Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Час і стиль · с. 9сторінка оригіналу ↗

ЩОБ РАДЯНСЬКА АРМІЯ БУЛА БОЄЗДАТНА...

Слово Просвіти, №28 за 2005 рік

Під інакшим кутом зору, з іншим чуттям тему українського села розвиває Олексій ЗАРЕЦЬКИЙ — мовознавець, фахівець з історії українського суржику. Проте суржик не став стрижнем бесіди. За основу ми взяли ті самі наївні свідчення історії — старі фотографії, листи, квитанції, образки, рецепт приготування скумбрії та брошуру “Моральна основа радянської сім’ї”... — Сьогодні можемо показати, до чого довели село. Віру заборонили. Отже, нехтувалися біблійні заповіді, які в селі завжди були основою поведінки. З національними традиціями воювали. Чоловіки спиваються, молодь тікає до міста. Земля райська, а працювати нікому. Інколи ловлю себе на думці: треба дякувати Богові, що село взагалі вижило. Адже голодомор пережили, скільки на війні загинуло… Звичайно, сьогодні ще далеко до апокаліпсиса. Люди й худобу тримають, і забезпечують себе їжею… — Так, але це більше нагадує феодальне господарство… — А що ж ви хотіли? Адже тільки тепер влада ставить питання, що треба щось робити. Десять років незалежності село заганяли в глухий кут. І школи закривалися… Люди досі не вірять, кажуть: “Ой, у нас школу закриють...” Ось дивіться цей документ 1978 року… Це ж директива ще сталінської системи. “На підставі постанови ЦВК та РНК СРСР від 11 вересня 1937 року...” Моторошний документ. Це означає, що бодай про людське око це законодавство не скасували ні за Хрущова, ні за Брежнєва. І навіть слово “самооподаткування”, запроваджене в 1937 році, залишили... — Думаєте, село нахабніше грабували, ніж місто? — Якщо мати на думці сталінський режим, то він узагалі був проти селян. Уважалося, що селян як клас треба знищити. Ще б пак, якісь дрібні власники, нерозвинуті, ідейно недолугі… Хіба з ними дійдеш до комунізму? — Таке собі переплавляння особи... — Переплавляння було в місті, а в селі було знищення. Навіть втекти, виїхати було неможливо. Паспортів не давали... — І коли ж селянам стали видавати паспорти? — На початку шістдесятих, за Хрущова. І то не всім. Якщо селянське дитя хотіло втекти з-під рідної стріхи до міста, скажімо, вступити до внз, то це ще не означало, що йому це вдасться. Хіба як батько занесе хабара до сільради, то, може, видадуть паспорт. На руках у селян не було документів. Я на власні вуха чув, як люди сварилися: “Скотина ти безпачпортна...” Коли скасували ці сталінські заходи, себто не відбирали худоби й не вирубували дерев, то виникла інша приказка: “Спасибі Маленкову, розрішив тримать корову”. Звичайно, тоді вже про голод не йшлося. Город, сад, коза, корова, кабанчик... Явних фізичних страждань уже не було. Стало легше. Але принижували не тільки “паспортами”. Була диференціація в оплаті. Механізатори мали значно більше, ніж ті, хто напружував жили біля буряків чи пшениці. П’яний зоотехнік був богом і царем для жіночок на фермі… — Сільський плейбой... — Щось на кшталт… Село дуже постраждало від Другої світової війни. Адже були величезні втрати чоловіків. Сталін воював “шинелями”. Зі ста чоловіків, яких село виряджало до армії, поверталося двадцять. У містах це якось нівелювалось, але існували села, у яких жінок було в 4—5 разів більше. Отже, відбулася руйнація традиційної сім’ї. — Що за цим реально стоїть? — За цим стоїть те, що був один чоловік і п’ять жінок, котрі бажали мати сім’ю. — Або хоча б дитину... — Так. В однієї поживе, потім у ЛІРИЧНА ОПОЗИЦІЯ Можливо, тут, на цьому зворушливому острові дитячої записної книжечки, я дозволю собі трохи поскаржитися. Не важить, що саме скажу: “Чорт забирай” чи “Холєра ясна”... Вони мені таки допекли — ці пихаті апологети історичної науки. Якби я була адвокатом, то, мабуть, спробувала б усіх їх якось захистити... Це було б так: “Шановний суде! Коли під склепіння чистого храму науки приходить дівчисько, байдуже, з дипломом про вищу освіту чи без, і розгортає перед вами, докторами наук, якісь сумнівної цінності другої... А жінки, щоб мати чоловіка в хаті, бодай на кілька годин, на все йшли. І стіл накривали, і подарунками приваблювали... Це розбещувало чоловіцтво. Та й безбатченки народжувалися... А що було робити? Селяни якоюсь мірою соромилися розповідати про ці речі. Адже віками закладалися зовсім інші цінності. Шлюб, церква... Із церквою швидко розправилися... У багатьох селах не пам’ятають, де вона стояла, бо навіть фундамент знищували. Щоб і сліду... — Од такого життя хіба що світ за очі тікати. Вочевидь, під ту пору добряче поповнив міста сільський контингент... — За Шелеста Київ швидко розширився. Я добре пам’ятаю колишню статистику столичного населення. Була третина етнічних росіян, третина євреїв і третина українців. А Шелест розширював Київ за рахунок українських сіл, належних в основному до Київської області, меншою мірою до Чернігівської та Житомирської. У такий спосіб збільшувалася питома кількість українців у столиці. Коли в документи 60—70-их років, то... Ви маєте абсолютне право гордовито зиркнути на неї поверх окулярів... Ну, а читається в тому погляді таке: “Ви тільки погляньте, як вона захарастила цими жалюгідними жовтими фотографіями та пожмаканими квитанціями поважне місце наукового працівника! Якби ж то ці речі справді мали дещицю наукової цінності, а то ж так, банальність — доба розвинутого соціалізму. Хіба не зрозуміло, що такого мотлоху в кожного з нас у старих шухлядах більше ніж виста- Москві оговталися, то пізно вже було. У результаті цієї політики кількість українців у Києві сягнула 80 відсотків. І сьогодні, незважаючи на російську мову й суржик, відчувається, що це українське місто. — Вважаєте, що це була свідома політика? — Є підстави думати, що так. Адже можна було розширити мегаполіс за рахунок сходу. Оргнабори тощо. Форм було багато... Сьогодні спостерігаємо в селі наслідки цієї політики. Скажімо, стоїть ветха хата, аж у землю вросла… А поруч іномарка тисяч за двадцять доларів — діти-онуки приїхали в село провідати бабусю... Тоді, за Шелеста, київську прописку можна було легко отримати через будівельні організації. На роботу брали одразу. Прописка і за якийсь час квартира. Тепер у селі ми спілкуємося з тими, хто розпиячився в Києві й повернувся додому. На будівництві легко було спитися. І не стільки через розбещеність, як через те, що такою була реальність: півдня не було роботи, чекали, коли привезуть цемент чи цеглу. Збігав по вино чає... А вона каже — “документи, свідки доби...” Та ще й записничок якогось школяра, датований п’ятдесят другим роком, притягнула — коментуйте, мовляв... До чого ця лірика в поважній установі? Яке вона має практичне значення? Ну, сиділо собі якесь дитя на уроці історії та й малювало футболістів. Ще й віршика нашкрябало: “Радійте, болільники! Скоро почнеться футбольний сезон. Футбол-воєвода дозором обійде і наш стадіон. Спитає: коли у ворота пошле мені грізний удар чи встигне в ту хвилю хоч рота роззявити ваш воротар?” І про що це свід- РОЗМОВА ПРО ВАЖЛИВЕ раз, збігав удруге... День у день, тиждень по тижню… — А що скажемо про теперішнє село? Воно вимирає? — Ні, я б так не сказав. Наприклад, велике село Грушів Миронівського району. Там школа — одна на три села, 120 учнів. Двоповерхова, чиста, повністю укомплектована... Щоправда, і там є діти, яких зачали п’яні батьки... — А якою мовою розмовляє українське село? Суржиком? — Не можна узагальнювати. Села, виморені голодом і заселені людьми з “Тамбовщини”, розмовляють російською. Ті, яким більше пощастило, — українською й суржиком. Це взагалі окрема тема. Суржик, звичайно, пов’язано з українсько-російським дуалізмом. Звичайно, він свідчить про низьку культуру. Але суржиком розмовляють мільйони наших людей. І нікуди від цього не дітися — треба підносити культурний рівень. Різними способами. Але ставити питання так, що суржик наш ворог, що його не існує, — це глибока помилка. Наприклад, один із наших віце-прем’єрів виступав у Москві. Наївний, він був певен, що розмовляє російською мовою... Але це був явний суржик, притім ближчий до української мови. А ось вам лист 1977 року. Син, штурман цивільної авіації, пише до матері на село. Нормальною українською мовою пише, з мінімальною кількістю суржикизмів. Мабуть, наш президент їх більше припускається. — От Ви казали, що із села важко було втекти до міста... Проте син колишньої власниці цього архіву став льотчиком. Здається, дуже поважна, як на той час, професія... — Тут нічого дивного немає. Наприклад, ще за радянської влади я викладав у військовому училищі. У приймальній комісії працювали в основному дружини офіцерів — етнічні росіянки. Вони були переконані, що всіх українців треба брати в армію. Вірили в це абсолютно щиро... — Для чого? Щоб армія була українська? — Щоб радянська армія була боєздатна... чить? Знову ж таки, тільки про те що діти як не вчили рідної історії, так і не вчать. Ну, а те, що школяр після ретельно вписаного до блокнотика уривка з вірша Івана Франка “Ти, брате, любиш Русь...” сформулював резюме про викриття великим поетом “українського буржуазного націоналізму”... Ну, то й що? Будьмо справедливими, панове, хто з нас не викривав його свого часу?” Разом з експертами про українське село та стилістику часу розмірковувала Уляна ГЛІБЧУК z У цьому сімейному архіві духом колективістської епохи дихає навіть найменша дрібниця. Зокрема “платіжне повідомлення по самооподаткуванню”. Це такий примусово-добровільний платіж, розмір якого визначався Постановою Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів СРСР, ухваленою в 1937 році. Цей платіж нібито визначала не держава, а загальні збори села “добровільно”. Ідеєю самооподаткування в жахливих 30-их роках ХХ століття дуже захоплювався Анрі Барбюс. В апологетичному “Сталіні” Барбюс із гордістю писав, що з 8 мільярдів 900 мільйонів карбованців надходжень від оподаткування громадян на долю обов’язкових платежів становить лише 3 мільярди 300 мільйонів. Знав би Барбюс, що таке необов’язкові платежі в радянському колгоспі...

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин