Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Тільки в “СП” · “Усі миряться та обіймаються, й відтоді вже говорять гарно, просто, звично, по-нашому”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Світ, що тебе рятує

Слово Просвіти, №27 за 2024 рік

БондаренкИ. Дядя Ваня У Назара та Ївги БондаренкІв було дев’ятеро дітей. Дівки: Явдоха, Варка, Серафима, Ольга і моя бабця Ганна (удома Галька). Хлопці: Йосип (удома Льоня), Іван, Сашко і Семен – його я не застала, загинув на фронті. Сестри були бабусями, бо, як на мене, мали цілком бабуський вигляд. А брати були молодшими й до дідів геть не подібними. Вирізнялися справжньою чоловічою красою, одягалися за тодішньою модою й за дружин узяли так само красунь. Тож і моя мама, їхня небога, і я за нею казала: ”Дядьо Іван, дядьо Сашко, дядьо Льоня”. А їхні діти – були це переважно хлопці – називалися просто на ім’я. Усі БондаренкИ були високі, сухорляві, смагляві, кароокі, мали густе чорне волосся і прямі носи, ледь скривлені праворуч. Окрім зовнішніх рис, спільними в усіх були цілковита відсутність музичного слуху та легка, одначе помітна, скупуватість. Назар та Ївга переїхали до Ганнівки, на родючі степи, з Таганрога, де, своєю чергою, опинилися їхні пращури, втікаючи від кари після селянських повстань, що раз-по-раз котилися Україною. За родинними переказами, Ївга начебто була ріднею Северинові Наливайку – по лінії його сестри Ольги. Я в цю історію не дуже вірила. Та якось, вже за теперішніх часів, знайшла у Дмитра Яворницького згадку про Северинову сестру, а з інших джерел довідалася, що сестру буцімто звали Ольгою. Чи так це достеменно, сказати не можу, отже, у родички до славетного повстанського ватажка не набиваюся. За мого дитинства село Оріхівка говорило майже суціль українською. За винятком хіба Мішиних, В’ялових і Татарникових – питомих москалів, що невідь яку нас опинилися. Тож мені, дитині суто українській, було дивно, що луганські родичі говорять до моїх діда та бабці якось не по-нашому. Балакали ж вони тією говіркою, що в Луганську й досі чомусь вважається рускім язиком. Бо вони були городські і свого рідного соромилися. Тут я маю зробити коротенький відступ. Дядько Іван, або ж, як він волів називатися – дядя Ваня, та його дружина тьотя Оля до нас учащали влітку. Коли вони приїздили, дітлахи з усього села збігалися. Бо то, скажу я вам, було видовище. От уявіть, літній день, самісінький початок шістдесятих. Легко бібікаючи, щоб якась роззява-курка не втрапила під колеса, під наші ворота м’якенько підкочується блискуча чорна “Волга”. З переднього пасажирського сидіння повагом висувається спочатку ніжка у черевичку на підборі, а потім являє себе і сама тьотя Оля – в крепдешиновій сукні, перманенті й з малесенькою торбинкою під пахвою. За нею виступає дядя Ваня – у напрасованих штанях і сліпучо-білій, за будь-якої погоди на довгий рукав, сорочці. Дістає з “бардачка” чисту ганчірочку й ретельно витирає куряву з лискучих машинних боків. Після здрастувань обходять сад, пасіку, малини, картоплі. Затим сідають під яблунею до столу. Бабуня тільки літає туди-сюди, виносячи нові й нові наїдки. Си- Олена БОНДАРЕНКО Коли стає аж надто скрушно і тужно, тре% ба втікати у степ. Вийти і втікати, поки хати на тім боці ста% нуть мачинками. А тоді впасти горілиць у полини та рідень% нювато полискує у карафці самогон власного виробництва, густо переливається бабусина вишнева наливка, що нею радо гоститься тьотя Оля. Якось тьоті Олі стрілило в голову налити й мені, п’ятирічній, – “чуть-чуть, самую капєльку”. Незважаючи на бабусин німий протест, я таки хильнула пів чарочки. А позаяк сидіти між дорослих стало геть нецікаво, подалась у двір. У дворі несподівано виявилося, що світ суттєво змінився – він став кольоровіший