Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Захисники · “Ні мені, ні донькам за нього не соромно, але якби ви знали, як це боляче – втратити таку людину”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Сашко із Зеленого Клину загинув під Бахмутом...

Слово Просвіти, №27 за 2023 рік

Сергій ЛАЩЕНКО, м. Львів Коли ще за царя заселявся Зелений Клин, вихідці з суто російських губерній становили там лише 12,5%. Зате з українських губерній було аж 43,4%! А якщо врахувати території зі змішаним населенням – Кубань (3,7%), Воронежчину (3,1%), Курщину (1,8%), Бесарабію (2,7%), то цей відсоток буде ще більшим. Мріяв дослідити, наскільки активно нащадки давніх переселенців воюють нині за Україну. Знав про Юлію Толопу зі Ставропілля (воювала з 2014 року), чув про кількох кубанців та вихідців з Ростовської області. А як же Зелений Клин? Випадково дізнався про Олександра Пушкаря, який нещодавно загинув під Бахмутом. Народився він у 1976 році в Амурській області, тривалий час жив у Криму, а після його анексії в 2014 році переїхав на Вінниччину. Тож я вирішив побувати в Оратові Вінницької області, звідки Сашко пішов воювати за Україну, де тепер живуть його дружина Олександра і дві доньки. Коли все вирішують почуття… Дорога від Білої Церкви до Оратова видалась не надто комфортною: в тісній маршрутці довелося стояти, зігнувшись у три погибелі. Зате встиг вивчити ландшафт, помилуватися пейзажами. Земелька родюча, поля засіяні. Проте дороги майже безлюдні, у селах якщо й помітиш когось, то хіба бабусю на лавочці. А ось і Оратів. Колись був районним центром, тому тут багато гарних будинків, селище потопає в зелені. Разом із Олександрою побували на місцевому цвинтарі. На могилі її чоловіка два прапори – державний і бойовий червоночорний. Важлива деталь, чи не так? Сашко Пушкар, попри своє походження, спочиває на подільській землі як українець. Як бачимо, унікальний випадок: українка з Вінниччини у Криму познайомилася з хлопцем, дитинство якого пройшло у Приамур’ї, у західній частині Зеленого Клину. Олександр і Олександра... Двоє людей, яким разом було затишно й тепло. Скільки таких пар, коли все вирішують почуття, а національність має другорядне значення! Але тут найцікавіше те, що згодом і Олександр став справжнім українцем. Цьому сприяло як проживання в древньому подільському Оратові з 2014 року, так і те, що Олександра – українка до мозку кісток. Мало того, що філолог за освітою, так ще й увесь рід у них глибинно український. А в Сашка лише прабабуся була українкою з Полтавщини, сам же він носив прізвище вітчима – Барабін. Після одруження вирішив перейти на прізвище дружини – Пушкар, оскільки про вітчима залишилися негативні спогади. Той часто бив пасинка – все, як у типовій російській глибинці… Дізнаюся про деякі деталі знайомства: “Я була на третьому курсі університету, коли ми познайомилися, – розповідає Олександра. – Одразу відчула, що дуже йому подобаюся. Із Сашком я почувалася невимушено, адже бачила, що він хороша людина. А-от стосовно його світогляду спочатку були певні проблеми. Пригадую, як на набережній Ялти між нами спалахнула “політична” суперечка: він щиро вважав, що за російську мову його можуть побити, а то й зарізати у Львові. Важко було його переконати, що це не так. Прозріння настало лише тоді, коли він пожив на Вінниччині і зрозумів, як влаштована українська нація. Хоча й тут з приводу деяких моментів (скажімо, колядування) спочатку було нерозуміння: “Ты чему ребенка учишь, попрошайничеству?” Я пояснила, що колядування – наша давня традиція, і згодом він уже сам чекав колядників. Готовий був усі гроші віддати, аби лиш діти зайшли!” Як бачимо, походження та емоційний зв’язок із Зеленим Клином мало що вирішували. Cкоріше, стосунки з Олександрою та народження доньок. Боляче, що навесні 2023 року кривава війна, розв’язана імперією, забрала життя цієї світлої і рідної для багатьох людини. І для сусідів, і для Олександри, і для п’ятнадцятирічної Божени та п’ятилітньої Віки. Про викладачів, або Хто тримав небо над українським Кримом Спілкуючись з Олександрою, з приємністю дізнаюся, що в Криму у нас були спільні знайомі. Зокрема викладачка, нині професорка – Світлана Кочерга. “Студенти її трохи побоювалися, – каже Олександра, – бо кожному хотілося мати хорошу оцінку. Але всі визнавали її професіоналізм. Пам’ятаю, як вона казала на заняттях: “Подивіться на карту Криму – ця земля вузьким перешиєчком зв’язана з Україною… Сам Бог велів йому бути з Україною!” Розповідала і про “розстріляне Відродження”. А якось запропонувала нам вшанувати пам’ять загиблих хвилиною мовчання. До речі, наша група складалася лише з 20 осіб, а в процесі навчання скоротилася до п’ятнадцяти... Але зних аж четверо стали кандидатами філологічних наук! Це заслуга Світлани Олексіївни, бо вона так викладала”. “Те саме можна сказати і про Олексія Нирка, – продовжує Олександра. – Я навчалася на українському відділенні, а він викладав гру на бандурі. Я одразу зрозуміла, що це неординарна постать. Олексій Федорович був подвижником відродження кобзарства Кубані і Криму. Застала його вже немолодим, але помітила, що він дуже любив свою справу. Пригадую, як дівчина з Тетієва (Київщина) спеціально їздила в Ялту, щоб вступити до нього на бандуру, саме в його клас. Я відчула в ньому міцний український стрижень. Його мало хвилювало те, що це російськомовний регіон, що люди тут особливі, що не всім подобається українізація… Він знав собі ціну, ефективно робив свою справу, користувався серед студентів високим авторитетом. Мій чоловік, якщо спочатку чогось і не розумів, то принаймні щиро поважав це середовище. Знав, що місцем спілкування патріотичних ялтинських студентів є Музей Лесі Українки…” Додам від себе: думаю, що певну роль у формуванні світогляду молодих зіграли й такі люди, як Остап Кіндрачук (колоритний вусань із козацьким оселедцем), який, граючи біля моря на бандурі, привчав ялтинців і гостей міста до думки, що козацький інструмент у Криму – це нормально. А ще шляхетний і добрий Володимир Гаврилюк, який, торгуючи сувенірами в центрі Ялти, ніколи не переходив на російську. Отже, політично нейтральний до певного часу Сашко Барабін сформувався як твердий політичний українець. І що з того, що у нього лише прабабуся була українкою? Олександр Пушкар уже й мислив, як Богдан Хмельницький чи Василь Стус. Він дуже поважав Джохара Дудаєва, йому подобалися слова чеченського генерала про те, що російська імперія зникне тоді, “коли зійде українське сонце”. Високо оцінив і подвиг удмуртського науковця Альберта Разіна, який у 2019 році в центрі Іжевська здійснив акт самоспалення на знак протесту проти гноблення удмуртської мови. Серед предків Олександра Пушкаря були й удмурти – це точно відомо. Може, тому його так зачепив вчинок Альберта Разіна... Коли в дім постукала війна В Олександра Пушкаря не було сумнівів щодо того, чи варто воювати за Україну. Хоча здоров’я мав далеко не ідеальне: часто давалися взнаки побої вітчима, доводилося вживати таблетки від головного болю. Але… Якщо дехто із сусідів казав, що нема чого воювати за донецьких, ми тут ворога зустрінемо, зорганізувавшись у тероборону, то Олександр був категоричним: “Я знаю, що таке “русский мир”… Не варто чекати, коли ворог прийде на Вінниччину”. А тут йому було що захищати – гарний будинок, сад, город, велика пасіка, а ще ставочок, який вони із сусідами викопали, а перед цим вирубали чагарники, самі насипали греблю”. Розповідаючи це, Олександра на хвилину замовкає, ледь стримуючи хвилювання. “Тепер ні мені, ні донькам за нього не соромно, але якби ви знали, як це боляче – втратити таку людину! І хороший господар, і надійний друг, і чудовий батько. Як його любили донечки! Після його смерті я викинула три торби з російською літературою. Мої доньки читати цією мовою не будуть, адже саме Росія принесла горе в наш дім. Та якби ж лише в наш! На цвинтарі, ви бачили, похований і Василь Ільчук, який загинув під час звільнення острова Зміїного, і ще зовсім юний Андрій Чорнолуцький, якому не виповнилося і 22 років… Я помітила, що старші за віком односельці стороняться мене, ніби бояться “заразитися” горем. Зате відчуваю повагу і подяку з боку 16-літніх. Покладаю на них велику надію! Зрештою, і моя старша донька, яка після початку війни побувала в Німеччині, тепер заявляє: “Мій тато загинув за Україну, тому я її ніколи не покину”. Женя деякий час проживала в Берліні, в інтелігентній німецькій родині. Попри всю освіченість, господарі не розуміли, що врятували світ від фашизму не лише росіяни. У них комплекс вини чомусь перед Росією, але немає розуміння того, що найбільше постраждали Україна та Білорусь! Довелося їм розповідати, що Київська Русь – це наша історія, а не москвинська. І моїй п’ятнадцятирічній дитині вдалося багато чого пояснити. А маленька Віка намалювала на асфальті малюнок із написом: “Україна понад усе!” Ніхто не підказував, це було її особисте рішення”. *** Часом ми з сумом говоримо про те, що населення України стрімко скорочується. І навіть якщо родина з Маріуполя, Бахмута чи Сєвєродонецька вижила під час обстрілів, то проживання за кордоном може стати для неї єдиним виходом. Адже рідне місто знищене, коли відбудується – невідомо… І ось тут, в Оратові, стоячи біля пасіки Олександра Пушкаря, проходячи біля ставочка, створеного за його активної участі, дивлячись на домашні меблі, виготовлені його руками, я думав: а чому ми повністю відкидаємо біженців зі сходу?.. У 2013 році Олександр їздив на свою малу батьківщину, в Амурську область. Бабусі було понад 80 років, і він хотів із нею попрощатися. Адже вона замінила йому рідну матір, яка випивала і мало цікавилася вихованням сина. Сашко за тиждень перебування там витратив усі свої гроші, бо родичі були постійно голодними... Його двоюрідні брати все винесли з бабусиної хати і все пропили. Близько двох тисяч доларів пішло на поїздку та на подарунки рідним. У колишнього мешканця Амурської області був шок від Росії. Повернувшись, він казав дружині: “Ти не уявляєш, які там злидні! Там просто неможливо жити… Так влаштована Росія. Я один із мільйона, кому дивом вдалося звідти вибратися”. Життєва позиція Олександра Пушкаря яскраво свідчила про велику користь, яку принесли Криму такі подвижники, як Олексій Нирко, Світлана Кочерга, Остап Кіндрачук. І, звичайно, студентка Олександра Пушкар, у яку Сашко закохався з першого погляду… Фото із сімейного архіву Пушкарів

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин