Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Щойно з друку · У київському видавництві “Ярославів Вал” нещодавно вийшла у світ книжка Павла Мовчана “Вертикаль Слова”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Павло Мовчан – мистецтвознавець: слово, образ, знак

Слово Просвіти, №27 за 2022 рік

Микола ВАСЬКІВ Письменник, який удається до літературознавчої й літературно-критичної діяльності, не є винятковою постаттю в українській літературі. Інколи вони значно сумлінніші та глибші науковці, ніж фахові літературознавці. Бо, крім масиву знань, часто засвоєних механічно, ще володіють тонким відчуттям слова, вмінням підсвідомо, ледь не тактильно сприймати художній текст і перекладати на логічну мову його неповторність, довершеність, дивовижність. До скарбниці української літературознавчої думки беззаперечно можна зарахувати дослідження Д. Павличка, В. Базилевського, Л. Череватенка, В. Стуса, В. Шевчука, не кажучи вже про класиків І. Франка, Лесю Українку, М. Зерова, Є. Маланюка… До цього славетного товариства маємо повне право внести й ім’я Павла Мовчана. Як і більшість творчого й есеїстичного доробку Павла Михайловича, його літературознавчі й літературно-критичні публікації найчастіше розпорошені в різних виданнях – від окремих збірок і поважних “столичних” (тобто московських) журналів до провінційних газет (Тому зібрати ці праці воєдино – ще той квест!). Досить часто писалися вони принагідно – до якоїсь дати, як рецензія на поетичну збірку чи видання прози, на пропозицію редакцій (наприклад, роздуми про творчість художника Олександра Дубовика на запрошення редакції журналу “Україна” у 1988 році), до відкриття виставки тощо. Коли читаєш їх поокремо, насамперед портретні публікації чи рецензії, то складається враження, що перед тобою глибокі, оригінальні, концептуальні оцінки доробку того чи того митця, майже не поєднані між собою, розрізнені. Та чим більшу кількість їх читаєш, тим стійкішим стає відчуття взаємодоповненості, взаємопов’язаності між ними. Остаточно в цьому переконуєшся, коли берешся за читання статей П. Мовчана із проблем теорії літератури, теорії мистецтва, образотворення, словотворення і побутування Слова у повсякденні тав поезії. Так, Павло Мовчан – автор теоретичних праць, не лише історико-літературних, що є явищем ледь не винятковим для сучасних митців, зокрема і згаданих раніше. Непересічне поетичне обдарування давало можливість інколи інтуїтивно, підсвідомо осягати складну природу слова-образу, слова як єднальної ланки між людьми і поколіннями і магічного впливу витвору мистецтва на читача, глядача, слухача. Саме це обдарування було осердям, “осереддям” (це слово є концептуальним, одним із улюблених у творчості Мовчана-поета) теоретичних пошуків. Але всебічно доповнювалося надзвичайно потужним інтелектом, ґрунтовним опрацюванням чималого масиву праць зі сфери філософії, історії, етики, естетики, мовознавства, мистецтвознавства, літературознавства, фольклористики, етнології тощо і тощо. Уяву вражає неймовірна кількість “топових” і мало знаних у науковому світі імен, праць, теорій, концепцій… Згаданих не принагідно, не заради того, аби виявити власну широку ерудицію, як це часто робиться в наукових працях (хоча ерудиція Мовчана часто лякає: як же багато важливого, якого я ще не знаю або про яке ще навіть не чув). Вони глибоко опрацьовані, пропущені крізь себе, а тому органічно вкладаються у Мовчанову теорію мистецтва, насамперед художньої словесності, сприймаються як щось само собою зрозуміле саме в цьому місці, як химерний пазл, який органічно допасовується до інших. “Усе геніальне – просте…” Серед багатьох імен і праць, проте, є ті, які виокремлюються із загалу, центрують навколо себе в чітку систему всі інші, як магніт формує у стрункі лінії хаотично розсипані залізні ошурки. Насамперед це Олександр Потебня із його тлумаченням зовнішньої та внутрішньої форми, змісту слова, а відтак – образу, з його дослідженнями конкретно-чуттєвого в першовитоках слова, поступового абстрагування цього слова і доконечної потреби відроджувати цю конкретну чуттєвість у літературі. Донести до читача, як казав Микола Хвильовий, “запах слова”, тоді воно стає образом і образним. А потім потебнянські думки доповнюються поглядами, аргументами, прикладами від багатьох інших науковців і митців. Тому невипадково перший розділ у книзі – це праці, які можуть здатися лише дотичними або й не дотичними до літературознавства: про слово, мову, націю, духовну і культурну самодостатність, їх взаємозв’язок тощо. При глибшому знайомстві усвідомлюємо: вони якраз є основою теоретико-літературної концепції Мовчана, зримим і незримим підґрунтям для всіх його історико-літературних статей і есеїв. Отже, окрема (національна) мова, система слів – це окремий світогляд, нерозривно пов’язаний зі становленням і розвитком конкретного етносу на конкретній території, з конкретним способом буття і родом занять, із конкретною історією тощо. Не було єдиної прамови, яка з часом розгалужується на інші, “молодші”, мови. Усі мови зароджувалися більш-менш одночасно як результат неповторного осягнення світу неповторним етнічним “колективом”. Мова – явище колективне, яке твориться як спільне надбанням кожним індивідом, та з часом вона також стає ключовим чинником становлення кожної особистості. Слово від кожного нового вжитку частково стирається, шаблонізується, проте воно і збагачується, обростає новими значеннями, відтінками, можливостями поєднання з іншими словами, доходить через століття до нащадків. Саме воно стає єднальною ланкою етносу в часі та просторі, зберігає всі духовні надбання від прадавніх часів, зберігає для сучасників те національне “осереддя”, яке по-мудрому називають архетипами. Тому лише в рідній мові людина почувається природно, гармонійно, як риба у воді. Насамперед це стосується письменника, поета. Мовна асиміляція веде до когнітивного дисонансу, який людина може не усвідомлювати, але незмінно втрачає духовну і душевну гармонію. Її можуть зманити матеріальним добробутом, спокоєм, благополуччям за рахунок духовного рабства чи вторинності, проте раб ніколи не буде справжнім власником матеріальних благ, отримуватиме лише крихти зі столу господаря. Але й асимілятор із часом зазнає від асимільованого непоправних утрат, бо мова його все більше набуває негативу, починає розкладатися зсередини, втрачає божественну сутність і “приземлюється”. Є певне обмежене коло ключових лексем (яке сухе означення!), які формують мову, духовну сферу людини, виводять її у високі, трансцендентні обшири: небо, Бог, хліб, земля, рід, сонце тощо. Тому “мова – явище космічне”, дає можливість наближуватися до вічних істин, відкривати їх у поезії для інших. Великий митець – той, хто вміє відживити, відродити конкретно-чуттєву свіжість слів, їх божественність, винести на поверхню глибинні, вікові пласти їх смислів. Це не означає лише відроджувати закопані у великі льохи мовні скарби, а й творити нові, щоправда, за рахунок цих скарбів. Нові поєднання слів – нові смисли, які доповнюють, розширюють попередні. Усне слово, переконує Павло Мовчан, завжди багатше, свіжіше за слово писемне, яке переводить живий образ у напівмертвий знак. Тому таким важливим є для поета прилучення, постійне занурення в усне, народне слово, “осереддям”, концентрацією якого є фольклор. Усне слово і фольклор – живі, завжди в русі, але містять у собі колективний досвід, є спільним надбанням, яке набуває довершеної форми в результаті постійного шліфування, вдосконалення. Слово писемне – індивідуалізоване, чим і цікаве, але воно ж і шаблонне, механічне, закріплене раз і назавжди, тому не передбачає подальшого удосконалення до ідеалу. Спираючись на таке розуміння суті літературної творчості, П. Мовчан робить несподівані, парадоксальні відкриття, часто на рівні гіпотези, але дуже аргументованої гіпотези. Коли йдеться про “Слово о полку Ігоревім”, Шевченка, Гоголя, інших українських і неукраїнських письменників ХІХ–ХХІ століть, то не маю на увазі винятково їх оцінку, аналіз на основі власної Мовчанової мовно-словесної теорії та прозірливості великого митця. Адже Мовчан-літературознавець, Мовчан-критик глибоко штудіює доробок літераторів (і не-літераторів), наукові дослідження і публіцистичні оцінки цього доробку, підбирає найадекватніші до цього доробку теоретичні теорії та концепції. Це вимагає від читача співучасті у формуванні та формулюванні тих чи тих положень, докладання значних інтелектуальних зусиль для їх осягнення. Зате яку естетичну насолоду потім отримує читач від засвоєння напрацювань Мовчанових попередників і тих цікавезних відкриттів, які робить разом із поетом, найчастіше не зауважуючи, що вони – Мовчанові, та сприймаючи їх за результат власних зусиль. Так, Павло Михайлович погоджується з тим, що автор “Слова…” – особа анонімна. Здавалось би, що ж тут нового, незвичного? А незвична теза не лише про неможливість установлення автора, а й непотрібність цього. Бо, як і будь-який інший фольклорний твір, “Слово о полку Ігоревім” пройшло через чималу кількість оповідачів, один із яких на певному етапі лише закарбував усне слово у писемне. Варіанти змінювалися, шліфувалися, удосконалювалися… Тому твір такий художньо довершений, без вад і недоліків, бо лише фольклорний твір міг уникнути прорахунків хай і геніального, але одного-єдиного автора, який би закарбував намертво лише один-єдиний писемний варіант тексту. Звідси автор аргументує і спорідненість тропіки та поетичного синтаксису “Слова…” із фольклорними, і його фрагментарність, стильову різноманітність, позачасовість і всечасовість, повсякчасну актуальність. “Таке ж “панорамне бачення” збережене було у віках, воно властиве, наприклад, і для Гоголя, й Шевченка, й Лесі Українки…” Про Т. Шевченка П. Мовчан стверджує, що “він став оптикою, повітрям, щитом і мечем народним. Він став національним кодом, паролем. Він для України – все. Його досить і для почину, і для чину, для безмежних продовжень. <…> Його голос – голос речника… Його передбачення – пророчі, його творчість – витвір деміурга”. Нібито ще одна констатація того, про що казали чимало митців і дослідників попередніх часів і сучасності. Як кожен задавав собі запитання: чому? І пробував дати власне пояснення. Своє, як завжди цікаве, оригінальне пояснення дає і Павло Мовчан. “Для поета було властиве епічне, колективне розуміння та сприйняття часу, бо він акумулював духовний набуток багатьох поколінь <…> Його власний біль був продовженням народного болю, і він спонукав до протесту, до непокори, і можна з певністю сказати, що безкомпромісність, бунтівливість відповідали його найглибшій сутності, його справжній позиції <…> попри всю наголошеність поета на “Я”, творчість його позбавлена будь-якого звуженого індивідуалізму <…> Його творча спадщина – це не історія літератури, а насамперед моральні приписи, звернення всього роду до твоєї душі, до сумління <…> Він близький мені, бо він у тій чи тій формі (музика, поезія, драматургія, живопис, скульптура, історія…) присутній у свідомості, адже він завжди сучасний, нагальний, як завжди будуть сучасні й нагальні такі поняття, як правда, добро, людяність, щирість, ніжність, мужність, братерство…” За рахунок чого це досягається? На допомогу приходить уже тезово викладена Мовчанова теорія мови, слова, поетичного слова: “Т. Шевченко ніби розкодовує великі змісти в рідному слові, а за ними з плином часу відкриваються нові й нові додаткові змісти. Тому твори і сприймаються як одкровення з високим трансцендентним змістом, який вичитують нові й нові покоління. І цих Великих слів ані замазати, ані засмальцювати, ані розтерти: ними наповнений наш національний простір. Тому Він завжди свій, рідний, спокревний <…>

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин