Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шлях до свободи · “Вони повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити в реальність духовного світу”. · с. 4сторінка оригіналу ↗

Геополітичні обшири позацензурного журналу “Український вісник”

Слово Просвіти, №27 за 2024 рік

Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук, заслужений професор Львівського національного університету ім. І. Франка Закінчення. Початок у ч. 26 за 2024 р. Одухотвореність особистісного світу Привертаю увагу до різножанрових публікацій, тематика і зміст яких не втратили своєї актуальності нині, в період російської повномасштабної геноцидної, терористичної, руйнівної війни проти України. Тяглість проблем, породжених антиукраїнською московсько-комуністичною ідеологією і політикою, на жаль, не перервана, до кінця не розв’язана. Важливі національно-духовні думки висловив Василь Стус у листі до голови Верховної Ради УРСР О. П. Ляшка і секретаря ЦК КПУ Ф. Д. Овчаренка: “Кожне нормально організоване суспільство залишає людині певний простір індивідуальної свободи. Адже це обов’язкова умова людського існування. При відсутності такої свободи є істоти, але немає людей, особистостей. …Ось уже чи не третій місяць перебуває в ізоляторі Донецького КДБ викладач Донецького медінституту, кандидат медичних наук Іван Степанович Сук. Він мав пристойну українську бібліотеку, уважно вивчав українську літературу, мистецтво, історію. Як науковець, він залишався інтелігентом. Марно й говорити, що жодної агітації проти режиму чи поширення забороненої літератури Іван Сук не вів. Тим більше, що йдеться про Донецьк, украй зросійщене місто, де немає жодної української школи, де в педінституті навіть історію України якийсь час читали російською мовою, де урядові постанови з Києва спочатку перекладають російською, потім “доводять” до жителів, місто, де живу розмовну українську мову сприймають за одне з чудес світу”. Василь Стус наголосив, що “кожне суспільство потребує індивідуально зрілих людей, особистостей, а не людиноїдів, тоді воно гарантує індивідуальні людські права. До таких прав я відніс би право мати світ у собі – право мислити, мати свої переконання, світогляд, характер, звички...”. У нинішньому розумінні “мати світ у собі” – це українськоцентричний світогляд, націєтворча позиція і доброчесна діяльність. Якщо уважно прочитати лист творчої молоді Дніпропетровщини про репресії, який опублікований у “Віснику”, то також відчуваємо його українськоцентричну сутність, хоч автори спираються на так звану ленінську національну політику. Цитуємо окремі місця цього ґрунтовного, розвінчувального документа, який також у той час був надрукований за кордоном: “Звертаємо увагу комуністів, керівників та громадських діячів нашої суверенної держави – Української РСР, однієї з держав – засновниць ООН, на той погромницький шабаш, що ось уже кілька місяців триває на Дніпропетровщині, на дике й безглузде переслідування чесних і відданих справі побудови комунізму українських громадян. Ця кампанія є настільки безпардонною і безпринципною, що перед нею бліднуть найдикіші витівки відомих усьому світові китайських хунвейбінів. …Найбільшої брутальності сягнула так звана дніпропетровська кампанія в зв’язку з появою нового роману нашого земляка Олеся Гончара “Собор”. У зв’язку з кампанією обпльовування “Собору” пожвавили “виховну” роботу місцеві кагебісти. Ізнову поповзла ними ж пущена чутка про “националистическую опасность”. Смішно навіть говорити, що ця “националистическая опасность” з’явилася саме в Дніпропетровську, де немає жодного українського дитячого садка чи ясел, жодної повністю української школи, жодного вузу чи технікуму з викладанням українською мовою. …Невже є ворогами ті чесні громадяни Української РСР, що збагнули цю трагедію свого народу й не хочуть цуратися рідної мови, не хочуть цуратися себе, з приводу чого великий росіянин – письменник В. Солоухін сказав: “Если бы я родился украинцем, ни за что не хотел бы стать русcким”? Невже радянський патріотизм нинішнього українця не включає в себе національну гідність, національну гордість за свій великий і талановитий український народ?... Нам дорога й Запорізька Січ, яку К. Маркс у своїх “Хронологічних нотатках” назвав козацькою республікою, і пам’ятники минувщини, нехай-то будівля церковної архітектури чи козацький курінь, за шанування чи збереження котрих так вагомо бореться Гончарів “Собор”. У листі названо два десятки прізвищ людей, яких переслідують тільки за те, що вони хочуть бути самими собою і ніким іншим, що вони хочуть виховувати своїх дітей в українських дитячих садках, школа, технікумах і вищих навчальних закладах. У кількох випусках “Українського вісника” опубліковано матеріали про жорстоке переслідування багаторічного політичного в’язня Святослава Караванського тільки за те, що він хотів бути самим собою, тобто українцем, творити українську філологічну науку. Святослав Караванський був засуджений Одеським військовим трибуналом на 25 років за звинуваченням у зраді Батьківщини. У грудні 1960 р. звільнений за амністією після відбуття понад 16 років ув’язнення, термін покарання йому при цьому скорочений наполовину – до 12,5 року. У листопаді 1965 року за поданням КДБ Прокурор СРСР Руденко анулював амністію і Караванського без суду й слідства послали досиджувати 25-річний термін. Причиною стали статті С. Караванського про зростаюче російщення вищих навчальних закладів і шкіл України. У листі до голови Президії Верховної Ради тов. Ляшкові і прокуророві УРСР тов. Глухові Іван Гель, Михайло Осадчий, В’ячеслав Чорновіл, Валентин Мороз, Ірина Сеник, Оксана Попович, Любов Лемик, Ярослава Менкуш, Ольга Горинь, Мирослава Зваричевська, Богдан Шастків, Богдан Горинь, Оксана Мешко, В. Худенко, Володимир Іванишин, Іван Русин писали: “Ми, колишні політв’язні, стурбовані тим, що останні місяці на Україні знову посилилися переслідування людей за переконаннями. Зокрема, занепокоїло нас недавно розпочате республіканським КДБ нове слідство над політв’язнем з Одеси С. Караванським, звинуваченим в “антирадянській В’ячеслав Чорновіл агітації і пропаганді” під час перебування у володимирській в’язниці… Але як не прагнула останнім часом офіційна й неофіційна – закулісна – пропаганда очорнити С. Караванського, готуючи моральне підґрунтя для нової розправи, ми так і не зрозуміли, які нові злочини вчинив Караванський, вийшовши в 1960 році на волю, за що, анулювавши амністію, його змусили в листопаді 1965 року досиджувати позазаконний 25-річний термін. Нам відомо, що на волі С. Караванський плідно працював як перекладач і мовознавець, уклав фундаментальний “Словник рим української мови”. Ніяк не можна назвати антирадянськими його критичні статті про мовну політику в Україні… Тепер людині, якій лишилося майже 5 років до закінчення 25-річного терміну, загрожує нове засудження, невідомо на скільки років. Ідеться, отже, не про перевиховання, а про фізичне знищення людини”. “Вісник” всебічно висвітлював дискусію про дослідження Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?” У V i VI випусках журналу опубліковано працю В’ячеслава Чорновола “Що і як обстоює Богдан Стенчук (66 запитань і зауваг “інтернаціоналістові”). Ця полеміка пов’язана із заявою Івана Дзюби до Спілки письменників України. “Справді, дмитеркам і козаченкам удалося витиснути всякими правдами-неправдами з І. Дзюби таку заяву, яка, поза сумнівом, є хибним кроком критика, – зазначав В. Чорновіл. – Але не менш хибно робити з однієї помилки, яка осібно стоїть у всій досьогоднішній творчості й діяльності Дзюби, незрозуміло поспішні висновки й об’єктивно шкідливі (поза всіма гарними суб’єктивними намірами) публічні заяви про згасання І. Дзюби, про відхід його з попередніх позицій на якісь інші, про невигойну кризову рану всього покоління “шістдесятників” і т. д. і т. ін. А вам, Богдане Cтенчук, тим паче нічого тішитися Дзюбиною заявою. Бо ж, поза всім, він не зрікся в ній своєї праці й заявив, що його ідейна платформа залишилася незмінною. А яка це ідейна платформа, знає кожен хто, читав “Інтернаціоналізм чи русифікацію?”: це не виступ проти “націоналізму” у Вашому розумінні цього слова, а безкомпромісне засудження огидної великодержавної московської потвори – шовінізму”. У листі до