Погляд · “Вони не те що не мають у собі малої іскри державницького вогню, а навіть того попелу, що лишається від багаття”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
«Батіг Божий»
Слово Просвіти, №27 за 2019 рік
Катерина МОТРИЧ Наша історія — неначе маятник: вгору—вниз. Мовби ритмічно чи-то натужно “дихає”. Вдихнула — воля. Видихнула — нове ярмо і “нові лиця”. І ритм цей має містичні мірки. Згадаймо вкотре, що між прокляттям волхвів, які кляли нашу землю і рівноапостольного князя Володимира, коли він 988 року охрестив киян, і роком московської неволі 1654, стоїть лиховісна цифра 666. І лихо й досі не відійшло. Бо, напевно, сила прокльонів чаклунів і зворохоблених язичників мала таку пекельну енергетику, такий руйнівний заряд, що він не залишає нашу землю ось уже понад тисячу літ. І ворог наш як був біблійним “батогом Божим” , “терням у боки”, так ним і залишається. А оте “не їх милуючи, а вас караючи”, ні на йоту не стало меншим, слабшим, а увійшло в нову фазу гніву Божого. І що нам з того, що наш багатовіковий ворог — це всього лиш “батіг” у руках Творця, що його роль демонічна і проклята: мільйони вбитих, поневолених, закатованих, знищені вкрадені землі, культури, знищений космос людського буття. Він це не усвідомлює і сприймає як свою силу, владу над частиною планети. Він порушник усіх Заповідей Божих і володінь Творця, де мав бути рай, цей аспид обернув на пекло, загрозу зруйнувати життя на планеті одним натисканням атомної кнопки. І за попущенням Божим варвар і в третьому тисячолітті залишається таким, як і півтисячі літ тому, випробовуючи землю і Небо. “Батіг” зітреться, зламається і його викинуть на смітник історії, як викинули печенігів, половців, хозар, золотоординців. Та й інші історичні дати мають якусь дивну ритмічність. Наприклад, між поневоленням нашої церкви 1686 року і чорнобильською катастрофою стоїть кругла цифра — 300 літ. А між покаянням Вселенської церкви, — Томосом, — яка за рублі й соболі та за повелінням турецького візира і лжепідписів “усього собору” (бо продали українську православну церкву патріарх Єрусалимський Досифей — і отримав за це 200 золотих, і Константинопольський патріарх Діонісій — і одержав за це “три сорока соболів і двісті червоних”. Просто вони виявилися в той час у Константинополі) — також стоїть цифра 333. Мовби демонічну цифру нашої неволі поділено навпіл, неначе сила Московії і її влада над Україною вдвічі зменшилася з одержанням Томосу і звільненням духовним. Бо всяка неволя починається з неволі духу, як і воля має першовитоки духовні. Тому так і збурунилася вся пекельна рать і так засичала звідусюди і рушила, погрожуючи зжерти Україну. І той, чия сила і влада похитнулися, знає про це, збурунює український дух, ворохобить душами малими й величними, і через них силкується зруйнувати цей дарунок Небес. І це ще одне нам випробування: вистояти і бути видющими, мудрими і духовно чистими, а отже, — й сильними! Та й інші періоди нашої історії несуть той таки ж ритмічний “вдих”—“видих”. Золота орда прийшла на нашу землю 1240-го, а вигнали її 1320-го — через 80 літ, коли з’явилася Литовсько-Руська держава. Й інший поневолювач — Річ Посполита — панувала на нашій землі також 80 років. Від Люблінської унії — до визвольної війни під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Та й червона імперія трішки не дотягла до цієї цифри. Українська історія “ходить” понад тисячу літ дорогами, що складаються з пагорбів і низин. Піднімаємося то на узвишшя, то спускаємося, а іноді й скочуємося в яри і провалля. І чому так стається, що цьому причина? Які помилки, ба гріхи ведуть до втрати державності і нового краху? Чому все сходить на пси? Ми завжди зводимо свої трагедії до ворогів, до того, що руйнується життя народу. Але майже не акцентуємо свою увагу на чолових нашої держави. До їхніх помилок і їхньої слабкості, чи ба й недолугості, невідповідності тій посаді, на яку їх поставлено. Адже земний державний устрій має творитися за зразком небесної ієрархії: Свята Трійця, херувими, серафими, ангели сили, влади і наші земні ангели-охоронці. І це чітко сповідується, бо лише так існує гармонія і лад. І в цій таки ж ієрархічності має творитися й земний устрій, а не міняючи місцями старі лиця на нові, піднімаючи охлократію на те місце, де має бути еліта, наділена високою місією, мудрістю і силою духу. Оті “Вибрані і Покликані”. Втрата духовних орієнтирів, того боготворимого вогню в душах “Покликаних і Вибраних”, які ведуть народ і державу, — ахіллесова п’ята нашої держави. Або простіше — деградація очільників, чи то й кермо в руках деградантів. Київська Русь закінчила своє існування не тому, що напав Батий, а тому, що князі в гонитві за столами і збагаченням просто втратили княжий дух, і на місце великих і мудрих державників — княгині Ольги, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха прийшли перероджені мажори, “духовні висоти” яких — сите життя в розпусті й розкошах. Це гнила порочна віть на древі державотворення. І вони довели це враз, щойно прийшов наказ від Батия йти до нього на поклін і по ярлик в Орду. Тобто, жити у васальній залежності, але розкішно. І вони, за рідкісним винятком, заспішили туди. Тобто, деградація князівської еліти була мовби передґрунтям до вторгнення ворога. Велич, велика відповідальність князів перед своєю землею й народом поволі згасли у душах їхніх нащадків. Перемогло споживацтво, пересит, маргінальні пожадання, які задовольнив ординець. Київська Русь спочила в Бозі. Бог поставив на княжій добі крапку. Русь-Україна з вершин величі, слави, могутності опустилася в пониззя. І все через хирлявих духом, але сильних у догоджанні плоті салоїдів. Володимир Мономах не зумів наділити своїх синів тим вогнем державника, який мав у своїй душі через край. Лише бачив і відчував, чим усе може закінчитися, коли тілесне переможе духовне, якщо не припинять свої чвари за сите життя, то погублять і себе і державу. Не помилився. Те саме спіткало і Запорозьку Січ. Енергія патріотизму, високого обов’язку перед Вітчизною поволі вичахала. “Клята баба Катерина” ніколи не змогла би здолати Січ, коли б там продовжував животворити дух Байди Вишневецького, Сірка, Богуна, коли б аскеза й суворі, почасти жорстокі приписи козацького ордену не заступило хуторянство, бажання “вскочити в гречку”, і коли б дух січовиків не замінив дух гречкосіїв. Козацьке панство охоче переходило в статус малоросійського дворянства, приймаючи мову, традиції й повадки московських дворян. Словом, як означив це явище Шевченко, — “байстрюки Катерини”. Дух лицарства мовби розчинився в духові натовпу, вогонь у душах поводирів згас, а це шлях до катастрофи, до втрати держави. Без цього чистого ясного вогню, який дає їй силу і який діє як донорський на весь народ, вона деградує. Українська держава знову зійшла з вершин буття в провалля, духовне гниття, не маючи тих поводирів, про яких Платон сказав, що їхня вища суть має бути із золота й срібла. Отоді держава процвітає. Народ не просто зубожів, а став тим “бидлом”, яким торгували, міняли на псів ті ж-таки “байстрюки Катеринині”. З вершин державного буття козацька еліта зійшла в пониззя тиші, де на їхніх полях дзуменіли бджоли, ремигали коло стодол воли і рікою текли молочні й медові ріки. Саме перероджене козацьке панство та міщанство, що реінкарнувалося в малоросійське дворянство, започаткувало огидне явище малоросів, живуче, плодюче і поки що нездоланне. За допомогу в поваленні України в бою під Полтавою було відчинено усі двері до дворянства, а разом із тим і до завуальованого рабства, коли їлось і пилось таки ж по-українськи, а копилило губи і зневажалося усе рідне по-московськи. З того шумовиння і втрати духовного національного горіння вродився і “вєлікій русскій пісатєль” М. Гоголь, який реготав і кпинив москалів у своїх романах, як малорос, а плакав, як погноблений українець, у якого вкрадено було не лише мову, а й частину таланту, душі, українського вогню і замінено на кацапське тління. І він носив цю потерту кацапську “шинель” і потайки страждав, коли “старший брат” насміхався і знущався з українців, але володіючи великим талантом і даром містика, не годен був скинути ту потерту шинель і викинути її геть. Бо коли б він змальовував українську ніч рідними барвами і рідною мовою, то ми б і досі чули її божественний трепет і аромат, а українські тітки й дядьки, з уст яких виповзає чужа мова, не відлякували б своєю штучністю і неприродністю. Він теж “нове обличчя” тієї трагічної доби… Тож народ і державу еліта зрадила. Дух землі і того ж таки убогого люду тримає Шевченко. Це він не дав померти нації духовно. Це він став тим потужним донором і духовними поводирем, який живив дух, бо ж “заснула Вкраїна, цвіллю поросла”. Це він став потужним дзвоном, бив у било, кричав, волав: “Чи ти рано до схід сонця Богу не молилась?!” Та: “Погибнеш, згинеш, Україно, не стане сліду по тобі!”. Але вона спала і лежала “гнилою колодою”. Як і в козацькій державі, коли великі державники відійшли, а на їхнє місце прийшли “свинопаси”, і держава зубожіла, так і гетьманська Україна, втративши тих, що несли у своїх душах ознаки Платонового “злота-срібла”, а більше таки ж “срібла” (відваги, героїчного духу, гордості, слави, патріотизму і нещадного ставлення до ворогів), стала таки ж Малоросією. Кожне українське століття повідує нам про великі й величні історичні постаті, боріння, лише XVIII та ХІХ ст. мовби роблять паузу і відпочивають у липкім імперськім болоті. І ось вона знову, дорога на узвишшя. Ось знову спалахнув вогонь творення української держави. Але це вже інший вогонь, ніж той, що горів у душах елітних, із золота й срібла. Провідників нової доби, Центральної Ради Дмитро Донцов називає “апостолами черні” і дає їм нещадну оцінку: “…апостоли черні байдуже дивилися на питання влади обмеженим зором невільника, думали вони, що їхні фабрики, їх земля і їхня рідна мова буде сприйнята російським володарем. Вони не могли зрозуміти, що там, де бракувало своїх “геніальних одиниць”, вироблених догм, формотворчих течій загальносвітового значіння, власних поглядів і теорій, власної романтики, там сіра праця звичайної людини мусіла впрягтися в ридван ворога” (“Дух нашої давнини”). Вони всі були талановитими (історик, журналіст, письменник), але як державники були слабкі, політично незрілі, навіть наївні. Бо державу має очолювати каста Вибраних і Покликаних. Так, модель державного устрою за зразком, спущеним “згори”, за чіткою ієрархією — надійна й непохитна. І він панував на нашій землі ще, може, від скіфів до Гетьманської доби. А є модель хаосу, її і сповідували ті, що взялися не за “сродне діло”. Бо навіть такий геніальний історик, як М. Грушевський, бачив майбутнє України у складі Росії. Чи це не мана впала на освіченого чоловіка?! Бо знати кожен крок цього варвара і ката,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
