Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Наші святині · “Сімсот літ існує Почаївський монастир як фортеця православ’я на Волині, сімсот літ він – душа українського народу”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Спалена московитами за невпокореність українського духу, заново воскресла

Слово Просвіти, №27 за 2023 рік

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст У чому легендарність цієї книги? Мабуть, жодному іншому творові митрополита Іларіона (Івана Огієнка) не випала така драматична видавнича доля, яка судилася “Святій Почаївській лаврі”. Після виходу її в світ у Канаді понад 60 літ тому, потрапила в кількох примірниках нелегальним чином на радянську територію, запроторена відразу на тривалий час у найвіддаленіші схови так званих спецфондів. Не поталанило виданню і в незалежні українські роки. Десятки її примірників, надіслані канадськими українцями до своїх родичів на Тернопілля, були поінквізиторськи спалені саме на території тієї лаври, чесному і правдивому опису історії якої вони були присвячені, – Почаївської... Про цей дикунський факт, на який тодішня українська влада ніяк не зреагувала, дещо нижче. Написання цього вершинного твору відбувалося за надзвичайно драматичних житейських обставин Івана Огієнка. Головніші з-поміж них такі: - полишення з власної ініціативи посади міністра віровизнань в екзильному уряді УНР під проводом С. Петлюри в Тарнові через незгоду з рішенням уряду поступитися Галичиною; - безрезультатний пошук постійної роботи у Львові; - відмова радянського уряду в проханні повернутися в Україну й отримати доступ до праці в створеному Огієнком архіві в Кам’янці-Подільському; - хвора дружина і фактично голодні троє малих дітей. У численних перипетіях боротьби за своє виживання і своїх дітей у непевних життєвих обставинах – важливо наголосити ще на трьох визначальних деталях: - до Почаєва з наміром опрацювати тамтешній архів історії лаври восени 1924 року Огієнко іде пішки і проводить там тижні наполегливих дослідів, там починає писати цю книгу; - роботу над рукописом продовжує згодом на різних бурхливих поворотах життя: у Холмі, Відні, Лозанні, Женеві, Вінніпезі; - починав писати “Святу Почаївську лавру”, коли йому було 42 роки, а зміг закінчити цей твір і знайти кошти на видання, коли йому виповнилося… 79 літ. Отож, від задуму до його втілення минуло майже 40 років. Рівно стільки пішло в нього і на переклад Біблії… Які змістові домінанти видання? - на конкретних архівних матеріалах вияснив сенс існування та ідеологію Почаївської обителі більш ніж за сім віків; - показав, що робив і як жив Почаївський монастир за часів панування на українських просторах різних завойовників – зосібно монголо-татар, поляків, росіян. - простежив у дії кінцеву мету московських завойовників: а) знищення України як окремої нації, б) витравлення насиллям та обманом українського духу, в) насадження чужої для українців традиції, чужої мови, г) пропаганда лютої нетерпимості до всього народного, національного. У доступній сучасному читачеві формі автор описує маловідомі факти про заснування та подальшу розбудову цієї обителі. Тут він найперше звертає увагу на тих патріотично налаштованих маєтних краян, хто не пожалів своїх коштів, аби велич і краса зведеного руками українців храмового комплексу вражали не одне покоління прочан з близьких і далеких світів. Така велич, на думку автора, налаштовує кожного на радість відкриття й пізнання почаївських чудес, на відчуття кожним, хто увірував, оновлювальної й очищувальної сили цих чудес. Детально описана в книзі історія оновлення й розбудови монастиря в так звану добу Потоцького різко контрастує з низкою інших прокоментованих автором фактів: - багаторічна руйнівна позиція окремих світських і церковних діячів, яка призводила до поступового знищення у стінах храмів східного обряду; - збурення життя ченців; - втягування ченців і прочан у різноманітні акції, які за сутністю своєю були далекими від високого духовного чину святих отців. Червоною ниткою через усю розповідь проходить ідея подвижництва скромних українських монахів – насельників цієї обителі, які, за влучним