Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Лечу на Батьківщину, яку покинула майже піввіка тому і яку напевне бачитиму востаннє”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Назустріч минулому

Слово Просвіти, №27 за 2024 рік

Ольга МАК Фашінал, 25 березня 1994 року Галі, Дмитру й Олянці Торонто. Субота, одинадцятого вересня, року Божого 1993-го. Розігнавшись, літак робить ривок, відділяється від землі й бере напрям на схід – у той бік, що його вже в порядку денного обов’язку обійшло сонце, і з якого насувається вечір. Поруч мене – моя донька Вікторія, чи попросту Віта, яка не лишень заініціювала з рештою родини мою подорож, але також великодушно зобов’язалася супроводити мене, бути моєю доглядачкою, скарбничкою і секретаркою (на маргінесі мушу зазначити, що інколи на старість не зашкодить мати добрі діти – при нагоді можуть і придатися). З моєю многолітньою практикою у викладанні на папір фактів, емоцій і фантазій можна було б у цьому місці пролити багато радісних сліз і заповнити цілий довгий абзац патріотичними вигуками з багатьма знаками оклику і глибокодумними троєкрапіями. Бо ж не політик, не письменник і не клерик той, хто тратить слово, не формуючи настроїв і переконань споживачів свого хисту. Але на цей раз не хочу викликати в читача ніяких емоцій і буду щира: не відчуваю нічого. На душі моїй так, ніби хтось упорснув мені під грудний місток добру дозу новокаїни. Отже, ні радости, ні болю, але підозріло непевний стан оніміння, що може кожної миті вибухнути непередбаченими емоціями. Вікторія також стримано-спокійна, і це мене анітрохи не дивує, бо ми обидві нескорі на вияви почувань. І все ж дивно: адже лечу на Батьківщину, яку покинула майже піввіка тому і яку напевне бачитиму востаннє. Матиму чотири тижні, щоб зустріти придбаних через листування приятелів, побувати в містах і місцевостях, що й досі тривожать мене у снах, відвідати деякі редакції й установи, заглянути до Спілки Письменників України і, найголовніше, – взяти участь у Науковій Конференції, призначеній відзначенню голодових річниць на Буковині в 1946 і Наддніпрянщині в 1933 роках, на яку мене запросити як гостя, свідка й автора друкованих матеріалів, зокрема повісти “Каміння під косою”, присвячених голодоморові. А, отже, по сорока восьми роках розлуки й ностальгії позаду і такою багатою програмою на найближчий майже місяць – ніякого хвилювання, ніякого зворушення?! Це не лишень дивно, але неприродно. Адже лечу назустріч давно, давно минулого: до мого холодного і голодного, заляканого вибухами, пострілами й пожежами війни і революції дитинства, до мого обшарпаного, злиденного, хоч і наперекір усьому, бадьоро-задерикуватого дівоцтва, до мого зраненого у саме серце молодого материнства – до того всього, що змусило мене тікати у світ за очі з “рідної і не своєї землі”. Я в нестямі переступала насяклий гіркотою і болями поріг, я не оглядалася на обгорілі одвірки моєї Вітчизни, що конала під розривами гарматних вибухів, – не було місця на жаль, не було часу на прощання. Тільки, здається, тоді, як ступала на пустельну дорогу скитання, зачепилася за зрадливу гилляку безлистої шипшини й так, нехотячи, винесла з собою аж на далеку чужину колючого кігтика, що постійно дряпав мою пам’ять. І я, віддаючи належне всьому пережитому, не можу не признати, що й на тому вибоїстому і немилосердно шорсткому шляху, об який до сліз і крови розбивалися найкращі дні мого віку, примхлива доля інколи дарувала мені пучечки пахучих васильків, чи перекидала через трудну стежку коверці синьоокого барвінку, а часом навіть вмудрялася вигаптувати поміж гострим грудяччям золотих жайворонків, що зривалися високо вгору і топилися в небесній голубизні. Правда, рідко, правда, скупо. Але ж самоцвіти дорогі саме тим, що вони рідкісні… І от назустріч тому, що було колись, що кануло в далекому минулому, лечу на джетовому змієві чеської летунської лінії Торонто-Прага-Львів-Київ. Я нічого не думаю, не філософствую, себто не роблю найменшого зусилля скеровувати свої думки в якесь логічне русло – пускаю їх вільно, і вони летять то наввипередки з джетом, то круто завертають назад, то розпливаються в різні сторони. І від того, що не треба зосереджуватися, не треба робити ніяких розумових зусиль, на душі легко й безтурботно – стан, в якому я вже не пам’ятаю коли бувала. Згодом починаю розуміти свій спокій: я просто не вірю в те, що справді побачу Україну. Не вірю! Я вже давно-давно погодилася з думкою, що Батьківщина втрачена для мене навіки. Так самісенько, як не побачу батьків і решти найближчої родини, бо ж я наймолодша, а мені вже 80. Погодившись навіть з найбільше болючим, людина перестає терпіти. І от раптом – я лечу в рідний край! Чи це можливо? Розум каже, що так, але якась інша інстанція цього сприйняти не може. Ніяк! От тому і той спокій і та навіть байдужість. Тим часом протиприродний рух “наперекір сонцеві” робить наші добросовісні годинники безвартісними. Вечерю нам подають перед самою північчю по торонтському часі, а до Праги ми прибуваємо о першій по півночі, хоч уже стоїть ясний ранок, і нас повідомляють, що це – сьома година. Отже, шість годин, а тому спорий шмат ночі в нас безсовісно вкрадено, і нема кому поскаржитися. Покірно перекручуємо наші годинники і починаємо вилазити з літака. У нас, які належить передбачливим і досвідченим жінкам, підручний багаж складається з двох менших торбин у правій руці й одної торбери величини скрученого в завиванець, солом’яного матраца в лівій. З цією нашою ношею посуватися треба обережно, бо раптовий поворот на 180 градусів може покласти покотом всіх людей довкола в радіюсі півтора метри. Ледве-ледве здужуємо пропихатися до виходу. А тут тобі дощ. А тут нема транспорту від літака до приміщення летовища, а тут тобі ані носіїв, ані візків – нічого! Віта, правда, має отой складаний портативний візочок, але для наших торбер він не придатний, тому вона в додаток до ручного баґажу мусить носити ще й візок. “Вигода”! Але ми обидві маємо солідний життєвий гарт, хоч і з труднощами, хоч і промоклі (маємо парасолі, але в багажі, і, зрештою, для парасолі потрібна була б третя рука, а ми маємо лишень по дві, та й ті зайняті), вступаємо під дах летовища. Воно не дуже велике, але модерне й чисте. Зорганізоване також добре. Все ж таки, як не кажіть, – Европа і чеська акуратність. Разом із потвердженнями на пересадку, на яку треба чекати аж сім годин, одержуємо бони по 160 корон на особу, які можемо стратити, не виходячи за приміщення аеропорту. Американський доляр коштує 28 корон, горнятко кави з молоком – 30 корон, решта – в дуже скромному виборі і здається не надто спокусливим. Виходки терпимо чисті, але ні паперу, ні мила нема, і сушарки для рук не працюють. Зате є можливість взяти гарячий душ, і в кабінах чисто, хоч покласти одежі нема на чому. Але це дрібниці. Найбільше нам подобається виставлена на великому шильді осторога: “Ne opustejte swa zawazadla” і нижче по-англійськи: “Don`t leave your luggage”. Чи не прекрасно?! “Заважадло”! Ми так захоплені влучністю назви, що відразу вплітаємо до свого лексикону, зокрема, коли маємо на увазі оті наші чорні торби величини скрученого упоперек матраца, які на практиці виявилися громіздкими і цілком незручними, одним словом – заважадлами. Марудне семигодинне чекання нарешті кінчається, і нас викликають на посадку. На цей раз – поступ: хоч і дощу нема, нас везуть до літака автобусом. Літак невеликий, і всі місця зайняті. Залишається всього-на-всього дві години до кінця нашої повітряної подорожі. Ні, не дві, а три, бо знову доведеться підганяти годинники вперед. Переліт до Львова без пригод. У Львові значна частина пасажирів виходить, але прибувають нові. Чути вже українську мову, але більше чути російську. Трохи дивно: російська мова у Львові?! Так, і то густо. Біля нас сідає нова пасажирка, правда, не зі Львова, а з-під Києва, “тожє українка” і “тожє” по-українському не вміє, але “панімаєт очєнь харашо”. Це мене не вражає і навіть не дивує, бо й за “моїх” часів це було нормальним явищем. Мимоволі ловлю вухом окремі слова й уривки речень, що кружляють довкола. Найчастіше чути “купони”, “…тисяч купонів” і знову “купони”. По цьому неважко дорозумітися, що саме тепер становить собою головну проблему для пересічного громадянина України. Про політику, про державні справи не чути нічого. Можливо, що ці справи обговорювалися десь далі від мене… Вже під час очікування пересадки в Празі моя байдужість почала поволі змінятися не то роздратуванням, не то розкаянням, а в останню годину перелету зі Львова до Києва мене нападає цілком реальна нехіть до всього на світі. Напевно, тут були винні повні перенапруги збирання в дорогу попередні дні й цілком безсонна остання ніч виснажливого перебування в незручній позиції. Але це справи не міняє, ія, коли б це було в моїх силах, здається, завернула б літак назад до Торонто. Бо й чи не краще бути у своєму затишному апартаменті і, вигідно розтягнувшись на канапі, слухати хоча б і Замфіра чи “Ковзунів” Вайльдтойфеля, ніж сидіти тут, приклеєною до крісла й уявляти, що відбуваю якусь прощу? Та я навіть і не уявляю і не сподіваюся побачити щось приємне. Маю достатній життєвий досвід, розуму мені також ніби не бракує, а засоби масової ін-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин