Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні “Любов у рядках, між рядками і поза аркушами”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

Лелеки саме лаштувалися в Козаровичі, а він вилетів їм назустріч

Слово Просвіти, №27 за 2024 рік

Щойно одержала дивовижну книжку побратима Івана Іваницького “Калина цвіте, коли тепло...” (Київ, “Ліра-К”, 2024), про яку автор мріяв, скільки жив... “Для нього це був би момент абсолютного щастя”, – написала дружина Валентина Бондаренко. Абсолютного – без присутності на землі автора – не виходить. Але щира радість від зустрічі з книжкою, у якій — великий Іванів світ, переповнює серце липневою сотою! У книжці і моє слово про колегу, з яким працювала і дружила 40 років. Він знав, що калина цвіте, коли тепло, і любив весни. Про книжку під калиновою назвою мріяв, скільки творив, – пів віку. І з року в рік плекав це символічне дерево, доглядав, поливав, обкопував, підживлював, проганяв від нього хижих птахів, щоб не склювали. Тепер на кожній сторінці воно проросло Україною, не розсипаною, а зібраною у суцвіття сильного авторського слова. Українці – це капітальний народ, – казав Іван. Він шанував цей народ і кожну його одиницю. І сам був капітальним надійним українцем. “Спроквола, потихеньку збирає щось, будує, відкриває, пише. Хоч мало хто про те у світі знає”… Його журналістика – це любов у рядках, між рядками і поза аркушами. Його тексти дають надію. Вони світлі, як Іванова усмішка, яку він носив, як щит, броню, щоб не оголювати насправді вразливого і пораненого серця. Війна поранила його до стану несумісного з життям, але калинове дерево відроджує і увічнює його ім’я. “ЗСУ і далі наближатимуть той день, коли вже можна буде карбувати найдорожчу для нас нагороду, найбажанішу і наймасовішу – із зображенням Золотого Тризуба і словами “За перемогу над російською федерацією” на аверсі і датами на реверсі – перша відома всім 20 лютого 2014 року, а друга поки що не відома нікому… На пощаду ворог хай не розраховує. Бо його чекає помста за все содіяне на нашій землі, за всіх убієнних, але не скорених”. У його світі не було місця для їхнього міра, “починаючи з рецептів блінов”… Він вважав, що “без глибокого осмислення того, що було, – не буде виразного уявлення про те, як жити далі”. Тому багато розмірковує, робить передбачення, висновки, які часто справджуються. Він нагадував мудрого філософа Фабіяна з Миколайчукового “Вавилону” – знав набагато більше, аніж ми думали. Коли прийшла Велика війна, перестало писатися. Зрідка “вистрибували осколки на злобу дня”. Проте Іван опанував ступор. Уся його сторінка у Фейсбуці – це логічні, публіцистичні, журливі, іронічні тексти і жодної світлини з самомилуванням. За десять днів до 18 лютого Іван бідкався, що у Козаровичах нема снігу, і якщо у березні підуть холодні дощі, то поб’ють цвіт у садках… Він любив писати взимку. “Тиша така, що аж дзвенить у вухах. Дивися, милуйся краєвидами і радій життю на повні груди. І хто б міг подумати, що у березні 2022-ого року на отаку, вже на весну налаштовану красу, посиплеться не сніг, а міни і снаряди. Атак хочеться лапатого білого снігу. На городи і сади, на все село з його багатьма “нема”. Але що точно скоро всюди буде – це весна. P. S. І тут пішов сніг”. Іван творить і сперечається до останнього журналістського набою. Тут кожен міліметр тексту – густий, як калиновий джем. Кольору калинового вина. Запашний, як калиновий квіт. Глибокий, як білі сніги у Козаровичах, у тиші яких Іванові писалося легко, ніжно і сильно. Така ця книжка – кетяг червоної калини, яка для ворога цикута, для нас ліки від амнезії. А для України – сила! Він відлетів, як бусол. Лелеки саме лаштувалися в Козаровичі, а він вилетів їм назустріч. Як маяк, щоб птахи не заблукали. Щоб було їм краще летіти. А “краще – є куди завжди”! Іван Іваницький знав, що казав. І хто йому заперечить? ний наголосив, що фото – то “неповторні миті людського життя”, а “зупинена мить – це частинка нашої минувшини, що складає калейдоскоп життя”. Більш детально познайомив читачів у передмові із творчим спадком Олександра Чорного колишній голова обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України Юрій Терон. Про Почесного громадянина рідного села Вашківці та його творчий ужинок розповів земляк і колега, журналіст, краєзнавець, член НСЖУ Юхим Гусар. Про колишнього редактора “Вижницьких обріїв” з нагоди поважного 70-ліття О. Чорного за дорученням колективу ветеранів-журналістів мовила голова районної організації НСЖУ Алла Чечул. Редакторкою видання стала сестра Олександра Чорного Зіновія Голяк.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин