Полтавська «Просвіта» · “І хоч більшовицькі зайди, здавалось, навік зруйнували наш український світ, та чи можна перемогти Дух? Він знову і знову відроджувався”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
Срібнострунна мова бандури Григорія Китастого
Слово Просвіти, №27 за 2022 рік
Микола КУЛЬЧИНСЬКИЙ, голова Полтавського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта”
Цю передмову я написав до нашого чергового видання із серії “Просвітницька бібліотека” “Григорій Китастий. Автобіографія. Спогади. Статті”, яке ми присвятили 115-річчю з дня народження видатного сина України. Макет зробили ще наприкінці минулого року й очікували на фінансування від департаменту інформаційної політики Полтавської ОДА у рамках Програми соціально значущих видань. Однак через війну уряд видав постанову, відповідно до якої Програма не фінансується. Це зрозуміло, хоча, чесно кажучи, книговидання – також фронт, культурний, який діячі української культури тримають з часу Переяславської Угоди. Тож мені складно погодитися з позицією уряду, та й зрештою кошти порівняно невеликі. І все-таки в полтавській “Просвіті” з допомогою наших жертовних друзів – родини Боднаруків із США та невідомого жертводавця до 350-річчя з дня народження Пилипа Орлика вдалося здійснити видання “Гетьман України Пилип Орлик”. Сподіваємося, що видамо і Григорія Китастого. А до того, як ми це зробимо, нехай моя передмова до майбутнього видання буде камінчиком у фундамент нашої культурної пам’яти. Справжній всеохопний пам’ятник Китастому в душах українців ще попереду, після перемоги. Взятися за видання, присвячене видатному кобзареві, композитору, диригенту і творцю Капели бандуристів ім. Тараса Шевченка Григорію Китастому, мене надихнув дарчий напис на виданні Української Вільної Академії Наук у США “Збірник на пошану Григорія Китастого у 70-річчя з дня народження”. Цей збірник виданий у 1980 році коштом Фундації ім. Івана Багряного. Два примірники цього видання прислало нам у “Просвіту” Товариство української мови у США, очолюване Вірою Боднарук, нашою давньою приятелькою, ще у 1991 році. На одному примірнику, на зворотній стороні першої сторінки обкладинки, стоїть власноруч написане прізвище власниці книги Олександри Дяченко-Кочман, відомої у США мисткині, а на другому – лише підпис, але з побажанням дарувальниці: “Полтавці, шануйте Китастого”. Не раз брав я до рук той чи інший примірник надісланої книги, а до вдумливого прочитання її не доходило. Та ось місяців дватри тому знову відкрив це ньюйоркське видання і, довго вдивляючись у розумне й вишукано-інтелігентне обличчя Григорія Китастого, раптом відчув непоборне бажання прочитати написане. Засів і прочитав до краплини. Який же світ відкрився мені в його “Автобіографії”! Все у ньому оповите піснею, красою, родинною любов’ю. Незаможний селянин, батько Китастого Трохим, не знаючи нотної грамоти, співає надскладні сольні партії концертів Веделя, Бортнянського, а щовечора з усіх кутків Коби-ляк лунають парубочі й дівочі співи. Мати – довершено, як писанкарка писачком, виводить-виспівує повні духовної сили релігійні псальми. Є у Михайла Коцюбинського прекрасне оповідання “Як ми їздили до Криниці”, у ньому такі рядки: “По чорній землі скрізь розцвітають, як маки, вогняні квітки. (Йдеться про ярмаркові багаття, що їх порозкладали прибулі заздалегідь на ярмарок до Криниці, селяни. – М. К.). Скоро уся долина і гори блищать вогнями, і разом з димом з землі здіймається вгору і пісня. Не правда ж, є наче щось спільне між вогнями і співом? Як окремі вогні змішали свій дим, так і окремі хори, як пломінь, сильні й яскраві, зіллялись у нестримну хвилю, в мозаїку звуків. Є в сьому якась дика принадність. Щось воно будить. Я сам хочу співати, своє щось, окреме, аби співати. Розкласти священний вогонь і видобуть з грудей дрімаючий предківський голос”. Так, у наших піснях звучать тисячолітні голоси наших предків. У тих голосах поєдналися народний, з праглибин, спів пісень ліричних, козацьких, чумацьких, обрядових, жартівливих, дум та балад – із співом духовним, співом Божественної Літургії, колядок, псальмів, щоб створити світ краси та гармонії нашої української Атлантиди. У такому світі виростав Григорій Китастий, у такому світі народжувались Лисенко, Леонтович, Стеценко, Ревуцький, Лятошинський. І хоч більшовицькі зайди, здавалось, навік зруйнували наш український світ, та чи можна перемогти Дух? Він знову ізнову відроджувався і знову народжує тих, яким хочеться співати щось своє, окреме. Є в “Автобіографії” сповнені невимовного болю рядки про Голодомор і про виступ Зразкової капели бандуристів перед організатором геноциду українців, катом Сталіним та його опричниками. Розстрілявши наших непокірних кобзарів, кату захотілося подивитися на вже упокорених і послухати пісень їхніх, щоб потішити себе, переможця. Зовсім яку 137 псальмі: “Заспівайте-но нам із Сіонських пісень”, – наказують ради втіхи своєї вавилонські загарбники переможеним ізраїльтянам. Григорій Китастий пише, що під час їхнього виступу Сталін постійно з кимось розмовляв. Думаю, що так він показував свою зневагу до кобзарського мистецтва, а запросили капелу виключно для приниження її і всієї України, у якій пошана до кобзарів прищеплювалася з дитинства. Мовляв, пам’ятайте, що і з вами може бути те саме, щой з мандрівними кобзарями. Насправді капеляни, хоч і змушені були співати перед катом, але були далеко не впокорені. Згодом не одного учасника капели було репресовано, як і її керівників. Для нас, полтавців, особливо дорогі рядки про Полтавський музичний технікум, у якому вчився Григорій Китастий, про Дмитра Балацького, Володимира Кабачка, хор Свято-Успенського Собору, з якого виріс Козловський... Створення Капели бандуристів імені Т. Шевченка в роки німецької окупації – неоціненна заслуга Китастого перед українським народом. Своїми гастролями по містах і селах України капела допомагала людям жити у поневоленій ще одним катом Україні, породжувала гнів та рішучість протистояти німецьким окупантам. Переповнені зали по містах і селах України, гучні демонстративні овації лякають окупантів, які, як вогню, бояться українського державного відродження, і вони вивозять увесь склад капели до Німеччини. Привозять капелу в Гамбург і тримають у таборі для остарбайтерів в холоді, голоді, тяжкій праці. Капеляни хворіють, занепадають фізично, але не духом. Нарешті після постійних звернень Китастого та капелян до німецьких властей їм дозволяють концертну діяльність у концтаборах, спочатку тільки перед українцями, а потім і перед усіма іншими полоненими робітниками, звезеними окупантами з усієї Європи. Тисячі українських бранців почули рідну пісню, а з нею відчули і непереможний дух рідної землі. Спогади свідків виступів капели по таборах остарбайтерів хвилюють неймовірно. Величезною організаційною працею Григорія Китастого капела збереглася на еміграції у США, куди капеляни прибули з таборів для переміщених осіб у Німеччині, створених під егідою ООН. Виступи капели на еміграції у найбільших залах Америки, Канади, Європи завжди мали шалений успіх. Своїм кобзарським мистецтвом вони розповідали світові про великий поневолений, але нескорений народ. Концертна діяльність Капели бандуристів імені Тараса Шевченка з часу її заснування і до наших днів є золотим фондом української культури. Побувала Капела і в Полтаві, 1990 року, і я пам’ятаю, як шаленіла зала після кожної пісні, а ми – члени Товариства української мови та Руху, незважаючи на пильних міліціонерів, таки пронесли до зали театру наші українські прапори і розгорнули їх на балконі під аплодисменти слухачів і капелян. “Ми зрозуміли самі для себе, що срібнострунна мова бандури – це мова нашого народу. Нею можна найглибше передати “Заповіт Шевченка”, розповісти про Гонту, Залізняка, Перебийноса, які саме тут ішли на герць і боронили свій народ, свою землю від навали ворожої”, – говорить Григорій Китастий. Так само і він своєю піснею обороняв наш народ і нашу землю від духовного спустошення. Стояв на сторожі нашого нескореного духу. Схилімось у шані перед цією великою постаттю всі, а не тільки полтавці, до яких звертається з далекої Америки землячка Китастого. Наше видання є відповіддю Вам, далека посестро.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
