Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · с. 12сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті ««ДЯКУЮ БОГОВІ, ЩО ДАВ МЕНІ НАРОДИТИСЯ УКРАЇНЦЕМ»», с. 11

«ДЯКУЮ БОГОВІ, ЩО ДАВ МЕНІ НАРОДИТИСЯ УКРАЇНЦЕМ»

Слово Просвіти, №28 за 2005 рік

Закінчення. Початок на с.11 мії імені Олени Пчілки Микола Литвин, якого Олесь Гончар дуже любив і залишив у щоденникових записах щирі слова про нього. Такою ж світлою аурою осяяні й записи про Нілу Крюкову, народну артистку України, Шевченківську лауреатку і теж нашу веселчанку, яка читала уривки з творів Олеся Гончара, і тепер слова линули з душі, справді, “сяяли, золотились у її виконанні”. До голосу Ніли Крюкової додали свої голоси студентки Київського міського педколеджу разом зі своїм педагогом, кандидатом педагогічних наук Антоніною Мовчун, які прочитали уривки зі “Шоденників”, і в їхньому щирому слові оживала душа письменника, адже Олесь Гончар так любив молодь і присвятив нашій юні не одну сторінку щоденникових записів, у яких — заповіти молодим. Святий заповіт — берегти традиції народу і його святині, славні імена українських класиків, честь яких не раз і не два захищав Олесь Гончар у прилюдних виступах, у публікаціях, а свої тривоги й болі за долю духовності нації залишив у “Щоденниках”. Думаючи про щоденникові записи, згадую сповідальне зізнання новеліста світової слави Василя Стефаника, що вся його література списана в його листах. Мабуть, справжнє відкриття секретів творчості Олеся Гончара зробимо, прочитавши щоденникові записи письменника, а також його листи, які, вірю, побачать світ у недалекому майбутньому і висвітять постать великого українця ХХ століття і долю сина свого народу. ...Як часто буває: живе між нами великий талант, а ми, сучасники, не завжди вміємо поцінувати його, зрозуміти, як багато важить його слово, поставлене на сторожі людини, відкрити силу його духу. Проблема ця не нова, але скільки непоправних втрат зазнала цивілізація через це невігластво за всю історію людства. Гинули не помічені сучасниками генії в злиднях і забутті, згоряли на аутодафе і вмирали в муках на хрестах, а воскресали в ореолі ясновидства. І хоч могил багатьох із них не відшукати, живе їхній незнищенний дух. Та не було страшнішого пекла понад те, яке розвела на землі сталінщина, сплівши на голови праведників вінки із терня і колючого дроту, зіткавши для вольного духу чорний саван смерті, який темними хмаровищами затулив білий світ України. То лютувала орда, топтала цвіт народу, молола розум нації у жорнах репресій. Вморила голодом мільйони братів і сестер, заморозила в сибірських морозах лебедині душі, але вбити не змогла. Довго, ще дуже довго вставатимуть із-під чорного савана тіні замордованих за Україну людей і показуватимуть світові свої страшні рани від тортур, висушені голодом тіла, вигризені душі. Йтимуть через історію нескінченними колонами німих свідків, які без слів розкажуть усю правду і випишуть на полотні часу епопею народного горя. Від їхньої сповіді ми почнемо прозрівати, і діти нації молитимуться за убієнних, і те пізнє прозрівання стане початком воскресіння України. А я враз чую, як із глибинних надр гончарівського слова, піднесеного до національної символіки, промовляє голос мого краянина з українського Покуття. То дід Гриць з однойменної новели Василя Стефаника щиро, як на сповіді, ділиться найзаповітнішим, звертається до нащадків із незлим тихим словом і пророкує нам воскресіння України: “То як мої діти не схотіли би пошєнувати м о ї х с в я т и х, то купіть шкіряну шкатулку та покладьте їх мені на груди. Кажуть, що шкіра не гниє віками. Та ще одну просьбу маю. Лишаю букату поля, на кого вже ви тепер скажете, аби, як будуть згортати кістки наших стрільців у купи, то аби і за мене хто там згорнув кілька лопат. Але високо, бо на тих костях зацвіте наша земля”. А хто ж ті святі, до яких молиться душа діда Гриця і називає їх своїми? Святі ці для нього, селянського аристократа духу, — Шевченко і Франко, а їхня віра — Україна. Дід Гриць із цією вірою прожив, цієї віри не зраджує й на схилі многотрудного життя цю віру заповідає прийдешній молодій силі нації. Тай сам дід Гриць хоч оглух і “зробив собі постіль між худобою”, а “переродивси на молодого”. То віра в Україну додала йому сили: “Все сонце, яке я двигав на собі три покоління, воскресло в мені”. І каже цей селянський мудрець такі слова, які й сьогодні будять нашу совість: “Встає Франко з таким ясним чолом, як сонце, спокійно вчить нас, бо він усе знає... Наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би він кождому поклав золоте колісце на голову... Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духу, та війна багато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилиси, яких ми вігодували і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна”. Та застогнала тяжко Україна, розіп’ята на хресті історії. Душа діда Гриця — як у заваленій хаті. Тяжко йому чути, як довкола проклинають не ворога, а Україну та її святих, і тільки за них та страдницю-неньку болить його серце. “Боюси, що як вже буде по мені, то мої діти пообдирають стіни, та Шевченка, та Франка, та всіх наших вони повикидають на під. Вони їм діти помордували, вони на них дивитиси не годні...” Тож чи не чуємо ми, на жаль, і нині, в годину важкого народження і становлення нашої держави, подібних нарікань на самостійність, що є тяжким гріхом перед Україною і перед пам’яттю полеглих за її волю? Чуємо, і болять вони нам, як боліло дідові Грицю, цьому славному селянинові Грицькові Запаринюку з села Вовчківці Снятинського повіту, другові Івана Франка і Василя Стефаника, мудрому патріархові роду, що мав дарований Богом талант любити, і лишив нам віру — “на тих костях зацвіте наша земля”. Боліли вони сучасному класикові Олесеві Гончару, який слово своє поставив на сторожі святих наших: Шевченка, Франка, Лесі та України — і ще замолоду звідав із стефаниківського новелістичного джерела, і ковток цієї свяченої води дав прозріння на весь вік. Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава — Українська Народна Республіка. Він, як ровесник її, прожив із вірою, що вона, хоч і була розіп’ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив із цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі. Він як національний проводир до соборності України, поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з синівською думою, що Україна жива. Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор. Доля Олеся Гончара, лицаря красного письменства і світової слави зодчого новелістичного епосу, сама як новела, де слово то будить усю планету соборним дзвоном, то звеселяє степовою тронкою, то сонячно світить символікою нації, то зоріє безсмертною лебединою душею. Він прийшов у літературу молодим. Прийшов Воїном із фронтів у час, коли Європа і світ стікали кров’ю від найстрашнішої на планеті війни. Прийшов і приніс новелу про святу любов — і став прапороносцем миру і першим на весь світ провістив з України: — А небо над нами, весняне й високе, гуде од вітру, мов блакитний дзвін... Слухайте ж! Слухаймо Олеся Гончара — наш всесильний соборний дзвін над Україною — і почуємо в голосі його живе слово. Слухаймо Олеся Гончара і відкриваймо в слові, цьому живому осерді душі, людину, письменника, світоча духу і його добу, народ і Україну. Слухаймо Олеся Гончара втаємниченим шостим чуттям і почуємо його голос — зітхання з осиротілого дитинства, і крик порятунку серед завіяного снігами світу, і шепіт не раз повторюваної бабусиної молитви, і музику польоту бджоли з Романової пасіки через усе життя, і чари першого та незабутого кохання, і ридання за полеглими в боях, і клятву над їхніми могилами, і соборні дзвони, що розбудили націю, і набат у годину чорнобильського лихоліття й справдженого біблійного пророцтва про “звізду полин”, і сполох-клич стати серце до серця на захист найбільшого скарбу нації — української мови... Слухаймо Олеся Гончара і почуємо кроки нашого генія в обмотках, що йде до народу зі сповідальним словом на устах, яке довіряв тільки білим аркушикам у фронтових окопах і в час роздумів на самоті мирної години, що ставала для нього полем битви за Україну. Відкриваються сторінки щоденників — страшна правда про війну і праведність боріння за соборність душ. Смерть ішла землею і косила мільйони, падали поруч і вмирали од ран побратими, а доля вберегла нам світоча Олеся, і він не раз сповідально звіряв свою таємницю щоденникові як віру в Бога: “Якась вища сила оберігає мене”. 20—21 серпня 1944 p. “Хтось за мене молиться”, — подумав я”. 