висловом автора, як ті Божі бджоли, створили багато з того, що є в духовній культурі нашого народу і чим ми можемо пишатися. Найяскравішим уособленням такого подвижництва є життя й праця преподобного Іова Почаївського. Не обійшов увагою автор і багатолітню та результативну діяльність Почаївської друкарні, роль якої в історії української культури важко переоцінити. Чого вартує, скажімо, епізод виготовлення редакторами й друкарями набірних шрифтів, яких бракувало, із свинцевих плит. Ті плити були зняті… з крівлі Троїцького Собору. Відправивши спеціальну молитовну службу, ченці усвідомлено відважилися на такий крок: покрили бані собору іншим, не менш надійним, матеріалом, а свинцеві плити переплавили заради богоугодної справи – множення слова Божого у своїх нових книжкових шедеврах. Який епізод із 800-літньої історії лаври найбільш суголосний нинішнім реаліям? На мою думку, це масова протимосковська маніфестація в Почаєві 28 серпня 1933 року. У цей день українці Волині традиційно відзначали пам’ять преподобного Іова Почаївського. Довкола Почаївської обителі від рана зібралося до 20 тисяч люду. Напевне, цій обставині найбільше радів тодішній митрополит православної церкви в Польщі Діонисій та його численний провід, що з’їхався звідусіль на те свято. Поставлений на цю посаду не без участі москви, кореневий росіянин з Мурома напередодні приклав добрих зусиль, щоб позбутися впливів патріотично налаштованого волинського духовенства. Як відомо, на своєму з’їзді 3 жовтня 1921 року в Почаєві духовенство голосно заговорило про необхідність розмосковлення Почаївського лаври, про потребу повернути їй обряди, звичаї і мову старої Української церкви. Москва зреагувала на той антиросійський випад жорстко: ініціатор з’їзду митрополит Георгій Ярошевич був убитий у лютому 1923 року, багатьох священників розстрижено і вислано. І новопризначеному митрополитові Діонисію здавалося, що проукраїнську смуту в обителі вдалося вгамувати. Однак на авансцену тодішнього національного відродження вийшла молода українська інтелігенція. І до того дня підготувалася досить ретельно. За мить до оживлення дзвонів головної обителі, які сповіщали про закінчення урочистої Богослужби, з височенної головної дзвіниці раптом було спущене довжелезне полотнище українського національного прапора. Враз уся лавра стала жовто-синьою, бо сотні українських прапорів і транспарантів ураз замайоріли на всьому просторому, заповненому вщерть натовпом, монастирському майдані. Оторопілі промосковські попи ще більше були заскочені від написів на тих плакатах, слогани з яких дружно скандували українці: “Діонисій, геть до Москви!”, “Хочемо Української церкви!”, “Хочемо української богослужби!”. Далі на цьому ж майдані почалося народне віче. Посли-волиняки до польського сейму, професори, студенти, представники церковних громад – всі говорили про необхідність відмосковлення церкви, про потребу мати в Почаєві єпископа-українця, про доконечну потребу переведення богослужб у цьому заселеному спредковіку українцями краю рідною йому мовою. Самими виступами не обійшлося. Один із послів зачитує підготовлену наперед петицію до митрополита з вимогами віча. Вона приймається під гучні оплески. Група молоді під звуки оркестру спрямовується з текстом цієї петиції до митрополичого дому. Митрополит до маніфестантів не вийшов. Прислав свого помічника… Змальовуючи в деталях цю непересічну подію української історії та її відголоски, Іван Огієнко дає їй таку оцінку: “Це справді був поважний протест проти московства на Волині, а його розвелося тут аж надто багато. Маніфестація відразу захопила всю Волинь і повторилася потім по кількох катаральних містах, але в меншому розмірі. Стало ясно: не хочемо насильного москвофільства в церкві! І це було рішуче домагання всієї Волині”. Описана Огієнком протимосковська народна демонстрація в Почаєві 1933 року безумовно має й дотепер всеукраїнське значення. Адже вона переконливо змивала недоброї пам’яті тінь москвофільства, якою методично, упродовж віків окутувалася свідомість значної частини українців. На думку автора, тим сміливим виступом організованого українства була виказана воля людей бачити цю свою святиню і всю свою церкву тільки українською. Як же та вікопомна подія контрастує з тупістю так званої української влади і безхребетністю української інтелігенції, коли на початку 2000-х років московські попи демонстративно палили українська книги! За незначним винятком (місцевий учитель-подвижник, краєзнавець, світлої пам’яті Гаврило Чернихівський) усі тупо мовчали. Боялися президента-бандита... Яке значення натепер має протимосковська акція в Почаєві 1933 року? 1. Промосковський митрополит Діонисій змушений був покинути Волинь. Керувати волинською православною катедрою був присланий з Варшави Олексій Громадський – українець, родом із Холма. 2. Від літа 1933 року в Почаївській лаврі перестали виголошуватися проповіді російською мовою; відтоді вони стали українськими. 3. На території Лаври зникли всі написи російською мовою. Урядовою мовою тут стала українська; для Волині був заснований українськомовний журнал “Церква і Народ”. Український дух під покровом Святої Покрови знову повернувся на Почаївську гору. Так тривало до вересня 1939 року, допоки на Волинь не вступили московські “визволителі”… *** Яскрава, переконлива, достовірна історія. Однак не пізнана, достойно не поцінована, знехтувана – і владою, й інтелігенцією. Але ж яка суголосна, актуальна нинішнім українським реаліям! І могла б стати вже давно взірцевою, гідною наслідування, результативною. Втім, із запізнілим вороттям нагадує всім нам, в Україні сущим: будьмо в своєму домі господарями, зі своєю волею і сумлінням стверджуймо Українську правду. І Українську за духом і сутністю Церкву! *** Сумління чесного й патріотично налаштованого дослідника й богослова митрополита Іларіона (Івана Огієнка) створило великий за обсягом і глибинний за аргументованістю розповіді твір, головною ідеєю якого стала незламність духу українського народу, вірність вірі своїх батьків, готовність і вміння кращих представників цього народу боронити свої національні святині. Такою національною духовною святинею українців стала Свята Почаївська гора. Насельники цієї обителі немало зробили для спасіння Української церкви і української душі. Тому вистражданий у глибині серця за багато літ поневірянь на чужині твір митрополит Іларіон завершує на такій високій публіцистичній ноті: “Сімсот літ існує Почаївський монастир як фортеця православ’я на Волині, сімсот літ він – душа українського народу. Сімсот літ він – головна святиня Волині, яку любить і шанує не тільки народ волинської землі, але й народ усієї України. Це все накладає на нас великі обов’язки до своєї віковічної святині. Такі ж самі обов’язки і Святої Почаївської гори до свого рідного українського народу”. Саме з обов’язку перед цією святинею і своїм народом митрополит Іларіон писав протягом багатьох літ свій труд. Саме з такого обов’язку Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) спільно з видавництвом ПЦУ повертає його українському читачеві і цю драматичну і переломну пору ствердження українського в Україні. У Києві з благословення Предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Київського і всієї України Епіфанія щойно перевидано легендарну книгу – “Фортеця православ’я на Волині Свята Почаївська лавра”. Рідкісний феноменальний випадок в історії української книги. Народжена на чужині. Нелегально завезена в Україну. Спалена московитами в самому Почаєві – за мовчазного споглядання влади, вже в українські роки. І вже вдруге перевидана. Щоб витравлювати дух хохла-малороса, щоб остаточно вигнати московських поплічників зі святої обителі, щоб стверджувати українську Україну. Ця книга заслужила на те, щоб її широко презентувати небайдужій українській громаді. Драматична доля її написання і ще драматичніша – побутування на шляху до свого читача багато в чому повчальна, приголомшуюча, знакова для теперішньої тривожної пори. Видана з благословення Предстоятеля Православної Церкви України Митрополита Київського і всієї України Епіфанія Синодальним видавничо-просвітницьким управлінням ПЦУ. 436 с. Переднє слово – предстоятеля ПЦУ Епіфанія. Упорядкування і передмова М. Тимошика.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин