Пошта “СП” · “Силу поезії ні з чим не зрівняти. Вона розворушує спогади і збуджує роздуми навколо картин прожитого”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Національно'громадянська сутність поетичного слова
Слово Просвіти, №27 за 2023 рік
Читацький загал отримав можливість ознайомитися з віршами Миколи Дмитрука і Наталії Остролуцької, вміщеними в одній поетичній збірці “З любов’ю у серці”1. Поетичний дебют волинських авторів присвячено “найріднішим людям, які допомагають бачити прекрасне” в сучасному світі, котрі жили, плідно працювали і нині сутні на благословенній волинській землі.
Микола РОЖИК, м. Львів
У віршах “Мала батьківщина”, “Моє рідне поліське село”, “Батьку мій, голубе сизий”, “Материнська доля”, “Мамині айстри”, “Не раз я згадую батьків”, “Батьківська хата” звучать патріотичні мотиви, зворушлива віра і глибока повага до батьків, рідних й друзів. Роздуми про рідний край, красоти малої батьківщини присутні у багатьох поезіях Миколи Дмитрука і Наталії Остролуцької. Це ті реальності, які виходять за межі осяжного простору і часу. Вони збуджують в уяві хвилюючі картини з прожитого і збереглися в серці на все життя. “Цвіт садків навесні і жнива спекотні”, “все село як родина одна”, край поліський чарівний з його щедрою землею, ці дивовижно близькі образи знайшли належне місце в поезіях М. Дмитрука. У кожній хатині — “п’янкий запах полину, скошених трав, рідна мова і мамина вишня” та інші образи, які осявають чистотою і національною сутністю людської душі, ставленням до повсякденного буття і поведінкою в житті. Ця своєрідна поетична сповідь викликає доброчесні почуття, які одухотворяють, бо те, що є в людині, без сумніву, важливіше від того, що “є у людини”. “Залишатися людьми завжди”, не цуратися Бога – найголовніше покликання людського буття. Такі думки притаманні багатьом віршам. “Мамині айстри”, “Спогади про дитинство”, “Матері”, “Рідна сестра”, “Ми були ще такі молоді” та інші твори простими милозвучними словами змальовують образи доленосних подій, особисті переживання, втрати за “немало прожитих років”, ностальгію за юністю. Посаджена біля хати калина – свідок пережитого і по цей день усміхається до сина і онуків. Великий українець, волинянин Агатангел Кримський признавався: “Поезіє, супутнице моя”. Тільки вона здатна найглибше поєднати вельми корисні знання з великими почуттями і переживаннями: “Прости ж нас, матусю, що ми твої діти // Не зменшили біль і страждання твої”. М. Дмитрук прагнув жити так, як батько заповідав: “з добром і любов’ю у серці”. Про це він написав у віршах “Не раз я згадую батьків…”, “Спогади про дитинство”, “Доля дітей і батьків”. Пам’ятає материнську любов, науку й настанови “на добру згадку на роки”, “працьовитий рід на все життя”. Кущ калини на рідному обійсті став теплим символом “вічності, добра” й допомагає зберегти відчуття батьківської любові, усталити переконання: там добре, де Батьківщина, де батьківська хата. Окремі поезії привертають увагу до виразних картин дитинства, дитячих років, проведених з батьками, коли доводилося страждати через брак скоринки хліба, і тільки вишні, мов рідні сестри, виручали. Пироги з житнього хліба з вишнями ставали справжнім святом, “райським обідом”. Силу поезії ні з чим не зрівняти. Вона розворушує спогади і збуджує роздуми навколо картин прожитого. У поезіях про історію Волині “Через роки, через віки” оживають символи й обереги – свідки подій повсякденного буття земляків, “як за волю боролись сини”, за вільну Україну. Наслідуючи їх героїчний приклад, сьогодні в умовах геноцидної, терористичної російської війни проти України українці жертвують найдорожчим — життям, щоб відстояти честь, гідність і незалежність Батьківщини, разом з усією громадою допомогти тим, хто знаходиться “в бідності, у холоді війни”. У