17 лютого 1945 p. “Відчуваю силу і владу Провидіння. Всюди воно присутнє в моєму житті. І не віриться, що може все закінчитися так. Не може. Відчуваю в глибині мого розуму і серця могутнє клекотіння. Не може воно вмерти, не оформившись у щось велике. А тоді не страшно було би і померти”. 17 березня 1945 p. “Сумні думи, чорні думи. Ось знову весна, сонце, поля і гори потопають у буйній зелені. Майже первозданна краса її примушує задуматися і про життя, і про майбутнє. Що мене чекає? Снаряд, чи розривна куля, чи смерть миттєва або повільна і мученицька на санітарній повозці? Або каліцтво? Або мирне життя. Але від нього ж ми всі відвикли. Чи знайдеться стільки вогню тепер до праці, скільки було до війни? Та й чи не зневірились мив ній? Здається, так. Чого хочеться? Жити в Грінаві, написати велику пристрасну, але неупереджену повість про загиблих людей, про помилки і страждання мільйонів. І відійти, заснути навіки, відійти в царство покою і справедливості. Але, знаю, все буде не так: мрії ласкаві, а життя жорстоке — тільки рідко кого любить воно. Тому — сумні думи, чорні думи і в повітрі в’ється воно — щастя моє! — і чую його голос, і знаю, що все це — золота казка”. 26 квітня 1945 p. Золота казка чекала Олеся Гончара. Він вижив у воєнному пеклі і написав ту пристрасну повість про загиблих, яку вимріяв між боями, але тортури тяжкої боротьби за чистоту душі чатували і в золотій казці, і Провидіння віщувало йому це ще 26 липня 1944 року, що й записано в щоденник — правдиву книгу життя. “Із чого складається моє життя? Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у надзвичайно тяжкій боротьбі, мов казковий титан з нелюдською силою, захищаючи твердиню, ім’я якій — я, чистота моєї душі. І ця твердиня весь час була в облозі, оточена незліченною кількістю гидких, мерзенних сил. Я захищався. Я боровся. Душа моя виблискувала, як золото на сонці. Вона була юна, чиста, прекрасна. Але скільки можна витримувати ці тортури? Адже ж є край і моїм силам, адже ж маю право і я колись відпочити, пустивши собі кулю в серце. Не звинувачуйте ж мене тоді ті, які дивилися на мою боротьбу з цікавістю, але ні в чому не хотіли мені допомогти. Я завжди був сам. Де мої зброєносці? Я стаю пред тобой на колени, Дорогой, золотой мой Есенин. Я в страданьях подобен тебе, Мы по болям друзья, по судьбе. Я релігійний. Я вірю в Бога. Бо тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно спотворити, знівечити коротке людське життя, наповнити його стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського”. Слухаймо Олеся Гончара — він чистотою молодої лебединої душі проспівав у літературі свою першу пісню любові й на схилі літ, молодий духом, відлетів у небеса з лебединою піснею на вустах. Слухаймо Олеся Гончара — слухаймо уважно його соборне слово, як віщий голос тронки в українському степу, слухаймо душею, і чи не відкриється велика тайна, яку він залишив нам, сущим, і всім прийдешнім у дивномупредивному чарі-слові. Слухаймо Олеся Гончара — і, може, білі та голубі вітри принесуть із вічності останній крик убитого лебедя над піщаною косою в морі, який розбивав груди і будив Україну; відповідь на передсмертний стогін у нічному степу хлібороба Кресафта, який німо питав у світу: “А в чому річ?” — і будив Україну; заповітне слово дипломата, українця Кирила Заболотного перед вічним польотом у небеса, заглушене для людства ревом літаків, слово, яке прийде від сонця, впаде дощами на рідну землю, проросте буйним колосом і засвітить нам коло серця Україну. Слухаймо Олеся Гончара — він навіть смертю своєю, на останній путі у вічність зібрав нас у народ, як небесно-золота хоругва, і заповіт-но прошептав, як молитву: “...Бережіть Україну”. А Мати-Україна в глибокій тузі ховала свого Сина, ридало небо теплими липневими сльозами, святий хрест на соборі перехрестив свіжу могилу біля заплаканого вікна — той тихий вічний дім на Байковій горі, що довго болітиме Україні. Скотилося за небосхил сонце Олеся Гончара, а в небесах любові до України світять народові його праведні слова як остання молитва на землі, запис у щоденнику за десять днів до відходу у вічність — 4 липня 1995 року: “Дякую Богові, що дав мені народитися українцем”. Слухаймо Олеся Гончара — то голосом сина говорить зі своїм народом апостол духу. z Ярема ГОЯН, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин