Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Ще день прийде – і Україна встане, І туга відійде у пошумах вітрів”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“В ріднім краю панувати не дамо нікому”

Слово Просвіти, №27 за 2022 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Фейсбук війни, на жаль, продовжується. Її тривожне багатоголосся проникло в усі життєві пори нашого часу. Людські почуття, надія та віра в Перемогу ніби окутані мозаїчним плетінням бісеру війни. Хоча ці контрастні, непастельні кольори слова не є самою війною, навіть не її історією, а лише якимись миттєвостями пережитого часу. Однак вони душевно затребувані, бо з цих рваних емоційних уривків складається твоє буття, укладаючи на серці зарубки твоєї національної пам’яті… 17 липня. Минув ще один тиждень війни, трагедій, обнадійливих радостей за українські перемоги, краще завтра та непогамованої впевненості, що таки здолаємо проклятого моzковита… А ще – лють, ненависть, нетерпимість до всього живого та мертвого, яке бодай якось дотично чи таки прямо вляпалось у баговиння моzковщини. Навіть для згадки стають страшенно непривітними прожиті твоїм народом ті уярмлені часи історії, коли, як писав у своєму “Уривку із поеми” Євген Маланюк: “І йшли віки, одним ярмом закуті, / Плекаючи каліку і раба”. Хоча й одразу (майже підсвідомо) вплітається інше, сильніше почування, що так вже ніколи не буде. Бо віра у всеперемагаючу силу українства, України є тим емоційним, духовним, ірраціональним ціннісним виміром, який сьогодні охопив всю Націю, ставши її оберегом. Кажу про це, оскільки переконаний, що це не просто екзистенційна війна, адже вона є передусім світоглядною стосовно “бути чи не бути”. Оскільки ця війна, що не припинялася з боку моzковії століттями, спрямована (за чорним задумом кремлівських нацистів) на знищення української Ідентичності, українців як Народу, України як Держави. А кінець війни настане тільки тоді, коли сконає, нарешті, недоімперія кацапстану. Однак такі “цивілізаційні” злоутворення не зникають самі по собі. Їх знищують народи, спраглі свободи. Так склалося під небесними Божими знаками, що цю священну місію здійснюватиме саме Україна. В її Народу зосталось лише два вибори для цього смертельного двобою, як мовиться про це в гамлетівському перекладі Ю. Андруховича: У чому більше гідності: скоритись Ударам долі і лягти під стріли, Чи опором зустріти чорні хвилі. Очевидно, не варто бавитись в дискусії, бо наші героїчні Збройні Сили України, добровольчі батальйони, тероборона, волонтери та весь Народ Український уже відповіли ствердно й однозначно на цей Шекспірівський запит, що “В ріднім краю панувати не дамо нікому”, особливо нелюдям-москалям. А для цього битися треба всім, скрізь, на всіх фронтах. Замало сказати – все моzковитське “геть з України”. Очевидно, що марно сперечатися з плакальниками, “вихованими” на сталінсько-радянських підручниках та на засадах імперсько-брехливої педагогіки, за “вєлікой руzкой культурой” та “язіком” убивць, ґвалтівників, мародерів з фальшивою лейбою “магучій”. І коли на поверхню вилізають (навіть на офіційних етерах) нині подібні ліберали (ліберасти) з “високою” айкью (IQ) толерантністю до “раzєйськості”, то громадянське суспільство не повинно, зазвичай, лише посилати їх подалі за кацапським корабльом, але й заставити таких моzквофілів, “любітєлєй руzкого міра” спокутувати свої страшні гріхи за Маріуполь, Бучу, Ірпінь, Бородянку, Харків, Чернігів, Миколаїв, Краматорськ, Вінницю.., за тисячі вбитих “руzкомірськими” орками українських людей. Саме носії цієї здичавілої культури та язіка, яких нам намагаються нав’язувати навіть у часи нинішнього лихоліття, є дитиновбивцями. Бо тільки за офіційною інформацією на даний час від рук путінських фашистів загинули 353 українські дитини, а понад 662 скалічено та поранено. Не можна бути збайдужілими і “всепрощенцями”, коли “диявольська дюжина” заборонених в Україні москвофільських, українофобських партій оскаржує нині в судах абсолютно справедливі рішення про неприпустимість існування в українському суспільно-політичному просторі таких ворожих, антидержавних організацій. Особлива роль у формуванні такої громадської думки, політичної культури, національної свідомості має належати українській інтелігенції, представникам науки, культури, освіти, адже зараз особливо гостро постали питання нашої національної пам’яті, історичної правди, української мови, літератури, європейської культури, філософської та суспільно-політичної думки. Адекватною часу, національній безпеці має бути і стратегія вироблення нових концепцій історичної, мовної, літературної освіти, виховання української Нації, щоби якісно змінювати світоглядне бачення, показуючи собі та світу Україну, її минувшину та будучину. А головним у цьому протистоянні є зміцнення єдності українських рядів, пам’ятаючи уроки, які мусять бути повчальними для нашого майбутнього. Переді мною – журнал-альманах “Дніпро” (Львів, 1935 р.) з дуже цікавими доробками В. Дорошенка, Б. Лепкого, Є. Маланюка, С. Сірополка, В. Леонтовича, В. Сімовича, Ю. Косача… Про Шевченка, Франка, Грушевського, Драгоманова, Петлюру, про національно-визвольні змагання 1917–1921 рр. та Першу українську дивізію… Серед цієї гами ідейної українськості є одна суттєва думка, принагідна для часів нинішніх. “В нашій боротьбі ми мусимо мати свої національні сили не лише відповідно підготованими, але й координованими та об’єднаними, щоб не повторився той хаос, що ми його бачили в 1919 р. Кожний має шанувати свої групові (партійні) погляди, але НІХТО НЕ СМІЄ СТАВИТИ ЇХ ПОНАД УКРАЇНУ. В критичні моменти життя нації треба ду< мати не про те, що нас роз’єднує, а про те, що є спільне всім україн< цям, що бажають своєї ДЕРЖАВ< НОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТИ”. Воістину Божа правда. Бо тільки в Україні, з Україною народжується і животворить Свобода, Сила, Справедливість. Маємо передати цю високу вартість наступним поколінням, навчити та виховати дітей найважливішому – любові до України. Так, як це робив у безпросвітні часи Василь Симоненко, карбуючи Слово відданості Україні: Я закоханий палко, без міри У небачену вроду твою. Все, що в серці натхненне і щире, Я тобі віддаю. 5 серпня. Щойно під звуки сирен тривоги завершилася на Хрещатику в книгарні “Сяйво” велелюдна зустріч української інтелігенції з Василем Куйбідою, який презентував свій поетичний доробок “Таїна слова”, перекладений і оздоблений талановитими вірменськими митцями. Глибока філософічно-лірична й патріотична річ громадянина, політика, побратима, Українця. Про цю сув’язь чеснот винуватця шляхетного заходу ґрунтовно оповів директор Інституту української мови НАН України, професор Павло Гриценко. А мені чомусь у виступі дуже хотілося згадати про Василеву Матір, зважаючи, мабуть, на те, що наскрізно цей вечір був просякнутий ідеєю “Борись і молись”, окутаний гнівним Василевим Словом: Ми будем незалежними навік, Народ, який нікому не збороти! …Сьогодні ж час на бій та молитви: Нехай звершиться воля тут найвища. Моzкво, ти чуєш? Ідемо на ти, Посталі із руїн і попелища. П’ять років тому (2017 р.) в серії “Бібліотека Українського Воїна” вийшла у ВЦ “Просвіта” поетична збірка Матері Василя – Катерини Мандрик-Куйбіди “До зброї, браття!”, яка швидко розповсюдилася на фронті. Пам’ятаю, як з академіком М. Жулинським передавав її у славний полк “АЗОВ”, перебуваючи в Маріуполі. Це була висока поезія Жінки- Воїна. У ній ніби вмістилася доля Жінки, Доньки, Матері, відважної української Патріотки, яка в свої неповні сімнадцять вступила до лав Воїнів УПА. Репресована, заслана совєтами як “особливо небезпечний злочинець” на каторгу в табори “республіки” Комі. Сьогодні школу, де вона навчалася, названо її ім’ям, а в м. Болехові встановлено пам’ятник героїні, борчині за волю України. До останніх днів вона не сходила з дороги української звитяги, була активним членом українських організацій: “Меморіалу”, “Союзу українок”, “Братства УПА”. А ще писала, продовжуючи творити долю свого Роду, Народу, України. Усе сотворене її Словом – натягнутий нерв переживань, уболівань, омріяних надій. Там немає лоску, припудреного багатослів’я, а є тільки Правда, Добро, Віра. Адже трапляється так, що в руках товстелезна книга, а з неї нічого вичавити, виколупати, відшукати бодай якусь ідею, щоби народилося високе слово, почуття, жива думка. У пані Катерини все якось інакше. Щирість, лаконічність, блискавка, емоційний вогонь. “Філософія серця”. Здається, що з її вірша можна творити трилогію. Енергія слова – сув’язь, згусток, зітканий з волі та віри в Перемогу, а закладена в ньому сила виходить за межі реального, сформувавши почуттєвий космос Жінки, оповитої любов’ю до своєї родини, Батьківщини. Це той випадок і мить, які зафіксував у своїй філософічній і чутливій передмові Павло Мовчан, коли “Віра бере гору над розумом… Тоді почуття – не витравні”. Вони – вічні. Бо це поезія Героїки. Коли фізично понівечена, посічена, зневоднена, майже безсила людина стає всеперемагаючою, непохитно вірячи в себе, Україну. Ця поезія обрамлює людське життя в чітку сентенцію, яка унеможливлює людську вегетацію, коли “Слухаючи, не чуємо. Дивлячись, не бачимо, бо не віримо”. Така поезія дає шанс відшукати, відчути та усвідомити координати власних життєвих сенсів, знайти не тільки своє місце, але й вектор дії та поведінкову норму. Етику життя Українця. Поезія Катерини Мандрик- Куйбіди є пророчою. Бо ще в ті часи, повні темряви, безнадії та болю, 70 років тому (1952 р.) в жорстокому табірному середовищі вона напише про майже біблейську правду: Ще не кінець війни, росіє, Ще будуть сурми, буде бій: Не знищено святі надії Про волю на землі своїй. Не витрачай даремно часу: Не підневолити народ, Який зневажив силу вражу І не відрікся від чеснот. Минули роки, а Україна продовжує боронити себе від тієї ж вражої сили, яка століттями воює проти української Ідентичності, Державності, Суверенності. Сьогодні, ігноруючи міжнародне право, людяність і совість, фашистська моzковія знову й знову намагається загарбати Україну. Моzковія вже депортувала насильно на свою територію понад 1,2 млн українців, близько 250 тис. дітей, яких намагатимуться “перевиховати” в манкуртів, допускаючи “усиновлення” моzкалями та іншою моквою українських дітей. Вона, здійснюючи злочини проти людяності, вбиває найкращих. Як це сталося з полоненими бійцями “АЗОВУ”. Орда знищує національну культуру, національну пам’ять, грабує рідну землю, руzифікує нашу молодь. Однак цей клятий ворог мусить знати, що нездійсненною є ця диявольська затія. Бо Україна переможе! Цей день прийде! Саме про його святу прийдешність мріяла мужня сімнадцятирічна Катерина з Болехівщини: Ще день прийде – і Україна встане, І туга відійде у пошумах вітрів. І сонце золоте та тризуб наш погляне У сонмі голосів. Віддаймо данину шани Українській Матері як моральний синівський чин. Бо Шлях до Перемоги у пам’яті звитяги і поваги. СЛАВА УКРАЇНСЬКИМ ГЕ- РОЇНЯМ! На всі часи і віки. 7 серпня. Сто шістдесят п’ята доба героїзму Української нації, її Збройних Сил, боротьби з варварською ордою моzковитів. Їх огидні образи не вивітрюються. Путін. Моква. Тиранія. На смердючому попелищі недоімперії панує сатанинське ідолопоклоніння, Одноокий нелюд (наділений владою від диявола) верховодить серед сліпого, приниженого моz- ковського народу, психічно хворого на свою “глубінность, величі криваве месіанство”. Цей вєлікій народець та його зграйовожаки, неспроможні усвідомити, вже створили таку прірву між добром і злом, яку їм не подолати. Урвище відокремило “руzьких” від людськості, викинувши їх за горизонт забуття, перед цим позбавивши цей дефективний виплід і честі, і моралі, і чеснот, які завжди живили людську душу. Він (“руzzкий народ”) став безбожним, безіменним, з ілюзією довершеного, але так і не розпочатого, завислого в порожнечі. “Огида спустошення”. У свій час духовно ідентичний митець епохи та Нобелівський лавреат Чеслав Мілош напише в своїй знаменитій “Землі Ульро”, ніби прогнозуючи цей жахливий час, сотворений диким кацапсько-ординським звіром, так: “Не думав я, що буду жити в особливий час, / Саме тоді, як Бог гірських висот і громів / Аж так людей принизить, / Що дозволить чинити, як їм заманеться. / Не кажучи нічого”. Справді, чи є більш ганебна кара, найгрізніша небезпека, аніж пустка, запустіння, забуття Богом. Тоді такий народ, його етично деформована держава, його вкрадена “віра” з вимовленим гундяєвським словом, в яке ніколи не повірить серце, позбавляються Божого і всіляких сенсів. Очевидно, згідно з природним законом, ще якийсь час він може конвульсивно торувати свій чорний шлях, знову й знову чинячи нові гріхи, витанцьовуючи з дияволом, одначе кінець усе таки лише один – зникання й неприсутність. Рано чи пізно ця демографічна маса орко-руzьких разом зі своєю сатрапією таки перетвориться в “ніде” та “ніщо”. А поки що ця страшно мутована “помилка природи”, що політично зветься ерефією, народно – кацапстаном, історично – моz- ковським ордостаном, морально – фашистбатом, реально – путлєробатом, продовжує пожирати та нищити все живе. Потвора конає довго. А разом з нею скніє ще й продажна вервечка солідаристів, зрадників, продажних політиків на кшталт “шрьодерів”, “орбанів”, доморощених любітєлєй “концертів кобзона”. Однак стає дуже прикро та особливо мерзенно на душі, коли наші доморощені блогери, журналісти, “радники”, конвульсивні “монатики”,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин