Національна еліта · “І плоть моя, світлом ущерть налита, була запечатана духом любові до чистого листя, солодкої миті”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Духовне обновлення словом
Слово Просвіти, №27 за 2024 рік
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Ми вічність носимо в душі! Іван Франко.
Тільки зроджені словом живуть у слові. Павло Мовчан.
Всеоб’ємний дух, що всюди присутній, то піднімає душу на неосяжні висоти споглядання темного світла, то опускає її в чорну безодню щоденної реальності в надії побачити світло чисте. Здавалося, від цього бездонного провалля, яким відкрився для творця поем “Вогонь” і “Потоп” космічний світ і світ земний, уберегтися людині неможливо – він втягує, всмоктує, мов та чорна діра Всесвіту, усе живе і неживе і осягнути розумом його катастрофічне призначення людині не судилося. Але пізнати логіку і смисл космопланетарної та соціокультурної історії поет поривається, прагне. Цю духовну спрагу пізнання святого таїнства творення Богом-Творцем земного світу природи і людини Павло Мовчан вгамовує одухотворенням, наповнюючи свою душу життєтворчою енергією, якою його, вірить митець, обдарував Той, що …виліпив людину і ввіпхнув вогню небесного у незнищенну душу, щоб змірять нею неба глибину і її чином розпечатать сушу. “Дух, що дає “велику душу” – душотвірний, як біль”1, – стверджує Мартін Гайдеґґер, заглиблюючись у мовну стихію Ґеорга Тракля в статті “Мова в поезії”. Філософ вважає, що величина душі вимірюється здатністю на “вогненне споглядання”: “Дух – це пломінь. Палаючи, він світить”2. Оцей пломінь-промінь, цей дух, що “палаючи, він світить”, несподівано, з подивом виповідає Павло Мовчан у поезії “Світло”, торкнувся його руки, пройшов крізь плоть і – “побільшало світла, //тепла прибуло, зароїлася радість…” І плоть моя, світлом ущерть налита, була запечатана духом любові до чистого листя, солодкої миті, що, певно, в житті не повториться знову. Ліричний герой переживає катарсисну мить духовного осяяння, духовного обновлення завдяки живій енергії Всевишнього, енергії Верховних Сил, а отже, з’яві Духа, іскри Божої – Красою мене обпекло неземною… Мимоволі згадується оригінальний розмисел про українську душу і національний дух Павла Мовчана “Витоки”, зокрема розділ “З енергії вогню”, в якому осмислюються джерела енергії – вищі й нижчі магічні сили, які перебувають під контролем Всевишнього, стверджується, що “бог Тепла і бог Світла, як близнюки, є персоніфікаціями двох енергетичних проявів вищого Божества – бога Вогню”3. Роздумуючи про триєдиність, трискладовість слова, поет-мислитель стверджує: “Триєдиність зовнішньої, внутрішньої форми і змісту слова вкладається в напівабстрактні, напівзримі порівняння: Бог-отець, Бог-син, Дух Святий. Дух Святий у слові присутній, але й нам дано наповнювати його”4. У поемі “Іменники”, присвяченій Маркіянові Шашкевичу, Павло Мовчан наголошує на магічній духотворчій сила слова, того сповненого загадковості нетлінного слова, яке “таїть у собі іскру”, спосібну розпалити в обездуховленій людині пристрасну жагу самопізнання, розвіяти світлом слова темінь обездушеного життя. На будування духу – самовладно поклав терпляче слово і нещадно відкинув все непевне, нетривке, та й зводив самотою дух надсадно на рівень серця… Павло Мовчан апелює до духа, тому, переконаний: дух, одухотворює, обдаровує душею. За Гайдеґґером, “він той, що вкладає душу. Але душа зі свого боку оберігає дух і до того ж так суттєво, що без душі дух, імовірно, ніколи не може бути духом. Вона “годує” дух”5. Отже, Дух – це життєтворна енергія, іскра Божа від небесного вогню, що “йменувалася світлом”, яким творець засвітив людську душу. Він навіть іскру власну їй вділив, і до безсмертя указав дорогу,
і долю дав, щоб відала коли додому повертатись їй до Бога. І слово від безпам’ятства їй дав… Шлях до духовного обновлення людини пролягає крізь Слово, завдяки Слову – тій іскрі Божій, що її вселяє Бог в її душу. Святий Августин, осмислюючи твори неоплатоніків, утверджувався у вірі в божественність Слова: “Слово – сам Бог, що є “правдивим світлом, яке просвічує кожну людину, що приходить на цей світ”6. Неоплатоніки, а слідом за ними і Святий Августин, були переконані, що Слово Боже стало тілом і поселилося між людьми, тому людська душа здатна підніматися до духотворного життя за початковим Словом, прямуючи до повної досконалості7. Дбаючи про вивищення людського духу через духовне просвітлення, духовне обновлення, отець і вчитель християнської церкви Аврелій Августин стверджував, що саме принципи самопізнання закладають основи і торують шлях до Богопізнання, а отже, до проникнення в таємницю особистості, в приховану духовну сутність буття, запліднену Словом. Микола Бердяєв, до філософських “голосів” якого Павло Мовчан уважно прислухався, в праці “Самопізнання (спроба філософської автобіографії)” виповідав: “Таємниця особистості, її унікальності нікому не зрозуміла до кінця. Особистість людська таємничіша, ніж світ. Вона і є цілий світ. Людина-мікроскоп і містить у собі все”. Саме на намаганні пізнати себе як індивідуальність, як таємницю самобуття і таємницю природного світу, в якому йому судилось терзатися в духовних пошуках, боріннях і пориваннях відкрити Словом злочинну абсурдність діянь людинодемонів людства, і зосереджується переважно міфопоетичне мислення Павла Мовчана. Поета гірко опечалює усвідомлення того, що, за визначенням Карла Густава Юнга, “дух не позбувся демонізму, а людство, розвиваючи науку і технологію, наближає себе до небезпеки одержимості”8. Архетип духа і досі продовжує служити і добру і злу, адже сучасна людина не відмовляється від співпраці із духом пітьми, що й засвідчує терористичне свавілля путінської росії, в якій тотально зруйновано моральну автономію людини. Творець поем “Вогонь”, “Потоп”, “Ідоли” та ряду інших побачив “крізь не-знищену іскру невмирущу”, як “пропікав повітря ангел смерті”. Бо іскра Божа потрапила в длані сатани й проткнула чорним променем українську чорнобильську долю, творячи Суцільний розпад, нищення та тління і вимивання вічності з ґрунтів, стирання рис і чоловічих ліній, суспільний вар безликості в житті. Вогонь небесний безжально спалював усе живе, усе земне – він тлінне все і часове палив, все суще повнив, полум’ям ущертно. “Полум’яна карусель”, кружляючи над цим боготвореним світом, розривала час (“розрив, розріз, розчеплення… злиття”), піднебесна вись ставала низом, і “вогонь небесний вже палив” і самого митця, покликаного “засвідчити безглузде світотратство”. Проте “всеоб’ємний дух” розгортався і “очищалась у вогні душа” — відкривався поетові новий зір. І відкривався новий зір мені, не просторовий, – в іскрі, в глибині, де стиснулись всі вибухи й вогні, де всі кінці зійшлися та початки, всі болещі, всі радощі земні, всі злидні наші й всі, усі достатки… Жага пізнання, “незвідана й недремна”, “промацуючи радістю пітьму”, розбуджує уяву ліричного суб’єкта, відроджує пригаслу, затавровану тоталітарним лихоліттям пам’ять і життя в ньому починає відкриватися, наче храм. Художній світ Мовчана наповнений міфогенними сюжетами, мотивами, в ньому часто ключову образно-символічну роль відіграють природні стихії (вода, вогонь), язичницькі божества, міфопоетичні, зокрема демонологічні образи (ангели, демони), тваринна міфосимволістика… Так, у поетичному хронотопі поеми “Потоп” функцію своєрідного провідника всіма колами історичного пекла українського роду виконує міфологічний топос ковчега, який символізує віру й надію на “причалення” пошарпаної ураганами драматичної історії української людини до берега свободи і віри. Болісні сполохи-пригадування ліричного героя-оповідача обмивають індивідуальний життєвий простір та простір історичний – вселюдський та національний. “Погляд гостролезний” пізнання “гортає” “чорні сторінки” книги буття людства та “книги втрат” свого роду і свого народу і поет завдяки цьому “обпливанню” ковчегом пам’яті історичного минулого – міфологічного і реального – звільняється від потопу, від нанесеного потопом мулу, який осів у його душі, і духово обновлюється. Обновлюється словом-пам’яттю, словомосудженням, словом-рефлексією в надії досягти “зустрічі в словах людського і бажественного”. Поеми Павла Мовчана – це своєрідні жанрово-стильові вітражі, які імпульсивно проміняться тривожно-запитальною енергією духопіднесення. Раптові перепади ритму, згущення і несподівані прояснення настроїв і переживань, емоційно-експресивне, напружено-почуттєве рефлексування – все це засвідчує й виражає діалектичну суперечливість духовних пошуків митця, який постійно перебуває або у внутрішньому діалозі із самим собою, або в діалогічному спілкуванні ліричного “власне автора” з об’єктом рефлексії, а саме з Тарасом Шевченком (“Уривки з поеми про Т. Г. Шевченка”), Іваном Франком (“Начерки до портрета Івана Франка”), Максимом Березовським (“Слухаючи музику Максима Березовського”), Маркіяном Шашкевичем (“Іменники”). Властива для його поем “Відчай”, “Потоп”, “Вогонь”, переважно незавершених, крім, здається, поеми “Ідоли”, фрагментарність, різнорідність ритму монологічного виповідання, динамічна пульсація думки, зосередженої на пізнання себе, розіп’ятого на хресті сумнівів і переживань, неспокійні, бурхливо емоційні розмисли про духовно-історичні травми свого народу і людства засвідчують поривання поета осягнути неповторне, запліднене духом творчості людське буття-у-світі. Загалом творча діяльність Павла Мовчана – поетична і науково-публіцистична – зосереджена передусім на просвітленні рідним словом індивідуальної і суспільної свідомості, на прагненні осмислити людинознавчі філософські питання, пізнати аксіологічні засади і сенси буття людини, морально-етичні принципи її діянь, а головне, виразити себе, власну індивідуальність в філософському переосмисленні таких категорій, як час і простір, дух, душа і слово, людина і природа, добро і зло… Визначаючи рух, простір і час основними поняттями поетичного тексту Павла Мовчана, Іван Дзюба вважав, що сутність його поетичної філософічності, яка “здійснюється не шляхом пошуку поетичних відповідників до категорій інтелектуальної спекуляції, без умоглядного “оснащення”, а немовби в самих реальностях буття”. Основним жанрово-творчим чинником у творчій діяльності Павла Мовчана є філософсько-поетична, інтелектуально-емоційна рефлексія, базована на оригінальній, виробленій поетом, в тривалих пошуках притаманній тільки його власній образотворчій манері метамові. Вже на початку 90-х років минулого століття Мовчану передмові до поетичної збірки “Відбитки” поділився своїм досвідом в пошуках відповідної мови, намагаючись не потрапити в тенета фальшивих оптимістичних декларацій: “Метафора ставала багатоповерховою, зміст заховувався за лаштунками тропів, вірш ускладнювався, важчав…” Метамова Павла Мовчана – поета-інтелектуала з індивідуальною системою знаків і топосів, глибоких за змістом та символічним наповненням метафор та афоризмів, зорієнтована на сподіваний діалог авторської та читацької свідомості. Правда, поет особливо не переймався проблемою сприйняття його творчості, оскільки усвідомлював, що його художні твори переважно зорієнтовані на рецепцію в елітарних колах. Так, Євген Маланюк у своїх “Думках про мистецтво” писав, що сам акт творчості – це своєрідна містерія. Оскільки “мислення поета провадиться на його власній, одному йому відомій мові… ця мова є мовою образів, таємничих, не завжди точно окреслених”. Мимоволі зринає припущення, що ці роздуми Маланюка зродилися внаслідок заглиблення в творчу лабораторію Павла Мовчана, в якого, за Олександром Потебнею, мова і мислення складають органічну єдність. І цю нерозривну цілісність мови й мислення називають мовомисленням. На цій своєрідності Мовчанового мовомислення, мисленнєвості його поезії робить особливий наголос Олександр Хоменко: “…Мовчан пропонує кожному майже предметно відчути пластичність потоку мовлення, його клекіт і нуртування, страждання й біль поруйнованої хижими вітрами історії мови й постійні зусилля людини відновити у творчому акті єдність мови-матерії, мови-мислення”9. Пізнання суб’єктивного світу людини, яке в творчості Павла Мовчана пролягало крізь самопізнання завдяки духовному обновленню словом, зобов’язало поета-мислителя “заводити” в поетичний світ образно-смислові розмисли про такі філософсько-етичні універсалії, як віра і зневіра, добро і зло, любов і ненависть, правда і лжа… Та з особливою дослідницькою доцільністю Мовчан пізнає і творчо сприймає міфопоетику українського світосприйняття і світовідчуття, глибинно-архетипні та міфологічні основи великого материка національної культури. Обрано-метафоричний, символіко-міфологічний світ поета і мислителя Павла Мовчана насичений, наповнений живою духотворчою енергією народного мовотворення, що і забезпечило повноцінне естетичне вираження його багатогранного таланту. ______________ 1 Мартін Гайдеггер. Дорогою до мови. Літопис. Львів . 2007. – С. 63. 2 Там же. 3 Мовчан Павло. Український формат. К.: ВЦ “Просвіта”. 2018. – С. 111. 4 Там же. – С. 303. 5 Там же. – С. 61. 6 Святий Августин. Сповідь. Київ: Основи. 1996. – С. 114. 7 Там же. – С. 281. 8 Юнг Карл Густав. Душа и миф. Шесть архетипов. К.-М.: 1997. – С. 336. 9 Хоменко Олександр. Мисленнєвість поезії й поезія мисленнєвості: діалектика творення вербальної космогонії Павла Мовчана. – Цілюща сіль самопізнання (про Павла Мовчана та його творчість). К.: Ярославів Вал. 2023. – С. 243.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