редактора журналу “Вітчизна” Л. Дмитерка, який опублікував статтю “Місце в бою. Про літератора, який опинився по той бік барикади”, Василь Стус написав: “Слава Богу, вам уже є кого нищити: після кривавої доби сталінщини на Україні з’явилася інтелігенція, що почала свій родовід не від щасливих трудівників соціалістичних ланів села Дзвонкового (це родовід дзвонарів типу Корнійчука і Ко), а від безпаспортного колгоспного люду, якого цензура ще й досі не пускає в літовану літературу. Після 1956 року з’явилися вірші Ліни Костенко, Миколи Вінграновського, статті І. Дзюби, Є. Сверстюка та І. Світличного – людей, які повернули нам почуття самоповаги. Це проблиски нашого налюднілого зору, свідчення нашого самовідродження, морального одужання. Зараз на голову одного з них чекає небезпека. Прикрившись вашим ім’ям, якийсь таємний чорний чоловічок готує розправу над Іваном Дзюбою. Хто він, цей чорний чоловічок? Чого він так старанно приховує своє справжнє обличчя – за псевдонімами типу Богдана Стенчука, за авторитетами людей, до яких він не має жодного відношення, за спинами осіб, ладних докопувати що завгодно і як завгодно? Насправді ж він готує розправу. Над ким? Над найчеснішим лицарем нашої культури, критиком, рівним якому радянська українська література майже не знала за своїх п’ятдесят років! Горе тій країні, де цькують таких людей, як І. Дзюба, де їх прагнуть обернути на пропащу силу, де безмозкі чорні чоловічки вбивають при цвіті тисячі талантів, так важко народжуваних матерями. Вірю, що вже завтра ці чорні чоловічки будуть народом прокляті. Коли наші нащадки будуватимуть не барикади, а храм справедливості, їм найбільше стане в пригоді той, кого ви зараз цькуєте. Може, саме за його порадами вони визначатимуть висоту склепіння”. Сучасні аристократи духу На жаль, не все поріддя чорних чоловічків пішло в небуття. Вони також спричинилися до того, що зелені чоловічки захопили Крим і разом з “какаяразніцами”, “ждунами” та малоросами-сепаратистами витворили так звані днр і лнр і нині прислужуються кремлівським чорносотенцям, шкодять захисникам і захисницям, волонтерам, національно свідомим українцям у героїчній борні з рашистськими полчищами варварів-нищителів українського етносу, Української Національної Держави. Вважаю, що ці люди, нинішні патріоти, кажучи словами Валентина Мороза, належать до аристократів духу. В есеї “Серед снігів”, опублікованому у п’ятому випуску “Вісника”, Валентин Мороз, характеризуючи суспільно-політичні обставини у Радянському Союзі, наголосив, що “девальвація слова потягла за собою жахливу девальвацію всіх понять. До розряду вигаданих потрапили мета, ідеал, героїзм, подвиг. Міцно відгороджений своїм нігілізмом від усього духовного, “трудящий” викинув за борт усе. Про Тичину знали тільки, що він “пише вірші, та все гірші”. Що можна було сказати про геніальність Тичини в умовах, коли саме поняття геніальності ніхто вже серйозно не сприймав, коли геніальність асоціювалася з Дем’яном Бєдним, коли її чіпляли до штанів кожного комісара”. У новітніх журналістикознавчих, політологічних, філософських дослідженнях переконливо мовиться, що для України – колонії Московії=Росії, культурно-освітня, морально-психологічна трагедія була подвійною, як і для всіх “націоналістів” Радянського Союзу. Бо такі поняття, як нація, патріотизм, рідна мова, Вітчизна, теж потрапили до комуністично-московського реєстру “вигаданих”, “книжних” речей. Людина, яка не вірила ні в що, потрапляла в полон збайдужіння до України, набувала ментальних рис “нової спільності – радянський народ” з визнанням московитів=росіян “старшим братом”: “І от на це холодне згарище, де вже навіть попіл давно розвіявся за вітром, прийшли шістдесятники – “Симоненкове покоління”. Не все було вартісним і глибоким у їхніх перших творах. І все ж прихід їх був епохою. Бо вони повернули втрачену вагомість словам і поняттям, заставили людей знову повірити в реальність духовного світу. Це був справжній подвиг: в атмосфері тотального зневір’я в щось повірити. І запалити вірою інших. Це й була місія шістдесятників: принести в замерзлу українську дійсність іскру одержимості”.

с. 6 · сторінка оригіналу ↗

Закінчення. Початок на стор. 4 Тремтіть, убивці! Думайте, лакузи! Життя не наліза на ваш копил. Ви чуєте? На цвинтарі ілюзій Уже немає місця для могил! Уже народ – одна суцільна рана, Уже від крові хижіє земля, І кожного катюгу і тирана Уже чекає зсукана петля. Розтерзані, зацьковані, убиті Підводяться і йдуть чинити суд, І їх прокльони, злі й несамовиті, Впадуть на душі плісняві і ситі, І загойдають дерева на вітті Апостолів злочинства і облуд! “…Василь Симоненко – перш за все, поет національної ідеї, – наголошував Іван Дзюба у виступі на вечорі, присвяченому 30-літтю з дня народження Василя Симоненка у республіканському будинку літераторів 16 січня 1965 року. – Симоненко належав до числа тих, хто гостро відчував зв’язок національної ідеї з усіма загальнолюдськими цінностями, з поняттями людської гідності, честі й совісті, з поняттями особистої та соціальної етики й справедливості. Власне, саме ці поняття гідності, совісті й справедливості й привели його до національної ідеї, до нового усвідомлення України: Народ мій є! Народ мій вічно буде! Ніхто не перекреслить мій народ. Пощезнуть всі перевертні й приблуди І орди завойовників8заброд. Ви, байстрюки катів осатанілих, Не забувайте, виродки, ніде: Народ мій є! В його волячих жилах Козацька кров пульсує і гуде”. У “Віснику” опубліковані вірші Івана Драча, Миколи Холодного, Богдана Стельмаха, присвячені Василеві Симоненку. Богдан Стельмах написав: …Стало для нього потребою Сонце роздати людям. Падав з глибокого неба З краплею сонця у грудях. Ігор ОЛЕЩУК Від самого початку утворення УПА була організована як понадпартійна загально-національна армія, тому вона і повинна мати загально-національне політичне керівництво. Конкретна підготовка по створенню УГВР розпочалася навесні 1944 року, коли для цієї мети було утворено ініціативний комітет, про що Р. Шухевич розповів у своїй статті “До генези УГВР”. “Для здійснення плану утворення всеукраїнського загально-національного політичного центру, який зродився в колах головного командування УПА ще у 1943 р. – весною 1944 р. було утворено ініціативний комітет, який вирішив створити представництво українського народу. Демократична платформа дала можливість залучити до керівництва визвольною боротьбою всіх чинних та національно вартісних українських патріотів, незалежно від їх партійних поглядів”. Мета і завдання УГВР — об’єднати і координувати дії всіх самостійницьких визвольних сил українського народу на всіх землях України та поза ними з метою боротьби проти московсько-більшовицьких і гітлерівських імперіалістів та створення Української самостійної соборної держави. Політична платформа, на якій формувалося керівне представництво українського народу, організована на принципах: 1. Беззастережного визнання ідеї УССД, як найвищу ідею українського народу. 2. Визнати революційні методи боротьби за побудову УССД. 3. Задекларувати своє важливе ставлення супроти більшовицьких а німецьких окупантів. 4. Визнати демократію, як основний принцип представництва. Ініціативний комітет доклав багато зусиль, щоб до складу УГВР увійшли представники всіх українських земель і політичних середовищ, які визнавали його політичну платформу. Комітет скликав Перший Всеукраїнський Збір УВР, який відбув- Високою морально-духовною сонцесяйністю наповнений лист до президії Спілки письменників України, якого Василь Симоненко написав 12 грудня 1963 року: “Шановні товариші й старші друзі! Звертаюся до Вас у трагічну хвилину свого життя. Можливо, завтра мене вже не буде. Звісно література перенесе цю майже безболісну для неї втрату. Але я не можу піти з життя, не подбавши про долю сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи на це, змушена вдовольнитися роллю “утриманки”. Перший день моєї смерті може стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця прошу Вас не допустити того і, коли це можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра гарантувала б її від голодної смерті...”. Ці рядки, як всі матеріали “Вісника”, не можна читати без хвилювання, переживання за долю кожної людини, української нації. Багаторічний в’язень Микола Сорока у листі, опублікованому у шостому випуску “Вісника” писав: “Ми не є суспільними злочинцями, ми не є злодіями, бандитами. Нещастям нашим є лиш то, що нас навчили говорити на біле – біле, на чорне – чорне. Може і горе наше в тому, що наші предки передали нам в крові непокірність і почуття справедливості... Уважаю, що кожний нарід має право розпоряджатися своєю працею і добрами, які сам створює. Кожний нарід має право на таке влаштування життя, яке йому до вподоби. Кожний нарід може лише тоді духовно і фізично розвиватися і рости, якщо його громадяни (члени) користуються повною свободою совісті, думки, слова та зібрань. На основі моїх (та знайомих) спостережень заявляю, що український нарід не користується правами вільного народу, а його держава – УРСР – не розпоряджається навіть своїми громадянами, чого доказом є суд над нами на неукраїнській території. Чому ж нас не судить народний відкритий український суд, що ми є ворогами українського народу? Значить, якщо український народ зможе здобути свої права лиш у самостійній іні від кого не залежній державі, то я за самостійну державу. Тому що ОУН є одинока реальна сила, що прагне до здійснення ідей самостійності українського народу, моє відношення до ОУН є позитивне, мимо того, що членом її я не був і зараз не є. У свій час я дав згоду співпрацювати. …Кривди – свідомо – я нікому ніколи не вдіяв. Якщо й прийшлося кому переживати із-за мене, то всупереч моїм бажанням, стремлінням і вчинкам. Чуюся спокійним, бо моя совість чиста, бо то, за що вже прийшлося багато страдати особисто, називається правдою. Почуття справедливості у власних вчинках завжди буде джерелом рівноваги та спокою душі. Доки буде панувати несправедливість, брехня, кривда, утиск – доти мені буде погано жити, бо я буду з тим боротися”. Унікальне інтелектуальне надбання Михайло Косів справедливо наголосив, що ““Український вісник” – це унікальне явище в українській історії. Тому воно мусить знайти в ній своє природне місце. Було б непоправною втратою, якби тар закордонних справ, Ростислав Волошин – секретар внутрішніх справ, Йосип Позичанюк – бюро інформації. Інші члени уряду мали бути затверджені пізніше. У прийнятому Універсалі наголошено. “Український Народе! Гряде доба Національних Визвольних Ре8 волюцій. Поневолені народи Сходу і Заходу в своїй безперервній революційній боротьбі ждуть хвилини, щоб на руїнах ворожих їм імперіялізмів побудувати нове вільне жит8 тя. Український народ входить у вирішальну стадію своєї визвольної боротьби. Набли8 жається момент, на який ждали століт8 тями українські покоління, момент, в якому вирішиться наша доля. Сучасне українське покоління мо8 же бути горде, що саме йому дове8 деться в героїчній боротьбі завершити будову української держави і здійсни8 ти предківський заповіт. Велетенське завдання української держави вимагає ще більшого завзят8 тя, ще більшої відданості справі, а перш за все об’єднання всіх самостій8 них революційних сил під одним полі8 тичним проводом. Щоб об’єднати всі національно8 визвольні сили українського народу, щоб з одного центру керувати нашою визвольною боротьбою, щоб перед зов8 нішнім світом репрезентувати волю українського народу, та щоб протис8 тавитись спробам ворогів української держави розбивати єдиний самостій8 документи, багатющі й різноманітні матеріали, але найголовніше – неповторний вільнолюбний дух, яким віє з кожної сторінки цього видання, десь загубився б…”. Унікальність позацензурного журналу “Український вісник” поціновую в двох взаємозв’язаних аспектах: історичному та журналістикознавчому. Кожний із шести підпільно виданих “Вісників” наповнений різножанровими інформаційними, аналітичними, публіцистичними і художніми творами, кожне слово яких наснажене історичною правдою, волелюбною, доброчинною енергією, яка позитивно впливає на формування української національної свідомості й гідності, державницького мислення і переконання, національних і загальнолюдських морально-духовних цінностей. “Український вісник” – це доброчесне інтелектуально-наукове, просвітницько-виховне надбання української спільноти. Опубліковані матеріали відкриють вікно студентській і учнівській молоді, українській і зарубіжній громадськості для правдивого пізнання сутності московсько-комуністичної ідеології і політики, спрямованої на знищення волелюбної української нації. Ідейна, морально-духовна наснаженість матеріалів “Українського вісника” і нині є одухотвореною національною силою українців у боротьбі проти віковічних московських загарбників-нищителів, які ведуть проти України 28-му повномасштабну геноцидну, терористичну, руйнівну війну. Василь ЛИЗАНЧУК

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин