Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Бо маєш дівчину — то вже й парубок, а не якийсь там шпеник”. · 9 З блокнота письменника · с. 9сторінка оригіналу ↗

Микола ТЮТЮННИК Микола ТЮТЮННИК Пізні яблука

Слово Просвіти, №27 за 2019 рік

Чом ти не прийшов, Як місяць зійшов, Я ж тебе чекала. Чи коня не мав, Чи стежки не знав, Мати не пускала? І коня він мав, і стежку він знав, і мати дядькові Дмитрові на порозі не ставала… А не пускала його до полюбовниці дружина, тітка Марія, маленька й чепурна, як польова мишка. — Митю, не ходи! Про дітей подумай! Покинеш — кому вони потрібні будуть? — Я дітей не покидаю! Я з тобою, жабою ротатою, жити не хочу! Господи, а яка ж там вона ротата? Чий справді осліп з тією шльондрою? Та пройди все село й повернись, а такого ротика, як у тітки Марії, не побачиш. Дядько Дмитро накидає плащпалатку, надіває свого улюбленого військового кашкета, що зберігся ще з війни, і, грюкнувши дверима, вимітається з хати. З неба, як з відра, ллється місячне сяйво. І чітка набридлива тінь аж біжка поспішає за дядьковою постаттю: через блискучу під місяцем дорогу, на вигін, до конюшні… Я вже парубкую (наче випадково стрічаємося з сусідською Настею на городній межі й починаємо пригадувати, що сьогодні було цікавого в школі). Почувши хатній галас, ми з Настею замовкаємо й почуваємося так, ніби нас прихопили на чомусь негарному. Бо тітка ж Марія добре знає, що ми десь під боком і, певне, чуємо все, що діється в хаті. — Ва-аню! Синку-у! — з’являючись на порозі, кличе вона мене. — Ти йшов би до хати. Коли поночі, тітка не любить сидіти в хаті сама. Настя поспіхом торкається долонькою моєї руки, немов на прощання цілує мене, і вже на ходу тихенько говорить: — Ну все. Я пішла. — На-астю! Але Настя вже зникає за рогом своєї клуні. І я, ображений на весь білий світ, а особливо на дядька Дмитра, теж теліпаю до хати. Тітка Марія навіть соромиться дивитися мені в очі. Бо ж не далі, як позавчора божилась своїй рідній сестрі, а моїй мамі, що більше такого неподобства не потерпить, а буде гнати того “гультяя”, щоб і ноги його більше у дворі не було. Але ж спробуй пожени, коли в дядька до двох метрів зросту й гімнастерка ледь витримує вагу всіх його орденів і медалей. — Хоч би ти йому, Ваню, замок на конюшні чимось вимазав абощо, — укладаючи моїх двоюрідних сестричок, страждаючи говорить тітка. — Щоб знав, як од жінки гуляти. — А чим? — питаю, похнюплено складаючи в брезентову сумку свої підручники. Тітка, може, й сказала те, аби не мовчати, бо ж помститися хоч на словах — і то вже на душі легше. А мене, теж ображеного, що тільки хвильку й постояв з Настею, наче хтось за язика смикає. — Так чим, кажу, намазати? — Та чим… Я ж не знаю — чим. — Хм… А як дядько прознає та з хати вижене? Їдь, скаже, до матері й ходи звідти до школи за десять кілометрів. — Не прознає. Ми ж йому не скажемо. Замір цей, видно, захоплює й тітку. Бо вона навіть повеселішала, витерла очі, як дівчинка, радіючи, що й кривдник її скоро взнає, як його над іншими знущатися. — Вимаже руки, — каже вона, — тоді нікуди й не поїде. — Так крику ж наробить, — спокійно відказую я. — Нічого, переказиться. Тітка Марія й підказала, як його краще зробити. Спочатку на лопуха, а потім вже якоюсь там гілкою — на замок. Нехай тоді спробує відімкнути. Наступного дня в школі ніяка наука в голову не лізла. Тільки й думав: як же воно в мене вийде? Хоч би про що спитали, а я: га? Що? Дівчата посміюються та все на Настю поглядають: закохався хлопець, не до уроків. Це ж, мабуть, вже розказала. От же сороки! А втім, воно навіть приємно, що в класі нас уже вважають парою. Це ж все одно, що на голову підрости! Бо маєш дівчину — то вже й парубок, а не якийсь там шпеник. Я теж красномовно поглядаю на Настю, яка сидить за паралельною партою, але вона підкреслено не помічає мого погляду, серйозно супить брови, слідкуючи, як Ганна Петрівна доводить на дошці теорему. Взагалі в школі ми з Настею майже не розмовляємо. Хіба що коли попрошу олівець чи гумку. Простягне мовчки, а тоді аж руку відсмикне. Бо я ж хоч мізинцем, але торкнусь до неї. — Що це з тобою сьогодні, Степовий? — витираючи ганчіркою пальці, питає Ганна Петрівна. — Чи не захворів? Дівчата знов “хі-хі”, а хлопці лише переморгуються, кепкуючи. Настя ж ніби та статуя: боїться й поворухнутися. Це ж, певне, думає, що про неї мрію. Мила моя дівчино, та я про тебе день і ніч мрію, але зараз думки про інше. Пообіцяв же тітці, а воно ж соромно! Хоч і її жаль. Сяк-так діждався вечора. Але дядька чомусь не було з роботи. А він же спочатку прийде перевдягнутись, а потім вже повертається на конюшню, за Вороним. Привчив жеребця щовечора на сусідній хутір бігати, ось і чути, як той вже копитами гупає. Теж, бач, не терпиться, чортяці! Нічого, переночуєш і в конюшні. Як інші коні ночують. Коли я впорався і повернувся до хати (нехай дядько бачить, що вдома сиджу), він саме почав збиратися. Збирався мовчки, раз по раз поглядаючи на тітку. Може, й дивувало, що сьогодні вона не плакала, не дорікала — мовчала. — Гм, а де це хвуражка? — спитав роздратовано. — Вішав же ось… — Де вішав — там і візьми, — на диво спокійно відповіла тітка, не відводячи від вікна пустого погляду. — Гм-гм, та за вами візьмеш… “За вами” — це, виходить, за тіткою і мною? Дві донечки ще маленькі, до гвіздка не дістають, отже, заносити не могли. — Он вона, на стільці! — все-таки не витримує й підвищує голос тітка. — Вішав! Думав, мабуть, повісити! Оце вже могли й зчепитись! Але дядько завжди соромиться мене, тому тільки зле поглядає на тітку й перед тим, як виместися з хати, ніби вибачаючись за оте “за вами візьмеш”, питає в мене: — Ну, як там, у школі? — Та нічого. — Ага. Ну гаразд. Застиг на мить біля дверей, потім — грюк! Пішов. І знову біжить слідом за дядьком набридлива тінь, через блискучу під місяцем дорогу, на вигін, до конюшні. У вікно нам добре видно, як дядько, схожий у своїй плащ-палатці на величезну птицю, що робить розгін перед тим, як злетіти, ось-ось наблизиться до дверей… — Ходімо на вулицю, Ваню! — не витримує тітка й першою підхоплюється з місця. Вискакуємо вчасно, бо саме тієї миті від конюшні долітає такий крик і така лайка, яких я, здається, зроду не чув. — В бог-гів ваш-ших! В бож-женят! — підіймає вже приснулих собак. Тітка якусь мить благально дивиться на мене, вирішуючи, чи зможу я їй бути захисником. Потім, мабуть, розуміє, що захисник з мене ще ніякий. — Ваню, я піду з дітьми до сусідів, там пересиджу. Ти теж далеко не заходь. Оце так натворили! Господи, Господи… Дядько ще довго лається, гатить підборами в двері, але братися за замок, певне, гребує й за хвилину на крилах своєї плащ-палатки летить назад, до хати… *** — Чого це тітка Марія така перелякана? — зустрічає мене на межі Настя. — Я саме вдягалась, а вона як заскочить… — Та нічого, — усміхаюсь я, — ходімо лучче он туди, в садок. — Чого це в садок? — дивується Настя. Бо раніше ж туди ніколи не кликав. — Та дядько, — кажу, — буяне… — А-а, я так і подумала. Бачу, тітка така-а… ніколи її такою не бачила. Ми спускаємося стежкою в садок. Ідемо поруч, тісненько, бо стежка вузька, а скопану землю топтати ж не будеш. — Іди вперед, — все-таки зупиняється Настя й озирається на хату. Ще побачать у вікно, скажуть: ти диви, які дорослі… Дерева вже голі, лише на верхніх гілочках де-не-де поблискують уже прив’ялі яблука. — Хочеш яблук? — питаю я. — Хочу. Схопився обіруч за нижню товстенну гілку, що росла майже горизонтально, і, як ото вчив військовик, й-й-й-раз! Це називається — підйом-переворот. А ось тепер можна й до вищих гілок дотягнутись. Дотягнувся, потрусив. Зашелестіли, коливаючи повітря. Захитались і яблука. Але держаться! Потрусив ще раз. Тоді вже зірвалось одне, полетіло не видно куди. — Дивись там! — кричу. Слідом за першим — друге. І теж яку провалля. Настя сміється і, зігнувшись, бігає попід яблунею. — Ну що? — Знайшла! — Обидва? — Ага! Ну й очі ж! Яблука холодні. Аж зуби трудило. І вже трішки гіркуваті. — О-о, таких, мабуть, ще не їла! — Що — добрі? — сміюсь. — Бо це ж останні. А останнє все добре. Настя в своїй квітчастій хустинці зараз така, хоч видивись. Вдень гарненька, а ввечері й зовсім красуня! Я навіть ніяковію. Бо що ж вона в мені знайшла? — Павло Хрестенків сьогодні став на порозі й не пускає, — трішки аж грайливо говорить Настя. — Поцілуй, каже, тоді пропущу… — Де це — у школі? — холодію я. — А де ж іще? Іди, кажу, а то я тебе так поцілую! Мені, кажу, як заманеться цілуватися — я собі знайду. Стою, як телепень. — Чого ти мовчиш? — ледь чутно питає Настя. — Я йому завтра пику наб’ю! — кажу аж тремтячим од хвилювання голосом. — Завтра ж! — А чи ж подужаєш? — сміється. Їй ще й смішечки?! — Подужаю! Ось побачиш! — Дурненький, — як ніколи, ніжно промовляє Настя й кладе мені на плече свою долоньку. — Чи він же мені треба? У мене ж є ти… Ну, коли вже й після цих слів не наважусь… Швидко нахиляюсь і чмокаю її в лице. — Ой, мамонько! Та чого ж ти в ніс? — затуляючись руками, довго й подитячому дзвінко сміється Настя. На другий день тільки побачив її в школі — й одразу зрозумів: щось трапилося. Дивиться вовкувато. Хоч би легенька усмішка на губах. Спробував підійти — відвертається. — Не підходь більше! Чуєш? Не підходь! Ото на тобі! — Та що сталося, Насте? Чого ти так на мене? Подивилася блискучими від сліз очима на мої руки, що соромливо виглядали з куценьких рукавів піджака, і губи її спотворила гидлива посмішка. — Що сталося? А ти не знаєш? Та мені тепер з тобою гидко й… Не договорила, вибігла в коридор. І тільки тоді я все зрозумів. Тітонька ж ви моя ріднесенька, та ви ж казали, що нікому-нікому… Швиденько зібрав свою сумку і — до матері. На хутір. *** Минуло чимало років. І тепер, приїжджаючи з Донбасу у відпустку, я хоч на годинку заскакую й до тітки Марії та дядька Дмитра. За столом, між іншим, пригадуємо й отой давній випадок. Пригадуємо і сміємось. Бо то вже діло давно минуле. Та й дядько Дмитро потім наче в росі скупався: кинув свою полюбовницю і все життя тихо й мирно прожив з тіткою Марією. І тільки дивлячись на сусідню хату, дей досі мешкають Настині батьки, я щоразу відчуваю в горлі давкий клубок, ніби нахватався похапцем пізніх яблук, які їли ми колись з Настею того далекого й поки що найщасливішого в моєму житті вечора…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин