Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Музи не мовчать Проєкт “СП” · с. 7сторінка оригіналу ↗

Про сучасну лірику під обстрілами

Слово Просвіти, №27 за 2022 рік

До редакції. Щоразу у фейсбуці з’являються поезії фронтовиків, тих, хто пережив/переживає окупацію, біженців, сучасників російсько&української війни. Біль, страждання, особисто пережиті трагедії та будні. (Формульну риторику й римовану публіцистику до уваги не беру). Потужний ліричний щоденник. А якщо ці вірші систематизувати, надрукувати (з дозволу авторів), бо матеріал може розпорошитися, а головне – зробити відповідний аналіз. Від редакції. Ми будемо друкувати розвідку Юрія Івановича Коваліва, доктора філологічних наук, лавреата Шевченківської премії, на шпальтах “Слова Просвіти”, як і вірші українських поетів, з номера в номер. Юрій КОВАЛІВ Музи не мовчать Після прильоту музи кричать під завалами, а їх не чуть, бо тут немає місця поезії (так кажуть). Останні фото на камері – не метафори. Повідомлення бездомно мовчать крізь голос, бо як долетіти крізь прірву, вирву, без голосу, без пам’яті, без зв’язку... Поезія є. Інна Гончар Одна з аксіом Цицерона “In- ter arma silent Musae” (лат.: серед брязкоту зброї музи мовчать) неодноразово спростовувалась українською лірикою легіонерів УСС, повстанців під час Другої світової війни, нині – під час нового витка російсько-української війни. Чимало поетів зі зброєю в руках захищають людську й національну гідність, чимало з них пережило пекло московської окупації. Їх активізація засвідчена багатьма акціями на кшталт проєктів “Поезія вільних”, антологій “Поезія без укриття”, мілітарної української поезії, “In principio erat Verbum” тощо. Серед них в Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України відбувся літературно-мистецький форум “Музи не мовчать” (20— 25 червня 2022 р.), а в його складі – вечір поезії (24 червня). Вірші деяких авторів стали піснями: “Штаб” І. Астапенка (музика В. Купрієнка), “Ти біжиш” (музика Василя-Живосила Лютого) Д. Луняки, “Звідки я…” Юлії Бережко-Камінської (музика В. Морозова). Академік Р. Радишевський сам пише пісні. Сучасна лірика як наймобільніше жанрово-родове утворення миттю відгукується на динаміку життя в його трагічних зламах. Вона істотно змінилася після 24 лютого, що зафіксували у своїх віршах Олена Герасим’юк (“Я ще не торкнулась паперу, а ти…”), Юля Гупалюк (“до війни я могла гуляти Києвом вночі і читати вірші разом із друзями”), Світлана Дідух-Романенко (“Іноді я забуваю дні народження друзів і родичів…”), Інна Ковальчук (“заполоч нині доволі груба…”) та ін. То був рубіж, переступивши який, українці стали іншими. Лишивши постколоніальні комплекси, живлячись джерелами пробудженої етногенетичної пам’яті, вони в російсько-українській війні, котра набула жорсткіших характеристик порівняно з попереднім періодом 2014–2022 рр., мотивовано протистоять розпаношеному московському рашизму, перейнятому наміром ліквідувати Україну, її велику культурну й етноментальну інфраструктуру, знищити людське життя, цілий світ. Лірика б’є у тривожні дзвони, сприймається неспростовним документом героїчного чину, народного болю, засудженням садизму московських завойовників, котрі “люблять убитих, / Жити не вміючи без війни” (І. Павлюк), тому “споконвічна жорстока гра” (Наталка Фурса) зазнає істотних корективів. Резистансний спротив матеріалізується через енергію вистражданого Слова у волю повноцінної української онтології. Воно найчастіше буває закличним, формульно риторичним, однак видається важливішим тоді, коли осмислює трагедію на межі життя і смерті, в імперативах “бути” тут-і-тепер, тут-і-завжди всупереч танатосним інтенціям. І немає значення, в які віршові форми його влито – у грановані катрени чи в розкуті верлібри. Важливо, що в ньому сконцентрована шорстка конкретика воєнної дійсності, переконливіша не в закликах, а в предметній фактурі, як бородянська кухонна шафка, котра дивом збереглася серед руїн після немилосердних обстрілів, символізуючи Україну: “Як ти, країно-шафко, / над прірвою? Оніміла” (Тетяна Маленька). Довкілля постає таким, яким воно є, тропаїчна багатозначність, не втрачаючи конотативних властивостей, збагачується предметними реаліями, в яких усталені образи набувають особливої значущості, коли людська кров, здавен римована з “любов’ю”, закодована в займеннику з великої літери “Вона”, “витікає / із швидкістю Лети”, аби “пролита за рідну землю”, зробити її “іще святішою” (А. Кичинський). Тому виправдана ідеалізація воїнів, трактованих “янголами міст”, котрі в предметній фактурі військових буднів “будують свої бліндажі / впрілі й задимлені, берці в землі та піску / святять у храмах лопати, рушниці й ножі”, коли переходять у вічність (Ганна Клименко-Синьоок). Мало чим відрізняючись від них, Ісус Христос не може стояти осторонь від українського збройного резистансу. Воскреснувши, він, маючи неабиякий добробатський досвід, “взуває берці, / воду бере, у фляжку. / Іконка Марії за смертником. / Боєкомплект, “ерпеес” і підсумок... / Шариться по кишенях і прикидає – / годний чи ні на рожки від гранат. / Бороду заспокоює-гладить і відмовляється / від налокітників, броніка панцирного – / без нього бігає з чотирнадцятого”. Виразно промальований портрет Сина Божого у виконанні Ірини Зелененької зображає характерний психотип українського воїна, який поєднує в собі земні і небесні риси. Кожна промовиста деталь воєнної дійсності (Інна Ковальчук: “Уросли протитанкові їжаки / у кульбабовий килим”), унаочнюючи сувору правду в місткій метафорі (Наталка Фурса: “В рукавичку дитячу сховався світ, / і на неї полює крилате пекло”), переконує більше, ніж віршові декларації. Замальовка з перевернутим рожевим дитячим візком, в якому крутиться оте ліве заднє колесо / що завжди потрапляло в якісь ямки на тротуарі / воно крутиться і ніяк не може зупинитися” (Марія Микицей), шокує “кінематографічним” натяком на трагедію вигнанства, сприймається уособленням тотального горя. Конкретика воєнних монохромних краєвидів в інтерпретації В. Клічака, прорисована шорсткою предметністю металобрухту з вороняччям, “подертих кулями беріз”, втечею орків, які “заміновані лишають / В полях машини. // Так. Аби”, вражає ніби індиферентним пуантом, в якому розкрита підступна психіка рашиста. Що далі затягується війна, то помітніше люди призвичаюються до її буднів з патрулями й поминаннями загиблих, трагедії стають типовими, тому делікатний ліричний герой В. Клічака слушно не крає душу свого друга про втрату дружини й розтрощений будинок: “Куди тепер йому? В які світи? / І більше не питаю. Бо навіщо. / Дай Боже йому сили далі йти…”. Всі жертви війни єднає зрозуміле без слів спільне лихо, яке переживає лірична героїня Наталі Дзюбенко-Мейс під час поховання загиблого воїна, над яким “закам’яніла мати на обоччі” свіжої могили, під мелодію пісні “Пливе кача”. Танатосна безодня, переконана поетка, не може поглинути життя, яке виборює хвора дівчинка в бомбосховищі “під обстрілами хижих батарей”, прагне будь-що закінчити малюнок, хай потім його вихопить вітер, лишивши “згорьовану” дитину із затиснутим в руці чорним олівцем. Такі неореалістичні поезії переконливі психологічною достовірністю в будь-яких конкретних замальовках, надто при зображенні дітей. Найбільш незахищені, часто лишаючись віч-на-віч з чорним лихом, вони знаходять повноту життя, “пишуть на дошці вправи, / приклади і задачі. / Бігають на перерві, / Б’ються, але ніколи / не плачуть”, навіть ще не усвідомлюють себе “обікраденими”, лише вночі “просять тихенько Бога, / хай би хоча б на трішки / просто приснився // тато”, якого вони вже ніколи не побачать (Ніна Гнатюк). Тому важливе безпосереднє дитяче сприйняття цієї катастрофи, проінтерпретоване у вірші “мамо не йдімо ізнов до підвалу…” наймолодшої поетки форуму, другокурсниці Київського національного університету ім. Тараса Шевченка Дарії Гавій, яка з погляду дівчинки й братика Михасика не визнає дискомфортного, неприродного укриття: “обіцяю сидітиму наче мишка / мамо лишімося спати вдома”. Ніхто не може вийти за межі всеохопної війни (Дарина Гладун: “кутаємося у покривало війни / сидимо на воєнній дієті / на сніданок у нас війна / війна на обід на вечерю / війна ллється нам із очей”), тому Ніна Ковальчук гірко іронізує: “війна і все тут! / такі тепер часи, що воєн розвелось...”. Виживання в її лиховісному бомбосховищі під прицілом смерті перетворюється на випробування, на актуалізацію волю до життя – попри все: “Ковдра зморшками сходить, як тридцятирічна вдова, / Замість пір’я з подушок густа проростає трава. / Проростаєш і ти у цей світ, ти повільно встаєш, / Ти набої із серця виймаєш і знов подаєш” (Юлія Шевель). Життєва конкретика зумовлює філософічні медитації. Вони в художній формі осмислюють пасіонарну онтологію невгнутої української людини, якою вона стала після 24 лютого, відчувши в собі голос предків, усвідомлюючи священне право на самозахист, на свободу, на ліквідацію деструктивних сил московщини. Тому ліричний герой – переважно alter ego автора в критичних ситуаціях, коли руйнівні хвилі війни витискають життя в позасвіття, коли “молитва кров’ю писана на стінах” (Ліна Ланська), знаходить в собі стоїчну волю, тверде переконання, що “Виростить залізне покоління / зорана снарядами земля” (Лана Перлулайнен). З’явився психотип, наділений рисами героїки чину, репрезентований й поетами – госпітальєркою Оленою Герасим’юк, воїнами Б. Гуменюком, І. Астапенком, Д. Лунякою, О. Хоменком, С. Пантюком, С. Татчиним, Д. Лазуткіним та ін., волонтерами Тетяною Череп-Пероганич, І. Павлюком, Д. Дроздовським та ін. Мабуть, найповніше світовідчуття своїх сучасників сформулювала Олена Герасим’юк: “Я стою на сцені, / якої вже не існує, яка / вже не сцена – могила, / під нею / поховано заживо тисячі / чоловіків, жінок та їхніх дітей – / і мертвих, і живих, і навіть ненароджених”. Вона “пише невидимі вірші / для вбитих моїх читачів” на згарищі Маріупольського драматичного театру, котре символізує травмовану Україну, дивиться з потойбіччя “оркестрової ями” на вцілілий “безпечний” світ, спростовує уявлення, що поезія це – “розвага”, “іграшка, якою можна гратись навіть тоді, / коли вона вже лежить у крові на площі / розбомбленій посеред вокзалу”. Розщеплений часопростір не поглинуто деструктивним хаосом, тому що лишився його епіцентр, репрезентований поеткою, її незнищенним духом. Олена Герасим’юк увиразнює мужню, шорстку тональність, властиву збірці “Тюремна пісня”. Аналогійна тенденція спостерігається і в доробку І. Астапенка – фронтовика, безпосереднього учасника збройного спротиву московському окупанту. Його лірика, відходячи від яскравих імпресійних рефлексій попередніх творчих пошуків, набуває неореалістичних ознак суворо прописаного, графічного малюнка, епізації напружених сюжетних ліній, котрі завершуються пуантом, увиразненням предметної фактури. Можливо, на такому віршуванні позначився досвід прозаїка. Неквапні медитації, властиві ідіостилю поета, завершуються несподіваним пуантом, вкладаються в стислі синтаксичні формулювання, близькі до телеграфного стилю, де речення, починаючись з малої літери (прийом, поширений і на власні імена), закінчуючись переважно крапкою, концентрують завершену думку в кожному висловлені. Така манера письма сприймається смисловими квантами в загальній композиції тієї чи тієї поезії. Добре знані І. Астапенку фронтові психотипи лаконічно, в найістотніших рисах, без пафосного героїзму змальовані у вірші “Штаб”. Портрети сані, андрюші, івана постають крізь призму внутрішньої фокалізації ліричного героя, наділеного функцією наратора. Кожен із них лаконічно поданий в обставинах фронтових буднів, конкретизований в істотних, притаманних лише цьому, а не іншому персонажу характеристиках й пережитих життєвих драмах звичайних людей, змушених стати військовими. Серед них більшою симпатією оповідача наділений саня, який “ніколи не бачив моря. ніколи в житті. уявіть! / у києві був тільки раз”. Його образ виходить за межі фронтового локусу в простір майбутнього, коли в уяві оповідача п’ятеро живих героїв гуляють “мирним морським містечком. і спробуй нам хто завадь. / і саня уперше в житті своєму стрибає в солону гладь”. Композиційне обрамлення (пропасодосис) увиразнює сюжетну й логічну цілісність вірша. Такий прийом спостерігається і в інших творах І. Астапенка, як у медитації “Дерева кращі за нас”, побудованій на парадоксі протиставлення різних форм життя – людського, схильного до нищення подібних собі, й природного, в якому “не буває воєн”. Його поезії сильні відсутністю формульних закликів й дидактичних акцентувань, вдумливими презентаціями суворої предметної персоніфікації: “зеленими коридорами в країну іде весна. / іде в камуфляжній формі. з гвинтівкою на плечі. / пускає в ранкове небо птахів ворухкі ключі”. Вдаючись до полеміки, І. Астапенко без викличних інтонацій ставить під сумнів гедоністичний вислів “істина в вині”, невідповідний фронтовим реаліям “істини у війні”, утверджуваним через тавтологію тотальної, справжньої дійсності: “усе крім війни не існує усе війна. / навіть сама війна теж пішла на війну / смерть їй у спину кричить: “я тебе дожену””. Тут вже не до гри слів. Тут йдеться не так про мілітарну чи танатосну семантику, радше про неминучий процес жорстоких випробувань через страждання і смерть, про полемічний дискурс без публіцистичного полиску, спрямований проти індиферентного ставлення до трагедії, коли “діти що стали янголами не встигли стати людьми” тоді, коли навіть вищі сили не годні збагнути глибини тотального горя. В такому разі І. Астапенко вдається до латентного сарказму: “бог дістав із полички “Україну в огні”. / трохи читав та й кинув. що йому той вогонь. / що йому Україна? справ є і так либонь. / що йому небо над нами? що під тим небом ми?”. І справа не інтертекстуальних алюзіях на кіноповість О. Довженка, які вказують на постійні людські катастрофи як жорстокі випробування на шляху до істини, якої ще ніхто не дійшов, на уроки, яких ніхто до ладу не засвоїв. Бог, очевидно, дає людям таку можливість, котру вони не можуть відразу усвідомити. Водночас І. Астапенко, не приховуючи претензій до Нього, першорядне значення надає визначальному для українця архетипу матері: “телефонуєш мамі а потім богу: / “я вже на полі бою”, / мама ковтає слину й сльозу вечірню / бог знов мовчить – українську він ще не вивчив”. Далі буде.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин