Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Український родовід · “Іванів батько – причесаний, у святковій вишиванці, на якій привільно розляглася апостольська борода”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Билиці й небилиці з веселої криниці Майже документальна мозаїчна міні1повістина про звичайну українську сільську родину

Слово Просвіти, №27 за 2022 рік

Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ Від автора. Усе, що в цій міні-повісті написано, – чистісінька правда. Ну, майже чистісінька. Бо голу правду, як відомо, не всі люблять. Це не роздягнена до ос* танньої ниточки зваблива жінка, від краси якої мліють навіть принципові аскети. І не блискуча пустодзвонна іграшка, якою бав* ляться довірливі діти. Не люблять голу правду навіть ті, про кого вона написана. А тут усе навпаки. Навіть один з героїв цього маленького мозаїчного полотна щиро заповідав, щоб усі його пригоди були ретельно задокументовані й про них дізналися майбутні онуки та правнуки. Гарасим Просяник У моїй скромній праці мова йде про звичайну сільську родину Просяників з давнього козацького села Курені на Чернігівщині, нащадок якої Іван (Иван) Гарасимович – відомий в Україні травознай, письменник і художник – і понині живий-здоровий, чого і вам, любі читачі, бажає. Славетний на весь хутір знахар і байкар Якось мій допитливий онук Єгорка, порпаючись у книжковій шафі, натрапив на кишеньковий блокнот у простеньких картонних палітурках. – Діду, подивіться, що я знайшов! – підбіг до мене. – Цьому блокноту не менше ніж пів століття. – І справді, – погортав я пропахлі пилом сторінки. – Ця знахідка з часу моєї далекої юності. Як я забув про нього? Блокнот був геть увесь списаний моїм нерівним похапливим почерком, з приплюснутою літерою “о” в кожному слові, схожою на дрібненьке вівсяне зерня. На першій сторінці прочитав: билиці й небилиці з веселої криниці. Я мрійливо відкинувся на спинку м’якого фотеля й прикрив очі долонею, аби краще згадати щасливе проминуле… Тієї осені в мене з’явився новий товариш. – Иван, – впевнено натискаючи на широке “и”, коротко відрекомендувався чорнявий вусань. Стрункий, жвавий, у модному капелюсі, по-парубоцьки насунутому на праву брову, збоку він скидався на відомого кіношного героя Д’артаньяна. Хлопець щойно вступив до Гоголівського, нами вже освоєного вишу, писав кучеряві вірші, мріяв про літературну славу, тому швидко зійшовся з однодумцями. По кількох тижнях навчання Іван підійшов до мене й сказав: – Махнем завтра, на вихідні до мене в гості? – А чому би й ні, – зрадів я. – Так чи ні? – не второпав той. – Тут недалеко, залізницею. – Авжеж, так! Поїхали ми не самі, а прихопили ще двох, легких на підйом, романтиків, яким після надокучливих лекцій також закортіло веселих мандрівок, яскравих вражень і наваристого домашнього борщу. – Село моє, – розхвалював Іван, – давнє, козацьке й зветься Курінь, а маленький хутір, де закопаний мій пуп, – справжня зелена перлинка в усьому Присеймів’ї. На спорожнілих полях, що мелькали за вікнами вагона, дбайлива осінь складала в довжелезні ожереди соломи свої натруджені дні; по гаях і перелісках галасливі птахи гуртувалися до дружнього відльоту в заморські краї. До вузлової станції, де ми зійшли, приїхали зарання. Після вчорашнього теплого дощу посвіжіле сонце ген на видноколі підрум’янювало розвішані поодинокі простирадла хмаринок. – До села катери не ходять, – пожартував Іван. – Доведеться потруситися в автобусі. Раджу тугіше затягнуть на штанях паски. Молода касирка, з віконечка оглянувши збуджену четвірку “мушкетерів” у легких балоньєвих плащах, неприємно остудила: – Ваш “диліжанс” щойно накивав п’ятами. – Так, – не розгубився Іван. – Що то за мандрівка без пригод. Хлопці, беріть ноги в руки – і за мною. Навпростець до мого хутора зовсім недалеко… Ми підбадьорилися, заусміхались. – Верстов так з десять. Хто там почав гикати? Аби дорога видалася короткою, Іван заходився розважати товариство: – Тато мій – відомий на весь хутір знахар і байкар. З них – тата – можна малювати бродячих кобзарів або з глини ліпити язичницьких богів. О! Чуєте гуркіт моторів: то комбайни косять кукурудзу. Звідти хтось машиною підкине до села. “Підкинули” нас у кузові, зверху на соковитій і запашній силосній масі. Весело штовхаючись та гигочучи, ми заходилися біля чийогось двору чиститись і чепуритися. Наші