і надумав весело обертатися довкола себе й водночас – довкола мене… За місяць чергові родичі під час застілля з подивом виявили, що знаменита бабусина вишнівка на смак не відрізняється від звичайної водички з легким вишневим присмаком. У підсумку виховної бесіди мені перехотілося вишнівки аж до більш свідомого віку. Та повернімося до чорної “Волги”. Бабусин брат дядя Ваня був великою людиною – він возив самого Найша. Вам це нічого не скаже, а для місцевих – ого-го! Найш був на той час головним інженером “Заводу ОР” – Ворошиловградського тепловозобудівного заводу імені Октябрьскої революції. Завод робив тепловози для всіх країн СЕВ, гримів на весь тодішній Союз і був осердям Луганська, чи то пак, Ворошиловграда. Відповідно, головний інженер Найш був дуже відомою в місті людиною. Оскільки дядя Ваня був водієм добросовісним, пунктуальним і працелюбним, Найш ставився до нього прихильно й час від часу дозволяв їздити у власних справах. А позаяк водієві самого Найша не годилося говорити по-сільському, дядя Ваня на рідну мову не переходив навіть із родичами. Жив дядя Ваня з родиною в будинку на “Старому городку заводу ОР”. Будинок був не приватним, а “від заводу”. Перед будинком тьотя Оля розташувала великий квітник. Саме там я, шестирічною, вперше пізнала щастя. Оточена зусібіч серпневими айстрами, жоржинами, “ротиками”, “майорами”, я раптом відчула, що варто змахнути руками – і полечу, як пташка. Це відчуття було таким повним, вичерпним, що я заплакала… По завершенні чергового візиту брата з братовОю моя бабуня напаковувала багажник панської “Волги” всім, що росло у господі: картопелькою з городу, помідорками та огірками з капусника, вареннями та соліннями. Тьотя Оля, пильнуючи, щоб не залишалося без діла ні сантиметра площі, час від часу командувала: “Анюта, мілочка, осторожнєє, нє замарай обівку!”. Нарешті “Волга”, просідаючи задком і побібікуючи, рушала у зворотному напрямку, красень дядя Ваня недбало салютував рукою, й мої дідуньо та бабуня, знічені власним селюцтвом, чимчикували до двору, прибирати за гостями. Та от одного разу дідусь, грюкнувши кулаком, як не гукне: “А трясця вам! Говорити по-нашому стидно, а жерти наше не стидно? Галько, ану забирай усе назад к чортовій матері!“. Збентежена бабуся, знаючи, що її Санько страшний у люті, тремтячими руками виймає клунки, торби та слоїки з багажника розкішної “Волги”. Дядя Ваня, раптом згадавши мову своїх батька-матері та ледь не плачучи, перепрошується, сполотніла тьотя Оля, вгрузаючи підборами дорогих черевичків, незграбно тупцяє перед моїм дідусем і хапає його руку в свої… А потім усі миряться та обіймаються, й відтоді вже говорять гарно, просто, звично, по-нашому. І стають зовсім своїми, рідними, родиною… Зізнайтеся, ви чекали, що я це напишу. От я й написала, бо ви чекали. Та поки я це писала, Найшева “Волга”, присідаючи на ку ковилу й чекати, щоб тебе угледіли святі та янголи твого роду. Аж поки вони своїми ле% генькими мітличками почнуть струшувати все, що оперізує твою душу. Виявляється, я пам’ятаю майже всіх зі свого немалого родацтва. Не раз беруся оповідати щось онукові Ромчику. Адже мені достеменно відомо, що колись і його, дорос% лого, сильного чоловіка, у годину туги%скрухи затулять своїми прозорими долоньками свя% ті та янголи нашого роду. Бо він знатиме, що вони є. Зараз їм, невагомим, тяжко проймати ди% ми та сопухи несусвітенного пожариська. Їх% нім молитовним шепотам нелегко долинути за лютим ревищем цієї війни. Але вони є, на% ші святі та янголи. Вони стоять за нами, й за нас, і за нашу землю, де хати як мачинки, і рідні могили, і цілий український рятівний світ. Нехай ваші святі та янголи будуть над ва% ми, допоки цього світу.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин