Долі · “Мене шокує, що й зараз, під час війни, люди не тільки говорять російською, а й у соцмережах її прославляють”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Люди з Міста Марії
Слово Просвіти, №27 за 2023 рік
Олена БОНДАРЕНКО
Продовження. Початок у ч. 20, 23—26 за 2023 р.
Оповідь шоста. “Хочу додому…”
Олена – мама, навчається в Приазовському державному технічному університеті, що в м. Дніпрі Олександр – тато, металург на “Азовсталі”. Нині – робітник одного із львівських заводів Володя, 10 років; Ніка, 5 років – діти Олена: – Наша квартира була просто біля моря, останній поверх у п’ятиповерхівці, ще й кутова. Ми одразу, не зволікаючи, 24 лютого переїхали до свекрухи на правий берег. За кілька днів пішли з малими на дитячий майданчик. Він такий новенький, ще в поліетилені, класний, із написом: ”По-
Діти: в центрі — Володимир, ліворуч — Ніка дарунок від Президента”. А біля нього мертві люди лежать, якоюсь тканиною покриті. Не встигли отямитись, як самі потрапили під мінометний вогонь. Ще не знали, що треба падати, побігли. Але всі вціліли. Після того випадку діти місяць не виходили з кімнати. Одного дня прилетіло в дев’ятиповерхівку поруч. Пожежа поширювалася блискавично, падали цілі прольоти. Будинок перекосило, металеві двері в під’їзді заклинило, люди вибігти не могли, горіли живцем. А ми… стояли у відчаї й не мали як зарадити. Прибули нарешті пожежники, та й вони нічого не вдіяли. Так ті бідолашні й лишилися в будинку… Росіяни спочатку обстрілювали місто з окупованих територій, потім підійшли з Бердянська, і кільце почало стискатися. ”Азовці” стояли, як скеля. Вони були справжніми профі, постійно тренувались. Як наш сусід: поки дружина гуляє з малим у візочку, він бігає в протигазі. В ТрО теж були молоді, сильні, треновані хлопці. До речі, в ТерОборону пішло дуже багато місцевих чоловіків. Так багато, що зброї, спорядження на всіх не вистачало. Мій чоловік теж пішов. Він хотів на фронт, але не взяли за станом здоров’я. Я читала, що говорили наші дівчата в попередніх публікаціях, мовляв, ніхто в місті не вірив, що буде ТАКЕ. Це правда, не вірили. Але швидко побачили все на власні очі. 24 лютого близько шостої ранку почався обстріл, а опівдні Східний мікрорайон вже був у суцільних руїнах. 40-60 прильотів… У перших числах березня не стало світла, тепла, води. Нас жило у свекрушиній квартирі до тринадцяти осіб – родичі мого чоловіка, моя мама і ми. Чоловіка вдома не було днями – шукав їжу, воду. Неподалік було джерело. По воду йшло дванадцятеро, верталося п’ятеро. Хто вижив – приносив, тож вода була. Я готувала їжу. Стоїш шість годин на вулиці, бачиш – летить. Упадеш, полежиш, пролетіло – встаєш і готуєш далі. Людей зачіпало уламками, а мені якось щастило. Поруч були продуктові бази, люди все несли звідти. А Сашкова мама сказала, що ми мародерити не підемо, швидше помремо з голоду. Коли стало відомо, що військові відчинили бази, Сашко теж пішов. Бачила відео: дівчина повзе до супермаркету ”Метро” і знімає на телефон – говорить, що лишила двох дітей з бабусею, бо треба дітям щось дати їсти. Я панічно боялася опинитися в окупації. Хотілося криком кричати, але я не плакала жодного разу, щоб дітей не перелякати. Чому так спокійно говорю про все це жахіття? Знаєте, я так багато бачила, мабуть, сил на емоції вже не лишилося. …Прагнула чогось досягти. Купили квартиру, тяжко працювали, в усьому собі відмовляли, щоб сплатити кредит. Сплатили, життя налагодилося, почали подорожувати. І от прийшли ці потвори і все у нас відібрали. Я не можу прийняти цю ситуацію, поки що не можу. Хочеться знову в те життя, як дитині в казку, хоча усвідомлюю, що цього вже не буде. …Про зв’язок. Якось видерлася на дев’ятий поверх, руку вистромила – є. Визирнути годі – снайпери полюють. Додзвонилася братові, але він не зміг допомогти. Центр іще був наш, а довкола все окуповане, брата без прописки до міста не пускали. Дізналася, що Україна стоїть, полегшало. 24 березня у дітей підскочила температура. 26-го закінчилися ліки. Зібрала речі й сказала: ”Я пішла”. Вийшли на трасу – я, чоловік, його мама і діти. Зупинилася “Газель” (ГАЗ Соболь, колись купували в росії. – О. Б.), підібрала нас. Дорогою окупанти постійно зупиняли, роздягали чоловіків – вони так з усіма робили. Дісталися до Бердянська, зняли кімнатку. Тиждень щоранку виходили в поле, чекали на автобус. По біженців мали прибути 50 автобусів, але окупанти їх розвертали. У тому полі зібралося близько двох тисяч людей. Нарешті автобуси приїхали.
Родина
Помістилися всі. Вночі були в Запоріжжі. А за кілька днів я з дітьми поїхала до Львова, де нас зустріла моя кума. Довгенько шукали житло: з Маріуполя, ще й з дітками, не хотіли брати, хоч я й пропонувала заплатити за півроку наперед. Нарешті знайшлася сімейна кімната в гуртожитку. Спочатку не було нічого, бо виїхали буквально в чому стояли. Все брали в ”гуманітарці”. У цій кімнатці я щаслива. Ніка ходить у садочок, Володя – до школи, йому дуже подобається. Чоловік працює на заводі, щомісяця дістає підвищення, він надзвичайно сумлінний. Я не можу піти на роботу, бо садочок працює до пів на п’яту, а бабусь у нас тут немає. Переживаю: а раптом попросять піти з гуртожитку, а знімати квартиру – грошей бракує. Хотілося б, звичайно, розвиватися, вкорінюватись. Але одна справа, коли знаєш, що нічого не лишилось, і зовсім інша – коли там є дім. Мовляв, от ще трохи – і звільнять місто, повернуся, там розвиватимусь. А зараз – ні-ні, я туди не поїду. Щоб мій син гуляв із дітьми з ”юнармії” (російська дитячо-юнацька воєнізована організація. – О. Б.), носив їхній галстук, марширував? Тут (у Львові. – О. Б.) Володя спілкується з дітьми – вони інші, чемні, і син стає з ними іншим. Та не тільки львів’яни – у гуртожитку є діти й дорослі з Харківщини, Київщини – вони теж інші. За три роки в Маріуполі у сина змінилося троє вчителів. І всі на нього кричали. У Львові він почав звикати, що на нього не кричать. З’явилося бажання щось робити, аби його погладили по голівці. Любить свою вчительку, питає: ”А що ми привеземо з Болгарії для Мирослави Зіновіївни?“. Я сказала дітям, що вони мають говорити українською. Мене шокує, що й зараз, під час війни, люди не тільки говорять російською, а й у соцмережах її прославляють. Ви цікавитесь, звідки я так добре (я сказала: ”Досконало”. – О. Б.) знаю українську. А я вчилася в українській школі! Всі мої подружки в російських класах, а я – ні. Мама сказала, що буде українська школа – і край. Років до 22-х я з такими помилками писала російською!.. Розповім ще про “освободітєлєй”. Мій кум вийшов з міста 27 березня, коли в батареях закінчилася вода (люди пили воду з батарей. – О. Б.). Шлях був лише один –
Олена через росію. Кума забрали у фільтраційний табір. 200 людей – чоловіки, жінки, діти. 19 літрів води на добу – по 200 мілілітрів на людину. У туалет – двічі на день, на яму, під дулами автоматів. Двоє хлопців побігли по воду, не повернулися. Чи вдалося втекти, чи загинули – невідомо… Фільтрацію повинен був пройти кожний. Щоб випустили, треба було на камеру розповісти, як бандерівці всіх тяжко гнобили і який ти щасливий, що можеш виїхати до росії. Якщо в таборі росіяни з’ясовували, що ти за Україну – шукали в соцмережах, що ти там писав. А зв’язку вже не було, і ти не міг нічого видалити. Тоді – фільтраційна тюрма. Що далі – не знає ніхто. Ні серед моїх знайомих, ні серед знайомих моїх знайомих немає жодної людини, яка б повернулася з фільтраційної тюрми. Мій друг, український активіст, лишився в Маріуполі, не міг покинути тяжко хвору маму. Коли вже виїздили, мусили пройти фільтрацію. Розповідав, що одного його знайомого п’ять годин били струмом, а таксиста, який їх вивозив, примусили 400 разів присідати з вигуком: ”Cлава совєтскому союзу!”. Знайомі розповідали, що “освободітєлі” робили поквартирні обшуки. У телефоні в сусідського хлопчика окупанти знайшли знімок убитого російського солдата. Кажуть рідним: ”Всьо, прощайтєсь, больше ви єго нє увідітє.” І більше не побачили… Багато хто “перевзувся”. Спочатку: ”Ну, наши етой руснє дадут!”. А потім: “Когда уже етіх укров пєрєбьют?” Безліч приїжджих. Зарплатня продавця в Маріуполі 90 тисяч рублів, у москві – 50 тисяч. Азіатів багато. Сидять, чіпляються до дівчат. Привезли бригаду – платять три тисячі за зміну. Зняли квартиру, бригада пиячить. Як платять, так і працюють. Відосики знімають з місцевими: ”Ой, оні такіє бандєровци, такіє протівниє!” А хто такі бандерівці – жодного уявлення не мають. Моя шкільна подруга живе в Старобешівському районі Донецької області, який в окупації з 2014 року. У нас тут – про булінг, метелики різні, смайлики. А там – “Мальчік із сєла Поповка” Маршака: ”Нє випускай, боєц, вінтовкі, Пока нє отомстіш врагу За кровь, пролітую в Поповкє, Іза рєбьонка на снєгу”. Моя колишня подруга не бачить нічого поганого в такому вихованні. І їй неважливо, що вірш написаний майже 80 років тому. Бо вона переконана, що у нас ”в учебниках инcтрукции с иллюстрациями, как убить русского”. Людині незрозуміло, що з ворогом, який зазіхає на наше, ми й без інструкцій добре даємо собі раду… _______ *Коли матеріал готувався до друку, Оленка повідомила, що знайшла ”роботу своєї мрії” – в цікавому соціальному проєкті.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
