Абетка відомих імен · “Василь Липківський дав йому розуміння, як служіння Богові гармонізується служінням Україні, і виходить український ідеал: Бог і Україна”. · с. 15сторінка оригіналу ↗
ККииррииллоо ССттееццееннккоо:: Мистецтва розвивають потенціал людини, те, що не може розвивати наука… (інтерв’ю для YouTube1каналу “Ситдаун з Кирилом Булкіним”)
Слово Просвіти, №27 за 2022 рік
На перший погляд, художник може видатися людиною веселою, яка несе в собі життєву радість, проте на багатьох полотнах митець заглиблюється у драматичні і навіть трагічні сюжети. Тим більше, зараз, коли йде війна. Його пейзажі різнопланові: одні насичені кольором, активні, інші – більш стримані, усамітнені. Петро завжди оптиміст і намагається перенести це відчуття у кожен колектив, у якому доводиться бувати. Через це йому часто доручають відкривати художні виставки. Його дуже поважають колеги-спілчани. Хочу побажати Петру завжди лишатися таким, яким він є, – потужним, здоровим, радісним. Щоб його енергія продовжувала працювати в просторі ще багатобагато літ, даючи можливість пережити всім ті самі емоції, які переживає він. Наталія ГЕРАСИМЕНКО, членкиня НСХУ: – Петро Олександрович – надзвичайно плодовитий художник, багато працює. У своїх роботах оспівує красу нашої рідної України. Особливо подобаються його пейзажі, оптимістичні, красиві, романтичні, світлі, життєрадісні, а також прекрасні портрети. Зикунов – людина талановита, має багатий творчий потенціал. Працює в класичній манері. Він чудовий педагог. Вже не перший рік працює з молоддю. Щедро передає їй досвід і знання, виховує майбутніх художників. Студенти продовжують спілкування зі своїм вчителем і після закінчення Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Знаю Петра як людину доброзичливу, що завжди прийде на допомогу, підтримає у складну хвилину. Сьогодні усім нам непросто, але мій колега постійно усміхнений, жартує. Він залишився в Україні, на своєму творчому посту. Хотілося б побажати ювілярові, щоб він і надалі радував нас. А всім нам – аби війна якнайшвидше закінчилася Перемогою і миром.
тварин. Це як дві різних вистави. Така структура в народній казці, і ми не хотіли відходити від неї. В образах Лисиці, Вовка та Ведмедя глядачі впізнають декого з лідерів західних країн. А Рак-козак – це український козак, який зрештою допомагає Зайцю. Уперше в житті я ставлю казку. Мені важливо, щоб її уважно подивилися не тільки дітки, а й батьки, які приведуть їх на виставу. Намагалися дотриматися балансу, аби було цікаво всім. Оскільки частина акторів так і не повернулися до театру, ми зараз робимо багато вводів у вистави. Очевидно, ця робота триватиме ще протягом двох місяців. Як не складно, але плануємо нові постановки. Я хочу поставити виставу за п’єсою англійської драматургині Мері Чейз “Білий кролик”. Ця п’єса написана в роки Другої світової війни. Була актуальною для британців, які пережили цю війну. Сподіваюсь, що вона актуально прозвучить і сьогодні. Головні ролі виконуватимуть Ліліана Ребрик і Олексій Вертинський. Як показали два місяці роботи під час війни – зали переповнені, театр сьогодні дуже затребуваний. Вистави відбуваються при аншлагах. Людей не зупиняють ні сирени, під час яких доводиться спускатися до укриття, ні обмежений рух транспорту. Але хочеться, аби влада краще фінансово підтримувала театри, адже вони потрібні киянам і гостям міста.
КБ: Кириле, ти музи< кант, скрипаль, громад< ський діяч – голова Київ< ської “Просвіти”, а крім того, онук видатного укра< їнського композитора, теж Кирила Стеценка. То я хочу з цього почати: важко було зростати в тіні такого імені, та ще й такого само< го, як у тебе? КС: Оскільки я народився таким і не було з чим порівнювати, то, фактично, я не знаю, як інакше. Єдине лиш скажу, що не було причин для гордощів чи якогось такого особливого до себе ставлення. Це мені по роду прийшло, що мій дід композитор, і це прекрасно, але якогось такого всередині позитивного чи негативного – нічого такого не було. Це така нормальна даність, і, можливо, це тому, що Кирило Григорович Стеценко, мій дід, радянською владою не міг не сприйматися (до речі, як і Тарас Григорович Шевченко в літературі), але він і не міг бути в своїй повноті сприйнятий, і я дуже довгий час не знав, наприклад, що майже половина творчості мого діда – це духовна музика, це революція в духовній музиці на базі української пісні, дум, козацьких пісень. Це дійсно була зроблена революція на початку двадцятого сторіччя, коли відбувалося творення Української Автокефальної Православної церкви. Мій дід був у цьому напрямі учнем і сподвижником Василя Липківського… КБ: Митрополита. КС: Так. У 1921 році був завершений формально цей процес – створення Української Автокефальної Православної церкви, яка базувалася на засадах українського мислення, української психіки, української соціальної самоорганізації, яка абсолютно протилежна московській. Тобто це не вертикальний принцип, а горизонтальний; це мережеві спільноти, сучасною мовою говорячи; виборність священника, а не призначення зверху; і побудовано все на українській культурі, на мові. І літургія на початку ХХ сторіччя видатними нашими філологами, діячами церкви, музикантами була перекладена ще раз – так, щоб це можна було не тільки читати, а й співати легко; і була створена музика, і мій дід якраз був, можна сказати, найбільш плідним… Хоча я не можу не згадати і Леонтовича, і Яциневича, і, скажімо, Кошиця, і навіть Лисенка, який був на 40 років старший, ніж мій дід, фактично, був його дідусем… Але оце питання, яке я сам собі задаю: чому мій дід, проживши всього лише 40 років, так рано взяв старт, і був таким цілеспрямованим, знав, заради чого він живе? Моє головне питання до нього, хоча він так давно помер (моєму татові було тільки 8 років, коли помер його тато): що сталося в його житті, що він зрозумів своє покликання, свою місію? І я зрозумів все ж таки. Це не є, звичайно, одна відповідь, але я гадаю, що той, хто сформував його громадянську свідомість і його відчуття свого обов’язку перед життям – це був Микола Віталійович Лисенко, який для себе це колись раніше вирішив. Я скажу про такий випадок: коли було відкриття пам’ятника Котляревському у Полтаві (це, здається, був 1903 рік, наскільки я пам’ятаю), і Стеценкові тоді був тільки 21 рік. Але він уже мав досвід два роки працювати з Лисенком як його асистент у хорі в Університеті св. Володимира (теперішній університет ім. Шевченка), і Лисенко його розглядав не тільки як диригента, а і як композитора і фольклориста. Тобто, там була філософія, що ми дійсно мусимо розкрити талант нашого народу, який Богом обдарований талантами, але ми, композитори, які творять музику академічну, мусимо виявити весь цей колосальний потенціал через нашу творчість. І Лисенко представив Стеценка всій еліті України – духовній еліті, там були і Леся Українка, і Олена Пчілка, і Старицький, напевно… він сказав, указуючи на цього молоденького хлопця, можна сказати, із зовнішністю гімназиста: “Прошу познайомитись, це Кирило Стеценко. Ось хто замінить мене після моєї смерті”. І ви можете уявити, коли отакий обряд ініціації молода людина почула від свого вчителя (який для нього був вчителем в усіх відношеннях – не тільки музики, а й життя, з великої літери вчитель). Я тепер розумію, що Стеценко ні хвилини, ні йоти не сумнівався, як він має жити, на що він має тратити час – він просто був спокійним внутрішньо, він знав, заради чого він живе. От це для мене таке дуже важливе питання, щоб зрозуміти, як це сталося. КБ: Чому, скажи, будь ласка, ти не знав цього з дитинства, а тільки пізніше дізнався про духовну частину спадщини твого діда? Не< безпечно було про це говорити? КС: Так, про це ніхто не говорив і це ніде не було чути, і це було під забороною… КБ: Але ж батьки… чи вони просто боялися про це розповіда< ти?
КС: Я чув, може, деякі, може, слова типу “панахида”, і я знав, що це таке слово малознайоме, яке є в православному обряді, як “реквієм” в обряді католицькому. Але я зовсім не підозрював, що кількісно такий величезний пласт створив мій дід, і що це такі шедеври, перлини музики… Найгарніші твори, які створені моїм дідом – це вокальна музика. Це є солоспіви, близько п’ятдесяти, і це є світські хори і церковні хори. Є ще музика до драм, так, але, якщо оцінювати в обширах всієї планети, що є найбільше конкурентоздатним, найбільш… КБ: Вагомим? КС: Вагомим і унікальним внеском, от що важливо. Унікальним внеском в культуру всієї планети. То мені здається, що це насамперед духовна творчість, яка побудована дуже часто на українському фольклорі. От, наприклад, Йоганн Себастьян Бах ішов шляхом Мартіна Лютера, головного мислителя, філософа і ініціатора протестантського руху, в основі якого було те, що ми служимо Богу, шукаючи зв’язку через німецьке слово, німецьку музику. До речі, Мартін Лютер був композитором і співаком. І Стеценко знав про це, і він сто років тому, коли передчував уже (у 1917-му році він знав, що буде незалежна Україна), то він зусилля спрямовував на реформу в освіті, щоб було так, як в Японії тепер. Ми любимо цитувати, що японець, який закінчив школу, обов’язково знає кілька десятків японських пісень, і це нормально. А Стеценко – він якраз показував, що це найкоротший шлях, як очистити українську душу, яка, як він писав, надто обмосковлена, і як дати через пісню дітям раціональну інформацію про українську історію, про героїв. Тобто він розумів, що пісня – це одночасно і як наука, як певні знання, а з іншого боку – це уміння взаємодіяти між собою, бо там ішлося не тільки про одноголосся, а дво-, три-, чотириголосся, навіть якщо діти не знають нот – була вироблена методика, і діти співали. Хто хоче, може вивчити ноти, а кому ліньки, може й так співати. КБ: І Лютер був для нього прикладом? КС: І Лютер був для нього прикладом, який був, у першу чергу, прикладом для Баха, бо до філософії Мартіна Лютера протестантської Бах створив музичну основу, тому що в основі Баха лежить так званий протестантський хорал, який базований на німецькій народній пісні. І тим самим шляхом, що Бах, ішов Стеценко для Української автокефальної православної церкви, і таким філософом для Стеценка був ніхто інший, як його вчитель. Між Бахом і Мартіном Лютером, здається, було двісті років приблизно. А між Стеценком і Василем Липківським, і так само Лисенком,
ну десь різниця, можливо, двадцять-тридцять років за віком. Але принцип той самий. І, фактично, я цього всього не знав, лише дізнався, коли познайомився ближче з Миколою Гобдичем, з хором “Київ”. І не тільки Гобдич. Уже після того, коли Україна стала незалежною, Олександр Бондаренко також створив хор, який співав Стеценкові літургії, і панахиду, і “Херувимські”, тобто, є ряд таких взірцевих творів Стеценка, і я почав чути їх. І ще за радянської влади був диригент Іконник, я чув у його виконанні колядки в обробці Стеценка. Це все є величезний масив, який мені відкривався поступово уже в зрілому віці. Раніше де я міг це чути? Ніде! Записів не було. Хіба що з Заходу щось могло прийти, і залежить іще від якості виконання. Одним словом, я, звичайно, пишаюся саме тим, що мій дід виявився дуже чутливим до цих от осьових, центральних нервів формування нації і робив свою роботу, працюючи з душею людини, розуміючи, що для українця це найкоротший шлях для розвитку: не так аналіз і розуміння, як відчуття й віра, що передається через мистецтво і, мабуть, найкраще це робить музика. І він був просто свідомий того. Я думаю, що Лисенко йому дав оце розуміння обов’язку громадянського, і я припускаю, що Василь Липківський також дав йому розуміння, як служіння Богові гармонізується служінням Україні, і в результаті виходить український ідеал: Бог і Україна. КБ: Кириле, із того, що ти го< вориш, мені тепер більше зрозумі< лий і твій особистий підхід до творчості, бо я бачу вже впро< довж багатьох років, що ти зав< жди шукаєш глибині сенси в музи< ці, і взагалі в творчості, якісь фі< лософські, може, навіть, можна сказати – езотеричні значення всього, що творча людина, компо< зитор робить. Тобто, це теж пев< на спадковість? КС: Можливо, тому що те, що ми можемо назвати езотерикою, то таємні знання, воно, безумовно, належить до метафізичного способу мислення. Це розуміння того, що світ складається з того, що ми в ньому пізнали, і з того, що ми в ньому ще не пізнали. І метафізична свідомість враховує те, що ми ще далеко не всі пізнали. Але коли ми взаємодіємо зі світом, то мусимо розуміти, що це цілісний світ, в який входить і те, що ми не пізнали про нього. КБ: І процес пізнання – він да< леко не завжди суто розумовий… КС: Так! Інтуїція допомагає, і всі види мистецтва, і є ще різні інші так звані духовні практики, які допомагають людині… Наприклад, наука ще не знає чогось. Але це не значить, що вона не буде знати цього. Це просто значить, що нам ще не пощастило знати про це тепер. Але що буде далі, ми теж не знаємо. Але людина – така цікава істота, що деяким людям доступно інтуїтивно відчувати цілісність світу. І от, можливо, мій дід мав цю властивість.
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
