Презентація “Бог уберіг його для якоїсь важливої місії”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Борис Тен
Слово Просвіти, №27 за 2019 рік
Закінчення. Поч. у ч. 26 за 2019 р.
1921 року двадцятичотирилітнього віршувальника й перекладача Хомичевського висвятив у сан священника митрополит Липківський. Енергійний, артистичний та елоквентний Хомичевський багато приклався до того, щоб на Житомирщині з’явилася низка парафій УАПЦ. А вже наступного року архієпископ Степан Орлик висвятив Хомичевського у сан ієрея. Далі, обдарований великими музикальними здібностями, талантом проповідника і глибокими теологічними знаннями, він став протоієреєм. Був другим заступником голови президії Всеукраїнської православної церковної ради, опікувався щомісячним журналом УАПЦ “Церква і життя”. Йому належить авторство численних композицій церковного співу. Очевидно, за нормального розвитку подій він лишився б видатним церковним діячем. Але влітку 1929 року його заарештували. Вирок суду — десять років так званих виправно-трудових таборів. Покарання відбував на Далекому Сході — “держава ГУЛАГ” розпросторювалася крізь усю “Сибір неісходиму” аж туди. Важка “гулагівська епопея” далася Хомичевському трохи легше за багатьох — виняткова музикальність, диригентський хист і знання мов визначили йому в таборі особливу роль. Він не був тим каторжанином, якого посилали, скажімо, в якісь каменоломні а чи валити ліс. У ГУЛАЗі було чимало тих клопотів, котрим могли дати раду тільки люди калібру Хомичевського. Він, наприклад, створив хор в’язнів і керував ним. Начальству це було дуже важливо. Тому й мав Хомичевський таку “синекуру”. Історик Арсен Зінченко в своїй монографії “Життя і служіння митрополита Василя Липківського” (“Дуліби”, К., 2017), що документально конкретизував перипетії доль діячів УАПЦ, часто згадує Хомичевського. Ось, скажімо, 1924 рік, м’яко кажучи, особливо складний для УАПЦ. Її делегація “у складі митрополита Василя Липківського, його заступника — протоієрея Миколи Хомичевського, благовісника Володимира Чехівського, архієпископа Волинського Степана Орлика виїхала до Харкова для зустрічі з членами уряду УСРР з метою з’ясування правового статусу УАПЦ і необхідністю розкрити перед урядом політичні наклепи перед УАПЦ”. Вони намагалися переконати міністра юстиції В. Балицького в праві своєї церкви на легітимність із усіма відповідними після цього моментами (видання своїх часописів і книг, відкриття богословських курсів тощо). Що з того вийшло — добре відомо. Наприкінці лютого 1927-го, як пише А. Зінченко, коли в церкві особливо загострилося протистояння між “групою митрополита Липківського та провладною “командою” і коли атаки влади на церкву посилилися, М. Хомичевський подав заяву про те, що за таких умов “він має намір відійти від активної церковної праці”. А. Зінченко цитує листи митрополита Липківського до О. Маєвського тоді, коли “цькування духівництва й вірних, переслідування й арешти звели довкола митрополита стіну відчуження”. Постійно відчува-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
