Незабутні · “Першою ворога завжди стрічає Хата стожильна козацького краю”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
“Ми загинемо, але те, за що ми боремося, не загине ніколи” До 95-ліття від дня народження Євгена Іваничука
Слово Просвіти, №27 за 2022 рік
Він зимно так мовчав, як воїн перед боєм. Збіговисько круків розгойдувало скло. Невже він, любий, знав цинічний розклад воєн? Невже осипав цвіт, щоб втримати село?
Він, знаю, захистить беззахисну хатину з собакою й котом у гухканні пожеж. І під його гіллям допише Валентина стражденний свій роман про людяність без меж.
Яка б не йшла орда, татар чи печенігів, а сокорух до сонця незмінний, як минуле. Імпресія деснянська живитиме Чернігів. І Феніксом із попелу скресатиме Батурин. 18.03.2022
Крайня хата Чорною зливою – хустка вдовина, болем бандури – Мелодія Скорика. Доле чорнобильська, ното полинна, чом переслідуєш рід мій нескорений?
Скільки у серці щемливої ніжності – стільки випроб на землі Раю Божого. Переселенці, вигнанці і біженці, волю згуртуємо – і переможемо!
Атомом мічені, Голодомором, салом тавровані й хатою скраю, ген Перемоги несемо і сором ваш, хто історію вкрав, щоб покраять.
Заздрісник вічний поріг мій картає – Хати тієї, що з прадіда скраю. Першою ворога завжди стрічає Хата стожильна козацького краю. 28.03.2022
*** На перехресті цивілізацій куємо долю планети в святій борні. Ми, вільнолюби, в жертовній праці досвітні будимо вогні. 28.03.2022
*** Молитво, вистій! Будь моїм оплотом, коли земля двигтить і рвуться оболоки, бо вистоїть лиш Дух супроти лих Пандори, як жала тьми гадюк розверзли крематорій.
Молитво, захисти правдивих воїв світла! Будь янголів крильми! Мечем жовто-блакитним! Він має зір ясний і міць сталеву рук, щоб не уникнув кар триколір-басаврюк.
Молитво, не здригнись, коли ревуть сирени! Слова вростуть у вись, як бойові знамена, з’єднають всі шляхи: земні й небесні – хором в жіночій ППО – молитві омофором. 17.04.2022
*** Вже маскувальну сітку блокпостів посіли й прикривають бур’яниська, звикаєм до залізних їжаків, виття тривог і небезпеки близько. До сліз сухих. До печії у горлі димів ядучих і палючих слів. Звикаємо? Криваві вишні долі. Гучать громи як увертюра злив. І вибухають нерви під корою лутовки, що на вітрі перехресть, яка стоїть, аби прикрить собою, яка ні слова – про одвічний хрест. Одне-однісіньке у Всесвіті пташа до неї горнеться, коли німа душа… 02.08.2022
Ольга РУДАНЕЦЬ, голова конгресу української інтелігенції Коломийщини, заслужена працівниця культури України
10 серпня Євгенові Іваничукові виповнилося б 95. Але, на жаль, Господь відміряв йому значно менше, бо вже майже 20 років, як йому не судилося топтати земного рясту і він був покликаний до Вічності, щоб скарби душі своєї принести в дар Небесам. Його земна дорога зупинила свій біг на 76-му році життя. Але то тільки земна. Бо, ставши на тій фатальній межі, він проникливим поглядом ще раз проревізував свій земний шлях, усміхнувся своєю щирою і доброю усмішкою і без остраху отримав перепустку до Вічності. Він ніколи не поскаржився на долю, яка важкими випробуваннями загартувала і тіло, і душу. Євген Іваничук (син Івана) народився 10 серпня 1927 року в селі Трачі Косівського району Івано-Франківської області. Навчався в школах рідного села, м. Коломиї, Коломийській гімназії (1941–1944). “Загинемо або здобудемо Україну!” – сказав батькові і пішов з дому навесні 1944 року. Йому тоді було тільки сімнадцять. Через вступ до УПА залишив навчання в Чернівецькому вчительському інституті. УПА була для нього дорогою утвердження романтичних, юнацьких і водночас дорослих ідей та мрій. Як згадував Герой України, лавреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, письменник Роман Іваничук в інтерв’ю з Наталкою Терен: “Батько нам говорив, що ми маємо підтримувати УПА, хоча він увесь час повторював, що то безнадійна боротьба. Брат же з товаришами йому відповідали: “Ми загинемо, але те, за що ми боремося, не загине ніколи. І хтось мусить за те боротися”. Коли брат з карабіном ішов з дому, батько йому дорікнув: “Ти погубив свою сім’ю”. Брат тоді відповів запитанням: “А чого ж ти, тату, так мене виховав?” Затриманий облавою військ НКВС в 1945 році, засуджений до 15 років каторжних робіт. На Воркуті працював у вугільних шахтах. З таборів звільнений 1955 року, змушений працювати на Воркуті. Пройшовши концтабірні “санаторії”, він зостався чесним, з незаплямованою совістю. Закінчив вечірню школу, Куйбишевський плановий інститут. З 1978 року після реабілітації – в Коломиї. Ті рідкісні миттєвості зустрічей і спілкувань з цим великим чоловіком, які мені подарувала доля, вимальовують в моїй пам’яті оригінальний портрет: на перший погляд – невиправний романтик і філософ, який з легкістю сприймає кожен новий день, кожен сподіваний чи несподіваний поворот долі. Високий зростом, здавалося, він завжди дивився десь вище тебе, сягаючи взором висоти небес. Добра усмішка, ніби мала постійну приписку на його обличчі, а сміх був часто таким запальним, що хочеш – не хочеш, мимоволі підтримаєш. Притаманний йому добрий, щирий, шляхетний гумор не раз розряджав напругу ситуації, і, мимоволі здавалося, що і життя він сприймає з легким гумором. Але інколи це обличчя і погляд набували такої строгості, що холола кров… Він був причетним і до Товариства політв’язнів і репресованих, і до Товариства “Меморіал”, і до першого історико-культурного Товариства “Поступ”, і до Товариства української мови ім. Тараса Шевченка, що згодом набуло історичної назви “Просвіта”. Але його причетність була особливою, не заангажованою на довготривалі дискусії, балачки, засідання і паперові декларації. Він не любив пустопорожньої балаканини і демонстративного патріотизму. Свою участь бачив живою конкретною справою. Вся його сутність вимагала дії. І він прикладав свої зусилля, де тільки міг і відчував потребу. І спонукав до дії всіх, хто його оточував. Відомий серед широких кіл громадськості не тільки своєю активною громадською діяльністю, а й письменницьким обдаруванням, яке витримало заморозки табірних режимів і дало хоч не рясні, але цілющі і здорові плоди. Його перу належать твори: “Записки каторжанина”, “Печальна пристань”, “Крок вліво, крок вправо”, “Кроки до себе”, “Братство вояків ОУН–УПА”. У дев’яностих роках разом зі своїм сином Романом Євген Іваничук брав участь у розкопках у Яблуневі криниць, що стали братськими могилами для багатьох патріотів. Після того з’явився публіцистичний нарис “Яблунівські криниці”. Вже скоро двадцять років, як його немає серед нас. Після його відходу у позасвіти брат Євгена – Герой України, лавреат Національної премії імені Тараса Шевченка, Почесний громадянин міста Коломиї, видатний письменник і громадський діяч Роман Іваничук впорядкував і видав книгу під назвою “Холодне небо півночі” його літературних творів... Окремі художні твори, цілісно об’єднані в книзі, стали не тільки своєрідним літописом долі справжнього українця, людини – патріота, каторжанина,але й відкрили атмосферу, в якій зростали два майбутні письменники, ідею національного гарту, що випав на долю їхнього покоління а також сувору і жорстоку правду табірного життя і каторги. Перепустити ці відчуття через свій письменницький талант могла тільки людина, яка це пережила. Адже, як пише Роман Іваничук в передмові-інтерв’ю до книги, – “то окремий світ, закритий від Світу, його ніхто не знає, крім тих – хто там. Страшний то світ”. Читаєш-перечитуєш рядок за рядком і поза кадром постає постать не такого собі зосередженого мовчуна, як інколи виглядало, а прекрасного оповідача з неповторним письменницьким хистом і стилем; по – домашньому смачною і, водночас, чистою літературною мовою, колоритною образністю і художньо-естетичним наповненням, легкою іронією і гумором. Як стверджує письменниця Ніна Бічуя: “Євген був у всьому митець. Тюрма обікрала його, відібрала безліч можливостей”. З цим важко не погодитись. Людиноненависницький режим, який і сьогодні зазіхає поглинути світ в безодню темряви, вкрав у нього найкращі роки юності і молодості, але не зламав духу і волі. Він зреалізував себе, як борець за волю України, як людина, як письменник. Як зазначив у вище згаданому інтерв’ю брат Євгена Роман Іваничук: “Якби я був молодий, я був би нині на сході. І брат мій був би там. Патріотизм – це важливо, бо на цій землі зарита твоя пуповина. …Нашу країну чекає довгий час біди. І так буде, доки Росія не видохне. Ми виховуємося в цій біді. Як це болісно, але як це і велично!” Ми, сучасні коломийці, відчуваємо великий борг перед братами Іваничуками і Родиною, адже до сьогодні не спромоглися на виготовлення і встановлення пам’ятних барельєфів на фасаді Коломийського ліцею № 1, де починались їхні життєві університети і тернисті стежки особистісної самореалізації. А війна ще більше відсунула цю повинність на невизначену відстань... Але це обов’язково станеться! І разом з величчю цих постатей та імен ми відсвяткуємо нашу перемогу. А вже сьогодні кожен коломиянин, хто знав цю людину і родину, яка тулилася навколо нього в скромному помешканні на розі вулиць Винниченка та Міцкевича, проходячи повз, скине капелюха і зробить вдячний християнський поклін. Це була світла душа, для якої Коломия була центром Всесвіту.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
