Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентація “Бог уберіг його для якоїсь важливої місії”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Людина, що звучала як Дніпро

Слово Просвіти, №27 за 2019 рік

Нова книга Михайла Слабошпицького “З пам’яті дзеркала” завершує своєрідний цикл мемуарної прози, де вже оприлюднено “Протирання дзеркала” і “Тіні в дзеркалі”, що мають широкий розголос. Книга, як і дві попередні, з’явиться у видавництві “Ярославів Вал” улітку. Пропонуємо увазі читачів цей мемуарний фрагмент. ючи на собі недремне око НКВД, Липківський був дуже стриманий у своїх листах. Там знаходимо повідомлення про арешти протоієреїв Карпова й Хомичевського, про зречення церкви деяких священників і про закриття храмів. Усе йшло до трагічної розв’язки. Липківського заарештовують, і він чекає вирішення своєї долі. Очевидно, вгадує, як із ним поведуться. Анатоль Костенко, якого я добре знав (і навіть писав про його невольницьку одіссею), розповів у своїх спогадах: “З цілої галереї людських типів у моїй пам’яті, мабуть, найрельєфніше вирізьблюється образ митрополита […] Василя Липківського (1864—1937). Давно це було, але і донині трохи не щодня згадую цю незабутню людину великої душі. Його поява у камері (Лук’янівської тюрми — М. С.), де стояло понад два десятки вузеньких ліжок, вразила мене — адже це той самий Липківський, що написав вперше нашою мовою підручника, за яким я вивчав Старий і Новий Заповіт […] Та недовго я тішився цим спілкуванням, десь за два-три тижні викликали його “с вещами”. Лише за п’ятдесят років по тому з’явились повідомлення, що він помер 28 квітня 1938 року в таборах Воркути. Але то була брехня […] Липківського приречено на смерть 20 листопада 1937 року. Вирок виконано, цебто розстріляно, 27 листопада того ж року, за клопотанням родичів його посмертно реабілітовано через 52 роки (1989)”. Вже в наші часи з’ясовано всі подробиці всієї тієї історії, про яку хіба що в загальних рисах знав Микола Хомичевський. 1937 року видано спеціальну постанову наркома внутрішніх справ Єжова “Про антирадянські елементи”. В ній наказувано зачищати всіх, кого призначувано зловорожим СРСР людським матеріалом: інтелігенцію, куркулів, духовенство, підприємців. Особливо наголошено на Києві, де зазначено, що місто “наповнене купецтвом, поміщиками, дворянською аристократією, духовенством”. Нагадувалося: в Києві — 130 церков. “Ще в дореволюційні часи Київ був центром українських націоналістів, які пожвавили свою націоналістичну діяльність з початком революції”, — писалося в Єжовім “посланії” всьому каральному апарату. Як бачимо, за поняттями енкаведистів, митрополит потрапляв під дві рознарядки — як духовна особа й як український націоналіст”, — пише А. Зінченко. Липківського розстріляли в Лук’янівській в’язниці. Тіло його разом із багатьма іншими було закопано в Биківнянському лісі під Києвом. Знаючи, що все тодішнє оточення Хомичевського було винищене, починаєш думати, що Бог уберіг його для якоїсь важливої місії. Оглядаючи ж весь корпус текстів, котрі віртуозно витлумачив українською Борис Тен, розумієш — для якої. Справді, страшно уявити, що Бориса Тена в нас не було б. Що Миколу Хомичевського знищили тоді, коли над ним уже нависла чорна тінь смерті. У час його ув’язнення сталася історія, що в ній важко розокремити правду й легенду. Його кохана Аполлінарія Ковальчук була особливою жінкою. Справжня декабристка. Тоді вона саме скінчила Київський музично-драматичний інститут. Їй пророкували артистичну кар’єру. Її чекала сцена в Москві (Ковальчук запросили туди). Але вона поїхала зовсім в іншому напрямку — прямісінько в ГУЛАГ. Нара (так називав її коханий, що згодом став її чоловіком) буцімто голосно заспівала, стоячи на березі річки, щоб Микола в таборі на тому боці річки взнав, що вона вже тут. Їх розділяли велетенські крижини, що, наче кораблі, пливли по весняній річці. Отака була прелюдія до їхньої зустрічі в снігах неволі. Нара влаштувалася солісткою Далекосхідного радіо. 1933-го року вони оформили шлюб. “За сумлінність при виконанні завдань” Хомичевському скоротили строк неволі, йому було дозволено покинути місце ув’язнення. Це сталося у вересні 1936-го. На той час Хомичевські вже мали трирічного сина Василька (саме не Василя, а Василька, як було свого часу названо одного з князів давньої Русі; на його честь одержав ім’я і син Хомичевських). Син пішов у батька. При ньому також були і розум, і талант. Коли вже після розвінчання культу особи Сталіна родина жила в Житомирі, Василько здобув філологічну освіту, знав мову і попервах був батьковим асистентом у перекладацтві. Зокрема допомагав йому перетлумачувати на український лад численні лібрето німецьких опер. Згодом перекладав сам, демонструючи високий творчий рівень. За спогадами людей, які його знали, Хомичевський-молодший був однією з надій перекладацького цеху. Але його раптова смерть поставила крапку в цій творчій біографії о тій порі, коли обіцяння ще не перейшло в здійснення. Можна тільки уявляти, як подружжя перенесло втрату любого сина. Сім’я приїхала в Україну, але надовго тут не затрималася. Очевидно, Хомичевський зрозумів, що його можуть повторно заарештувати. Бо ж НКВД виловлювало решту священників Української автокефальної православної церкви, яких здебільшого засуджували до розстрілу. Та й не тільки священників… Хомичевські виїхали в Підмосков’я. І дуже вчасно. Там їх наздогнала звістка про розстріл Василя Липківського й останніх священників. Хомичевські зникли з поля зору НКВД в Україні. І саме завдяки цьому “проскочили” небезпечну часову смугу. Микола Васильович працював інструктором у колективах художньої самодіяльності в місті Калініні (колишня Твер), а далі вступив до Московського музично-драматичного інституту. Звичайно, навчання там було для нього формальністю, бо ж у сенсі музикальної культури Хомичевський був на голову вищий за багатьох тамтешніх менторів. Війна зодягла його в шинель і поклала на нього роль військового кореспондента, але він швидко потрапляє в полон разом із усім батальйоном зв’язку, при котрому Хомичевський перебував. Оповідаючи нам про тодішню свою одіссею, сказав таку подробицю. Коли опинився в таборі полонених у Новгороді-Сіверському, міг би значно полегшити своє тамтешнє існування, якби зголосився до начальства табору: знаю німецьку мову (перекладачів німцям не вистачало). Але він цього не зробив. Йому пощастило потрапити в аматорський театр (німці дозволили його існування). Мав можливість порівнювати радянський і німецький табори. Ми з Дзюбом не ризикнули запитати його про те, в котрому таборі було вижити важче. Не той був час для цих тем. До речі, німці Хомичевського мало не розстріляли — він намагався втекти до лісу, але його впіймали і запроторили до табору аж у Німеччині, де він і зустрів кінець війни. Йому після війни довго згадували той театр, інкримінуючи колаборантство… З такою біографією Микола Васильович боявся бути десь на видноті. Він заховався в глухому селі під Житомиром, де жили дружина з сином. Напівнелегально навідувався до них. Тільки хрущовська “відлига” змінила його статус. Він нарешті перебирається до сім’ї в Житомир. Стає завлітом місцевого муздрамтеатру, опікується аматорськими хоровими колективами. Як дослідив Віктор Жежера, найтиражнішою книжкою Хомичевського став “Порадник для керівника самодіяльного хору” (про який ми й не чули). Знаменитий хор “Льонок”, який він створив і яким тривалий час опікувався, — один із його творчих здобутків у позалітературній справі. “Льонок”, як своєрідну естафету, він передав у руки Анатолієві Авдієвському. При цій нагоді пригадалася така подробиця. 1976 року в “ЛУ” друкувалося інтерв’ю Брюховецького з Борисом Теном. Я не знав показового, в багатьох сенсах, пов’язаного з цим матеріалом сюжету. Виявляється, коли Брюховецький подав свою розмову для друку в газеті, його закликав до себе головред Виноградський і без будь-яких передмов запитав, чому в тексті аж тричі згадується Микола Зеров. “А нам цензор сказав, щоб ми якомога рідше писали про нього”. Про той діалог із редактором і всю історію з цим цікавим інтерв’ю маємо автокоментар в оригінальній книжці “Factum Еst Factum”, що в анотації визначена як пастиш, при побудові якого використано елементи бриколажу. Брюховецький зауважив редактору: за час його роботи в “ЛУ” Зеров ані разу не згадувався в газеті. Тому мовляв, у цьому разі вже можна дозволити згадати його тричі. Виноградський сказав: він телефонує Євгенові Шабліовському й запитає його поради. Оскільки на сьогодні Шабліовського цілковито забуто, подам тут довідку про нього. 1934-го, у 28 років, його було обрано членом-кореспондентом АН УРСР і призначено директором Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Але в науковій його роботі після арешту й засудження настала довга перерва. Тільки після XX з’їзду КПРС він повернувся у літературознавство, де писав дуже заідеологізовані праці на взір “Соціальний реалізм і світова культура” (1973), “На передових рубежах епохи. Керівна роль КПРС у розвитку української радянської літератури” (1979). За книжку “Т. Г. Шевченко и русские революционные демократы 1858—1861” був удостоєний Ленінської премії (1964), а за книжку “Чернышевский и Украина” (1979) — Шевченківської премії. Добре пам’ятаю його статті, котрі він подавав для друку в “ЛУ”. Вони були в дусі названих попереду опусів і майже всуціль складалися з цитат “класиків марксизму-ленінізму”. Безнадійна схоластика й догматика. Як сказав ядучий на слово Анатоль Костенко, який пройшов радянські концтабори, Шабліовського перелякали на ціле життя, і він став “правовірнішим ленінцем за самого Леніна”. Брюховецький згадує свою наївну надію: “Поки Виноградський набирає номер (Шабліовського. — М. С.), я трошки втішаюся: як-не-як, а Шабліовський сам по-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин