Незабутні · “І в часи хамського більшовизму він продовжував працювати на ниві утвердження українського на українських землях”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Плугатар і сівач на ниві українського відродження Андрій Михайлович Грабенко (Конощенко) (13 жовтня 1857 року – 30 червня 1932 року)
Слово Просвіти, №27 за 2023 рік
Олег ОЛЕКСЮК, голова Херсонського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, заслужений працівник культури України
Знаний український просвітянин, відомий громадський і політичний діяч, полковник армії УНР Володимир Кедровський у нарисі “Обриси минулого” про Андрія Грабенка і йому подібних пише так: “Вони були немов ті плугатарі, що глибоко і старанно орали національну ниву та засівали її зерном, з якого мала вирости прекрасна, обновлена українська нація”. Про таких, як він, не хочуть нагадувати ті, яким кісткою в горлі стає українське відродження, яким українські пісні та українська мова є найголовнішими ворогами. Пропоную зануритись до часів становлення спроби відродити українську державність. І в цьому нам допоможе біографія яскравого і талановитого просвітянина, тихого і послідовного провідника українського відродження, одного з перших державних службовців Української Народної Республіки на Херсонщині, музиканта і художника, поета і журналіста Андрія Михайловича Грабенка (Конощенка). Це він залишив в арсеналі своїх видань окрім численних патріотичних статей та віршів ще й збірки українських народних пісень з нотами, які вийшли друком 1900 року, 1902 року та 1906 року. Це він був одним із засновників, а згодом, i головою херсонської української громади, до якої входили відомі діячі національно-культурного відродження. Разом з ними брав участь у виданні белетристичного збірника “Степ” (Херсон – С.-Петербург, 1886). Народився Андрій Михайлович Грабенко 13 жовтня 1857 року в с. Обознівка Бобринецького повіту Херсонської губернії Російської імперії (нині – Кропивницький район Кіровоградської області) у родині колишніх селян-кріпаків. Знаменного 1876 року Андрій Грабенко, маючи за плечима 19 років, закінчив Єлисаветградське земське реальне училище. Саме цього 1876 року по дорозі з Києва до Женеви прибув до Одеси Михайло Драгоманов, що викликало майже явні збори Громади у кількості близько сотні осіб в самому центрі міста Одеси у приміщенні секретаря сільського-господарського товариства Михайла Петровича Боровського. На цих зборах було вирішено за матеріальною допомогою Одеської Громади видавати за кордоном український політичний журнал. Як ми пам’ятаємо, цей задум одеської Громади разом з Михайлом Драгомановим було успішно реалізовано. І саме в той час окрім Одеського осередку Громади успішно діяв і українофільський гурток у Єлисаветграді, на чолі якого стояв Опанас Іванович Михалевич. У своїх спогадах про перші кроки діяльності єлисаветградського українофільського гуртка згадує у своїх мемуарах О. Рябінін-Скляревський: “В Єлисаветграді з освічених людей серед інтелігенції більш-менш близької до своєї ідеології Михалевич здибав Пильчикова, Литварова та Стрижевського.” Потім до гуртка приєдналися Іван Карпович Тобілевич із Бобринця, а також вчителі із сіл Олександр Волошинів та Андрій Грабенко. А 1880 року до гуртка приєдналися бувші учні реальної школи Михайло Василів та Євген Чикаленко. Також 1882 року до гуртка українофілів у Єлисаветграді увійшли активні члени Київської громади Олександр та Софія Русови. Гурток цей активізував культурно-просвітницьку діяльність на теренах Єлисаветградського повіту та поширював нелегальну українську літературу, надруковану за кордоном. Андрій Грабенко поїхав вчитися до Санкт-Петербургу в гірничому інституті. Через нього та його товаришів Єлисаветградський українофільський гурток мав зв’язок з Парижем, де перебував в еміграції український етнограф Федір Вовк, та з Женевою, де, як ми вже пам’ятаємо, тривалий час перебував Михайло Драгоманов. Через Фінляндію із Парижу та Женеви до Санкт-Петербургу завозилась нелегальна україномовна література, яка потім поширювалась на теренах Херсонської та Київської губерній. Після арешту 16 липня 1883 року в Катеринославі Софії Русової та 2 серпня 1883 року в Єлисаветграді українофіла Мальованого над гуртком українофілів нависла чорна хмара поліційного нагляду і відповідних репресивних дій з боку царату. Тож більшість активістів було заслано у найвіддаленіший закуток – у місто Херсон. Андрій Грабенко, який на той час вже склав іспити і отримав статус народного учителя, далекого 1885 року за участь у громадському українофільському гуртку був висланий з Єлизаветграда до Херсона. Сам Андрій Михайлович про це написав так: “Ми з товаришами-статистиками “волею судеб” опинилися в Херсоні, в місті-закутку, що в ті часи вважали його урядові чинники місцем заслання. Витребувала нас туди губерніальна земська управа…” Так Андрій Грабенко потрапив у південне містечко Херсон і того ж 1885 року допоміг молодій поетесі Людмилі Василівській (Дніпровій Чайці), яка за три дні написала лібрето до опери “Коза-Дереза”, підібрати музику на основі українських народних пісень. Опера вперше була поставлена в Херсоні. Ролі дійових осіб опери виконували талановиті юні херсонці, а музичний супровід грала на фортепіано просвітянка та добрий друг Андрія Михайловича Грабенка, прекрасна вчителька і музика Софія Русова. Вже пізніше в професійній музичній обробці відомого українського композитора Миколи Лисенка опера Дніпрової Чайки “Коза-дереза” була надрукована в Галичині та Києві. У 1886 році Андрій Грабенко взяв участь у підготовці та випуску белетристичного збірника “Степ” (Херсон – С.-Петербург, 1886), у 1889 році отримав посаду діловода, а згодом перейшов працювати на посаду секретаря Херсонської губернської земської управи. Нове ХХ століття Андрій Грабенко зустрів укладеним ним збірником українських народних пісень, куди увійшла перша сотня пісень, покладених Андрієм Михайловичем на ноти для наступних поколінь українців. Пізніше 1902 року ним була видана друга сотня українських народних пісень з нотами, а 1906 року вже третя сотня українських народних пісень з нотами. А ви скільки українських народних пісень зможете заспівати?! Кажуть, що Андрій Грабенко українських народних пісень міг прекрасно артистично заспівати в кількості не менше тисячі. Окрім того Андрій Михайлович мав хобі – займався різьбленням та випалюванням по дереву, навіть інколи вишивав сорочки та серветки. Виставки з його картинами та народно-декоративними виробами мали широкий резонанс. Як стверджує його сучасник Володимир Кедровський: “Зовнішній вигляд Андрія Михайловича був ніби втіленням образу Тараса Шевченка. Бувало, дивишся на портрет Т. Шевченка, написаний Красницьким, і здається, що то з нього маляр писав отой портрет”. Це за фаховою порадою Грабенка в народних школах по селах і передмістях міст Херсонської губернії предмети викладалися материнською мовою, тобто українською. Всі народні бібліотеки та шкільні бібліотеки мали в своїх фондах за рекомендацією Андрія Грабенка “дозволені цензурою” українські книжки. Своє становище секретаря Андрій Михайлович вживав для того, щоб якнайбільше посад у земстві обсадити свідомими українцями. Так помічником секретаря Губерніальної Управи був відомий український письменник і просвітянин Микола Федорович Чернявський, завідувачем медичного відділу Губерніальної Управи був член українофільського гуртка, український лікар Іван Наумович Козубів, завідувачем статистичного відділу Губерніальної управи був чоловік Дніпрової Чайки, відомий український письменник і просвітянин Феофан Олександрович Василівський, а його заступником відомий український просвітянин Іван Степанович Лоначевський, завідувачем ветеринарного відділу Володимир Іванович Сінкевич та ін.. У 1910 році за рекомендацією Андрія Грабенка завідувачем шкільного відділу призначено просвітянина Юрія Васильовича Федорова, а 1911 року завідувачем статистики народної освіти призначено відомого просвітянина Володимира Івановича Кедровського. “Оці “українофіли” були тими українськими діячами, що працювали над відродженням української нації, будили її із забуття, що підводили культурні та наукові підвалини під відбудову української державності”, – писав згодом Володимир Кедровський, згадуючи про Андрія Грабенка та його побратимів. Саме за ініціативи Володимира Кедровського голова Генерального Секретаріату Центральної Ради Володимир Винниченко запросив до Києва на посаду керівника відділу земських та міських самоврядувань Андрія Грабенка. Але той трохи погостивши у свого давнього друга Євгена Чикаленка толерантно відмовився від високої посади і повернувся до Херсону, де 1919 року посів на посаду голови Херсонської Губерніальної Земської Управи, а секретарем Губерніальної Земської Управи Андрій Грабенко призначив давнього друга Миколу Чернявського. Це були перші українські державні службовці Української Народної Республіки на Херсонщині. Також Андрій Михайлович активно працював на ниві українського відродження в управі Херсонської “Просвіти” від січня 1918 року до дня заборони української “Просвіти” у Херсоні 1922 року. Після ліквідації більшовиками 1920 року громадського самоврядування на Херсонщині він працював у Херсонському українському банку (1920–1922 рр.), потім в Херсонській кооперативній організації “Райсоюз” (1922–1923 рр.). Поважний і навчений життям, і в часи хамського більшовизму він продовжував працювати на ниві утвердження українського на українських землях. Він доклав чимало зусиль, але домігся, щоб Українська Автокефальна Православна Церква працювала в Херсоні. Від 1922 року А. Грабенко стає активним парафіянином та, за переказами, добирає старовинні українські духовні розспіви для хору служби божої в хpaмi св. мучениці цариці Олександри, що і нині знаходиться у Херсоні на вулиці Перекопській. І донині до цієї церкви приходять на службу божу українські патріоти.
У 1924 році Андрій Грабенко вийшов на пенсію та усамітнився. Як стверджують автори Вікіпедії: “1927 року Андрій Грабенко був обраний членом Етнографічної комісії АН УРСР. Під час службових відряджень записував фольклорно-пісенні скарби українського народу (переважно на Єлизаветградщині, Київщині, Полтавщині, Одещині та Херсонщині) – записав близько тисячі народних пісень”. Під час репресій патріотична діяльність А. Грабенка не могла пройти поза увагою каральних органів, викликали його на допити по сфабрикованій справі Спілки визволення України у 1929 році разом з М.Чернявським. Літнього хворого чоловіка виселили у господарську будівлю поруч із власною хатою. Помер Андрій Михайлович Грабенко в Херсоні 30 червня 1932 року. Через рік (15 серпня 1933 року) під час голодомору від туберкульозу легенів помер і його син Олександр (1883 року народження). Його донька Олена (1886 року народження) намагалася боротися з більшовизмом на рідній землі. Була активісткою в бойовій групі есерів Бориса Савінкова. Потім їй вдалося емігрувати до Франції. Трохи пізніше її доля звела з угорським революціонером і літературним критиком Дьйордьєм Лукачем. При народженні той мав ім’я Георг Бернард Левінґер. Його батько був багатим і впливовим банкіром, 1891 року змінив прізвище на Сеґеді, а пізніше отримав титул барона фон Лукача. Подальша доля Олени Грабенко та інших дітей Андрія Грабенка невідомі. Як не встановлено і місце поховання орача і сівача українського відродження. Московити старанно затирали імена українських світочів з пам’яті людської. Навіть в роки незалежності України непросто було домогтися хоча б елементарного пошанування імен борців за українське відродження Андрія Грабенка та Миколи Чернявського, Володимира Кедровського та Дніпрової Чайки, Дмитра Марковича та Софії Русової, Олеся Гончара та Миколи Куліша. Заходячи до Храму святої мучениці Олександри, не забудьте тихо помолитися за упокій душі славного сина України, наставника і товариша, відомого українського просвітянина Андрія Грабенка, меморіальна дошка в честь якого зусиллями благодійної ініціативи “Героїка” та Херсонського осередку Спілки Української Молоді була встановлена на храмі Зосими й Савватія Соловецьких УПЦ КП у Херсоні (мікрорайон Текстильників, вул. Дмитра Марковича, 65).
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
