явища найвищої проби і неповторно національної вели` чі”. А у наш дивовижний час той, у кого за плечима тільки “три торби сміху”, доп’явся представ` ляти вже не тільки українську культуру, а всю Україну, увесь ук` раїнський народ, над мовою яко` го, над його святощами, над його засадничими цінностями він стільки років насміхався, убива` ючи у ще незрілої національно молоді (через постколоніальні обставини нашого розвитку), прагнення говорити рідним сло` вом, пізнавати глибини історич` ного й культурного буття своєї нації й ставати повноцінним гро` мадянином своєї держави, гото` вим у лиху годину стати і на її за` хист. У самодержавній Росії цю роль убивці української свідо` мості виконували всілякі водевілі з придуркуватим хохлом, у кому`
ністичній імперії — Штепсель і Тарапунька, у перші десятиліття Незалежності — ганьба полтав` ська — Вєрка Сердючка, сьогодні ж усілякі квартали з імперського потойбіччя, які ще й допнулися до влади, аби вже зовсім перетво` рити Україну на малоросійський водевіль з обідраним до нитки, затурканим і нещасним та жалю` гідним хохлом. “Маладци хах` льонкі”, — радісно й весело по` тирають руки внутрішні і зовніш` ні путлери і розщедрюються іуди` ними срібняками, щоб ще більше і вправніше цькували українсько` го президента, який насмілився взяти на озброєння фундамен` тальні вартості українців — ар` мію, мову, віру, отже, посмів прагнути бачити український на` род національно й громадянськи свідомим, здатним захистити свої святощі, національні та особисті інтереси і від агресорів, і від не` наситних здирників. Та як казав Василь Симоненко: “Пощезнуть всі перевертні й приблуди і орди завойовників`заброд”, а ми дару` ємо читачам безсмертну “Енеї` ду”, повну іскристого гумору, алей повну послань до нас, сучасни` ків. Сьогодні “Енеїда” потребує нового вдумливого прочитання. У примітках ми і намагалися ак` центувати саме на новому прочи` танні безсмертного твору. Ось візьмемо такі рядки: Пропали! Як сірко в базарі! По нашому хохлацьку строю Не будеш цапом, ні козою, А вже запевне, що волом: І будеш в плузі походжати… Не йдеться, насправді, тут про наш одяг. Тут про щось незмірно більше і трагічніше. Тут про те у наших душах і головах, через що ми зазнали Полтавської катас` трофи. І ці слова принизливого болю і неймовірної гіркоти й об` рази — це реакція на поразку ма` зепинців, після якої всі мусять жити у російському полоні`рабс` тві, бути тільки волами на загар` баних чужинцями полях. Як це перегукується з Шевченковим із його “Ой чого ти почорніло, зе` ленеє поле?” — “Будете орати Мене стиха та орючи, долю прок` линати”, або ж із Франковим “Невже ж тобі на таблицях заліз` них, Записано в сусідів бути гно` єм, Тяглом у поїздах їх бистроїз` них”. Мені здається, що саме ці почуття спонукали Котлярев` ського до написання “Енеїди”. Бо що було надворі? Провідна верства і народ самі себе звоюва` ли. Мабуть, тоді їх, тих, що зляка` лися за власні шкури, не була більшість, сімдесят три відсотки, як зараз, та вистачило рівно нас` тільки, щоб мазепинці зазнали поразки. Переможна імперія скрізь насаджувала свої рабські порядки. Десятки тисяч жандар` мів стояли по українських містах і містечках і десятки тисяч таєм` них їхніх співробітників, а прос` тіше кажучи, — донощиків, сіт` кою вкрили Україну, стежачи за “малоросійскімі умонастроєнія` мі” та допомагаючи москалям осаджувати українські землі. Ук` раїнські патріоти могли говорити про причини поразки та шукати шляхів, які вели б до вільного майбутнього тільки у своєму вузькому колі, щоб не потрапити на Сибір слідом за багатьма мазе` пинцями. Іван Котляревський народився по п’яти роках після знищення автономної україн` ської держави, а коли йому ви` повнилося шість — зруйновано російським сорокатисячним вій` ськом фортецю українського ли` царства — Запорозьку Січ. У ньо` го на очах знищувалась Україна й утверджувалась імперія. Він не міг не думати про це й не говори` ти про це з близькими собі людь` ми. Та його геніальність розриває це патріотичне гетто й виходить на широкі простори народного моря. Він віднайшов форму, яку не заборонить цензура, а він за написане не потрапить на Сибір. Він віддає данину пильному мос` ковському оку і подає широку картину українського життя, вір` туозно володіючи українським словом, щоб ні народ, ні його слово не пропали, а жили у віках. Та це ще не все. Він славить мазе` пинців, він славить зруйновану Січ, називаючи саме мазепин` ські полки — Лубенський, Га` дяцький, Полтавський і не згадує ні Миргородський, ні Прилуць` кий, які відійшли від Мазепи. Ба більше! Він пише про Лубен` ський полк, який спішить “Пол` таву`матушку спасать”. Оце “Полтаву`матушку спасать” — для цензора та його офіційного погляду про переможну полтав` ську вікторію росіян, яким ніби`
то допомагав завзято малоросій` ський народ та козацьке військо. Насправді лубенці були у Батури` ні, й там усі й погинули у крива` вій російській різанині після за` хоплення Батурина москалями через зраду наказного полковни` ка Носа. А полковник Лубен` ського полку Дмитро Зеленський (так і хочеться згадати Шевчен` кове про правнуків) на цей час перебував у ставці Гетьмана Ма` зепи і був одним із найближчих його соратників. На час написан` ня “Енеїди” всі це знали і все прекрасно розуміли. Не міг не знати про трагедію Батурина, зокрема, лубенців, і сам Котля` ревський, і він винайшов єдино можливий спосіб сказати про пе` кучу рану і своїм сучасникам, і нащадкам. А оце — “московських бриденьок” про пісні загарбни` ків, а оце “стой, нє шєвєлісь” про їхнє військо та рабські порядки у ньому. Що тут, крім огиди і знева` ги людини вищої європейської цивілізації в сенсі культури, і на` родної, і професійної, і в сенсі політичного устрою. Хоч на той час, треба сказати, в Європі і бу` ло Магдебурзьке право, та коро` лі, крім Польщі, ніде не обирали` ся. В Україні ж усі посади від ке` рівника найменшої територіаль` ної одиниці місцевого самовря` дування до глави держави — Гетьмана, були виборні, і коло виборців Гетьмана було значно ширше, аніж у Польщі. Таке то` гочасне демократичне диво було тільки в Україні. І неспроста се` ред моря козацьких пісень Кот` ляревський згадує пісню про Са` гайдачного, який у своєму поході з двадцятитисячним козацьким військом на Москву зруйнував дорогою всі значні російські міс` та`фортеці, що посіяло паніку серед росіян та змусило їх підпи` сати невигідний для них мир з поляками, а Україна отримала від польського короля низку фунда` ментальних прав і свобод. А скільки і болю, і гордості за Січо` ве лицарство у таких, здавалося б, простих словах: “Либонь, співали і про Січ”. Дитинство і юність Котляревського минали під зна` ком української мовної та пісен` ної стихій, розмов про січове ли` царство та славу Гетьманщини тай, зрештою, усе його життя. Чи ж міг він простити убивцям, руй`
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