присвяченому українським заробітчанам вірші автор скрушно зауважує: “Чому ми, як птахи, не такі? Покидаємо країну чудову… І не завжди вертаємось додому”. У вірші “Доля дітей і батьків” поет висловлює сум за тими, хто виїжджає з України навіть ненадовго, але минають роки, а вони не повертаються, залишаючи батьків сиротами. Ті сподівалися на краще, “роками чекали. Зневірились, не діждались, біднішими стали”. У віршах “Дві людські долі” і “Олігархічна Україна” йдеться про тих, кому “жити стало важче”, хто “десятки років платив внески своїй державі”, а у підсумку залишився знедоленим. Він добре розуміє становище цих людей і його слова, поетична мова звучать точно і переконливо. Це – щирість перед самим собою і тими, до кого він звертається у цьому світі і часі. Промовистими є думки М. Дмитрука про долю двох Марій, котрі впродовж свого життя, як і чимало українців, були твердо переконані: “якщо хочеш статки мати – треба працювати” і важливо залишатися “людьми завжди”, які мають серце і душу добру. Автор у кількох творах, зокрема у вірші “Роздуми про життя” намагався відповісти на соціально складну за своїм змістом життєву проблему й ствердити, що для цього “ніколи не слід втрачати надію, любити життя, бо як бути без надії, що додає нам силу й міць”. Щоб донести до своїх читачів складні переживання, роздуми про насущне, важливі реалії, які відомі М. Дмитрукові, він старався озвучити їх в поетичному слові. “Поете, вмій шукати і чекати”, – напоумлювала Ліна Костенко. М. Дмитрук чинив так, щоб вникнути в суть проблеми, бо тоді слова такі приходять, що дозволяють виявити найголовніше під час російської гібридної війни: Я надіюсь, що все буде добре. З нами світ весь і правда одна. Це – перспектива для України в її поступі до новітньої цивілізації, а озвучені в поетичних рядках бажання стануть реальністю буття. Довколишній світ залежить від того, що ми про нього думаємо і як в ньому діємо. Доброта наша може зробити його добрішим, а злість народжує ненависть. Тому так важливо знайти щире і переконливе слово, яке, як молитва, робить людей доброчесними і буде сильнішим за ворожу лють і злу московську силу. Микола Дмитрук привертає увагу до складного життя, наголошуючи, що у ньому є місце для надії й добрих сподівань, відкриття шляху до взаєморозуміння у міжлюдських стосунках. У вірші “Шляхи-дороги” він переймається долею земляків, котрі знали, почім ківш лиха, але долали труднощі, не боячись “ні втрат, ані гроз, сміливо попереду йшли”, здолавши неймовірні випробування. В Сибіру і тайзі, в холодних полярних ночах вони снили про “рідну землю свою Україну”. Автор знаходить слова і вислови, які точно передають його думки і переживання. Творчість М. Дмитрука, репрезентована у збірці, створює позитивний настрій, який в суворих випробуваннях нинішньої російсько-української війни, щоденних клопотах допомагає зберігати впевненість у доброчинних діях, і незгасну віру в день прийдешній – переможний над кремлівськими загарбниками, не втрачати завзяття “боронити країну свою”: Знаєш, прийде пора, стане краще життя, Бо ми вірим своїй Україні. Не претендуючи на вичерпну оцінку поетичного доробку М. Дмитрука й спираючись на свої читацькі враження і відчуття, доходимо висновку, що його творчий доробок буде цікавим шанувальникам поезії і тому загалу суспільства, який переживає за українську мову, культуру, духовність. Це виразний приклад того, що поетичне слово неможливо заглушити гулом московських гармат і ракет. Воно приносить широкій читацькій авдиторії розуміння вагомої відповідальності за збереження і розвиток національних цінностей, за все, що відбувається в Україні сьогодні. У віршах Наталії Остролуцької, які, без сумніву, є вагомою частиною збірки, звучить виразна і вічна тема нерозривності долі поколінь, животворності батьківської любові й глибокої шани дітей до найрідніших людей, котрі дарували їм життя. Авторка звертається до всіх: “Тож бережіть своє життя й чуже. // Воно єдине неповторне і прекрасне”. Успіх у цьому житті, настрій кожної людини багато в чому залежить від того, які книжки вона читає, до яких думок дослуховується, які вірші і пісні бентежать її душу. Поезія Н. Остролуцької наповнена теплими і хвилюючими роздумами про рідну Волинь й переживаннями за долю її жителів. Ліричні твори авторки озвучують глибоке пошанування й захоплення звичайним, повсякденним, яке набуває символічності й неповторності на тлі бурхливого сьогодення, коли єднаються “сонце, небо і гроза”, а “радості моментів не злічити”. Водночас не маємо морального права забувати про те, що живемо в суспільстві, окривавленому жорстокою повномасштабною російською війною проти українського народу, коли полиново-гіркий смуток лежить на душах багатьох українців. У ліричних віршах “Була рання весна”, “Я надіюсь”, “Нічого вічного нема” Н. Остролуцька виявляє тонке сприйняття багатої гами особистих переживань сучасників, дивовижне замилування близькими їй красотами природи, а також поціновуванням поваги і любові до друзів і близьких. “Світ прекрасний у своїй неідеальності”, а “гармонію створюють різні тональності”. Заворожуючі образи й порівняння: “озера в долонях лісу”, кольорові миті, ті, які неперевершеним щастям розцвітають для багатьох людей думками про “рідну хату”, “безтурботне дитинство”: Як легко йти до батьківської хати. Привітна рідна хата цілий рік. Це зворушливе місце, де можна смакувати “радість подарованих хвилин” й згадувати ті секунди, що “додають наснаги жити, щоб невблаганний час ніколи не стер”. У вірші, присвяченому волинському лісу, йдеться про вічні цінності, які супроводжують все життя людини й невіддільні від її буття в цьому “благословенному краї”, в заповітному місці – Волині. Проблеми людських душ, вважає Н. Остролуцька, можна розв’язати, подавшись у цей ліс, бо “спокій тут – гармонія і мир”, “цінувати треба, що нам Бог дає”. В її поезіях живуть дива природи: дерева, трави, безліч дивовижних кольорів й відтінків, весни цвітіння, пташиний спів і щасливі миті відчуття себе краплиною дощу в “божественній природі”. На яблуньці авторка зауважила “п’ять пальчиків пелюсток”, що зібрані в рожевому кулачку” і “простягнену зелену гілку-руку”. Вона просить в неба “сонця і грозу і вразить всіх не цвітом, а яблуками в осінньому саду”. Творчість Н. Остролуцької підтверджує, що поезія – невичерпна скарбниця людської душі. Той, хто ділиться її багатством, – це небайдужа людина, яка відчуває радощі і болі своїх сучасників і прагне зрозуміти їх, допомогти, розрадити і серце любов’ю зігріти. У дивовижних чудесах поезії Наталії Остролуцької оживають провісники-проліски, які з’являються тоді, коли “тонко пахне весною в повітрі”, яка з нездоланною ніжністю дзвонить: “люди, майте надію, вірте!”. Вселити сміливість, сподівання, віру в Перемогу над одвічним ворогом, — що може бути важливішим?! Висловлені авторами почуття і роздуми про рідну Волинь, про Україну, їхні ліричні вірші, на нашу думку, співзвучні настроям багатьох українців, зокрема молоді. Ці твори наперекір громам у жорстокій війні, розв’язаній осатанілими московитами, додають впевненості громадянам України у незнищенності нації та її мови. Спираючись на біблійне – “споконвіку було слово”, і “усе через нього постало”, маємо поетичним словом наповнювати зрілість людей і поєднувати мрію з очевидністю. Наталія Остролуцька і Микола Дмитрук спробували осягнути сучасні реалії своїми творчими засобами і досягнули помітного успіху. ___________ 1 Микола Дмитрук, Наталія Остролуцька. З любов’ю у серці. – Луцьк: Надстир’я, 2022. – 120 с.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