пустощі зупинив дзвінкий дитячий голосок: – Дядь Ваня, мозе, відв’язати Лекса? Ми здивовано поглянули через паркан: на високому ґанку стояло русяве дівча. – Якого Лекса? – перепитав “дядь Ваня”. – Тобаку, – уточнило дівча. – Що за тобаку? – ще більше здивувався “дядь Ваня”. – Насого тобаку, со в будці. – А навіщо? – На вас зе напали бандити. Хто вас захистить? Ми ледь не попадали зо сміху. – З ким це розмовляєш, доню? – вийшла з хати пишна молодичка. – О, привіт, Маріє! – замахав рукою Іван. – Давно не бачились, коли приїхала? – Та ось тільки-но розпакувались та поснідали. Зайди, хоч словом перекинемось. – Хлопці, – звернувся Іван до нас, – до хутора вже недалечко, кілометрів зо два. Моя хата скраю, відразу за старою дуплястою вербою. За старою вербою – кілька хат. Дитинство моє волошкове. Іван Просяник Раптом перша хвіртка з гуркотом розчахнулась, і на шлях вискочив рогатий, з довгою бородою переляканий цап. За ним – з ломакою в руці розпатланий дід з такою ж довгою бородою й у кімнатних капцях на босу ногу. – Я тобі покажу, харцизяко! – заволав сердито дід. – Діду! – закричали й ми. – Облиште бідного цапа! Що він вам лихого заподіяв? Старий скоса подивився на незнайомців, відсапався. – Хотів здоїти, збитошника. Ми переглянулись між собою. – А хіба цап доїться? Дід статечно пригладив розкішну бороду. – У мене трохи доїться: пареним молоком і сметаною. А ви, хлопці, собственно, до кого? – Мабуть, до вас. Ви – Гарасим Дмитрович Просяник… – Допустимо, – перебив той. – А мого Ивана загубили по дорозі? – Його перейняла якась пишна молодичка, – жартівливим тоном відповіли. – Весь у батька, – пробурмотів дід. – Ну, заходьте. Тільки допоможіть загнати в двір харцизяку. Бач, унадився в бабину капусту. Обідали за хатою, під гіллястою грушею-дичкою, біля пасіки. Посідали навколо величезного дубового пенька, за стільчики були менші пеньочки. Іванів батько – причесаний, у святковій вишиванці, на якій привільно розляглася апостольська борода, частував із глиняного жбана бузиновим вином: – Пийте, хлопці. Вино – це моя молодість… – Розкажіть, батьку, – попросив я, – свої билиці й небилиці. Кажуть, ви неперевершений байкар. – Нехай кажуть, – споважнів Гарасим Дмитрович. – Але вам розкажу, що було насправді. Може, хтось із вас, хлопці, перекаже в книжці своїм онукам й правну- Гарасим Просяник, батько, як вернулись з петлюрівщини кам… Нехай іще щось докине і мій синок Іванько… Коли на другий день залишали гостинне обійстя, Іванова мати саме набирала з колодязя воду. Хтось із хлопців сказав: – Вип’ємо на доріжку. Тут така солодка і смачна вода. Я додав: – І весела. Босюра Був у діда Телесія й бабці-знахарки Богівни незвичайний кіт – великий та чорний, мов сажа, а вуса довгі та білі. Завше він вештався під ногами та завзято по-котячому циганив молока й сала, тому його прозвали Босюрою. А що вже шкодливий був і меткий: необачних горобців ловив на льоту, навіть іноді тихцем з чужих дворів тягав жовторотих неоперених курчат. А от своїх, домашніх, ніколи не чіпав, і це йому до пори до часу забезпечувало спокійне сите життя. Однак після кількох Босюриних зухвалих витівок терпець у діда-бабці увірвався. Уранці, доки не впала на землю літня спека, надумала бабця віднести глечик сметани до прохолодного погрібця. Сучасних холодильників, без яких ми вже не обходимось, в селі ще не було. Вийшла з хати, мимохіть глянула на свій город і ледь не випустила з рук дорогу ношу: на грядці молодої капусти діловито хазяйнувала сусідська ряба коза. Бабця поставила глечик на рундук, ухопила ломаку й бігцем проганяти непрохану гостю. Коли вернулася назад, до хати, то спересердя аж руками сплеснула: – Ой, лишенько! Куди це ти, харцизяко, голову встромив? Босюра, було, смикнувся, щоб витягнути голову з глечика, – та де там! Тоді він натужився, одірвав глечика від рундука й з ним на голові наосліп чкурнув на город мимо сторопілої бабці Богівни. Весь заляпаний сметаною, хвостатий ласун пошелестів розкущеними картоплями ген на леваду, прямісінько до широкого струмка-перетічка. Біля струмка лежав плескатий камінь, на якому сільські жінки часто перуть білизну. На той камінь й налетів Босюра – і глечик розбився. Почувши ґвалт, з-за хліва вискочив кудлатий Бровко й по сліду, що залишив кіт на траві, й собі з веселим гавкотом помчав до перетічка.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин