Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · с. 4сторінка оригіналу ↗

ВЕЛИКА РОДИНА

Слово Просвіти, №28 за 2005 рік

БУДНІ ВІДВАЖНИХ — Пані Ірино, кому належала ініціатива взяти дітей на виховання? — Таке бажання виникло в нас обох. Кілька років тому (мені тоді минув двадцять перший, ми мали Анюту, і я була вагітна Андрійком), знайомий запропонував нам попрацювати в Центрі соціальної реабілітації у Брусилові. Центр потребував сім’ї, яка б доглядала дітей. Коли ми звернулися до директора, виявилося — діти досить дорослі: віком тринадцять-п’ятнадцять років. Пам’ятаю, сказала чоловікові, що боюся. Але ми поїхали подивитися. І коли побачили, як дітей доглядають сусіди, почули матюки, — не змогли відвернутися від дітей. Діти виявилися дуже важкими. До того, як потрапити в Центр, вони мешкали на вулиці: ночували, де доведеться, нюхали клей. Невиховані, жадібні, ледачі. Ми не відмежовувалися від них: їли разом, прагнули потоваришувати. Ми з чоловіком — люди богомільні, відвідуємо баптистську церкву. І ми привчали дітей молитися разом із нами. Я вигадала гру, щоб вони мали стимул працювати: за виконану роботу (прибрати в кімнаті, застелити ліжко тощо) вони здобували бали. Коли ж до Центру привозили подарунки, діти отримували їх згідно з кількістю балів. Цікаво було за ними спостерігати... А потім я народила сина. Андрійко мав серйозні проблеми зі здоров’ям. І коли я повернулася з ним із лікарні, багато часу мусила приділяти дитині. Але роботи в Центрі не полишала. Діти бачили, як я мучилась із сином. Ніколи не забуду, як мій вихованець підійшов і сказав: “Тьотю Іро, я не хочу більше працювати за бали. Я хочу жити, як у сім’ї”. Уже тоді я зрозуміла, як потрібна таким дітям родина. Одначе ми були змушені покинути роботу в Центрі й повернутися додому. Одна дівчинка, Юля, відмовилася жити без нас у Центрі. Ми взяли її з собою. Зараз вона вже одружена, ходить у церкву. Юля забрала до себе від матері, яка пиячить, трьох сестер. Вони із чоловіком теж прагнуть створити дитячий будинок сімейного типу. — Як починалося створення дитячого будинку сімейного типу? — Ми звернулися у фастівський відділ сім’ї та молоді. Потім протягом 2—3 років працювали із психологом, проходили тестування, відвідували курси, семінари. Дітей ми не обирали. Ми молилися. І всіх дітей нам запропонували. Юля і Женя — брат із сестрою. Їхня мати померла, а батька позбавили батьківських прав. Сергієві батьки теж позбавлені батьківських прав, а Галю (вона сирота) ми взяли з дитячого будинку, що на Білках. Наш будинок у селі, меблі, посуд придбала англійська організація “Надія та житло для дітей” (“Hope and Homes for Children”) в Україні. Будинок був неновий (він будувався під дачу) і потребував ремонту. На день Святого Миколая нас запросили в Київ і вручили ключі. — Пане Петре, будинок потребує ремонту? — Нам так і не переробили каналізації. Діти змушені ходити в туалет, що надворі. Маємо проблеми з вікнами. Рами нікудишні. Їх слід замінити. У деяких кімнатах вікна погано зачиняються. А котел установили слабкий. Узимку тут холодно. Ми хочемо вести господарство, але сарай хоч і обіцяли побудувати, так і не побудували. Не маємо і хорошого погреба. Той, що під будинком, — теплий. Овочі, які вирощуємо з дітьми, зберігати там не можемо, а переробити його я теж не можу, адже тоді холодно буде в хаті. Ми хотіли викупити погріб у колгоспу. Зверталися до голови колгоспу, але нам не продали. Хотіли придбати незайняту (колишню колгоспну) землю. Земля поряд із нашим будинком. Нам її не продали, але, спасибі, неофіційно дали покористуватися. Ми ж не можемо засадити всю землю, що зараз маємо. Дітям потрібний майданчик для ігор. Але найгірше те, що саме через холодне приміщення не можемо взяти на виховання ще дітей. Будинок, самі бачите, великий. Кошти на ремонт потрібні чималі. (Від себе додам: крім іншого родина потребує машини). — А Ви хочете взяти ще дітей на виховання? — Так, як мінімум ще двох. Мені дуже боляче, що діти живуть в інтернаті, у тому інкубаторі. Їм потрібна справжня сім’я, любов і увага. Пам’ятаю, коли хворів мій син, як я хвилювався за нього, скільки батьківської турботи він потребував. А хто перейматиметься цими дітьми? Хто попіклується про них? Я не уявляю дитини без батька й матері. Так не повинно бути. Діти мають вчитися жити в сім’ї, скуповуватися, готувати їжу, дотримувати порядку. Наші діти вчаться допомагати по дому, працювати на городі. Вони знають: якщо ми не посадимо город, то не прогодуємося. — У Вас гарні клумби біля будинку… — Клумби робив я сам. Тут після ремонту були сміття, щебінь, бур’яни. Я зняв цей шар ґрунту, вивіз тачкою. Траншею прокопав, навозив землі й насадив квітів. — Ви мешкаєте в селі рік. Як ставляться односельці до Вашої великої родини? — Сусіди допомагають. Коли Шістнадцятирічному Сергієві, п’ятнадцятирічній Юлі, чотирнадцятирічному Жені та п’ятнадцятирічній Галі пощастило. Вони мають сім’ю. У нас такі родини називають дитячими будинками сімейного типу. Тато й мама — так називають вихованці Петра та Ірину Цибульських — узяли дітей із лікарні. Крім узятих рік тому на виховання дітей, батьки мають ще й чотирьох своїх: дев’ятирічну Ганну, шестирічного Андрійка, чотирирічного Павла та дворічну Лілю. Мешкає велика родина у селі Фастівець Фастівського району Київської області.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин