Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Світло жінки · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЛЮБОВ КОРЖ — ЖІНКА, ЯКА ВМІЄ БУТИ ЩАСЛИВОЮ

Слово Просвіти, №28 за 2005 рік

СЕКРЕТИ УСПІХУ — Пані Любо, як Ви почали співпрацювати з Товариством ім. Олени Теліги? — Першим почав працювати з цим товариством мій чоловік Віталій Корж. Він мені й розповідав, що є таке Товариство, є його голова — Ольга Кобець. Я, звісно, слухала, але поки не познайомилася з членкинями Товариства, не побачила, які це чудові люди… Вони давали мені якісь завдання, потім доручили конкурс “Моє слово про Шевченка” і я зрозуміла, що втяглася. Це дуже цікава робота — талановиті старшокласники, студенти. Цей конкурс організували Всеукраїнське жіноче товариство ім. Олени Теліги, НСПУ, Національний музей ім. Тараса Григоровича Шевченка і Володимир Михайлович Лазоренко — директор фірми “Вторбудвест”, який стояв біля витоків цього конкурсу й підтримував нас фінансово. Відмовитися від цієї роботи було неможливо. А потім почалися знайомства з дітьми — учасниками конкурсу. Це надзвичайно талановиті діти! Ми намагаємося опублікувати їхні творив періодичних виданнях. Ці діти знають досконало історію, знають усе про Шевченка й надзвичайно цікаво уявляють усе це. Такі конкурси потрібні ще й для того, щоб громадськість знала свою історію. — Видання творів конкурсантів входить у Ваші плани? — Дуже хочеться. Але це потребує немалих коштів. — Скільки років триває конкурс “Моє слово про Шевченка”? — Уже чотири роки. Навіть п’ять, бо спочатку він був міським. Ідея конкурсу належала пану Лазоренку, про якого я вже розповіла. Потім конкурс “виріс”, набув зовсім іншого рівня. У нас у реґіонах є свої осередки, які займаються конкурсом. Ми відбираємо найкращі роботи, але всім намагаємося відіслати бодай грамоту. Ось і зараз купила півсотні конвертів, щоб подякувати конкурсантам за участь. Правда, цього року мене здивувала мала кількість конкурсантів-студентів ПТУ. Минулих років їх було значно більше. Зате збільшується кількість бажаючих допомогти. Так, до нас приєднався Микола Жулинський, який допомагає книгами. Допомагає також осередок партії “Батьківщина” Шевченківського району, — вони спочатку хотіли вручати переможцям призи, а потім вирішили, що краще — грошові премії. Словом, конкурс діє. Сподіваюся, наступного року він буде ще масштабнішим. Дуже багато різних акцій у нашого Товариства, пов’язаних і з нашим календарем, і роботою з діаспорою, яка нам допомагає оздоровлювати дітей. Це спеціальна програма ЗНАЙ НАШИХ! Марічка Круківська походила з чумацької родини. Її батько та троє братів щовесни їздили в Крим на власноруч змайстрованих мажах. Возили жито, овес, борошно, а назад — сіль, рибу, різний крам. Чумаки Забріддя та навколишніх сіл прямували в Крим однією валкою, тож батьки Марії та її майбутнього чоловіка Федора чумакували разом. Федя, як називала його дружина, був розважливим, сміливим, а в батьковому ремеслі виявляв неабияку кмітливість, — і коли закуповували товар, і коли продавали. На той час його батько, Станіслав Карчевський, вирішив підібрати надійну хазяйновиту невістку, адже під час чумакування його чимале господарство залишалося в жіночих руках. А стара Карчевська зовсім занедужала… Вибрав Федір Марійку, “дочку Крука”, — вони перед тим дві зими товаришували і ходили разом на вечорниці. Відгуляли весілля, привезли в хату до молодого посаг і почалися звичайні будні. А коли минула зима, Станіслав Карчевподружнього життя з Віталієм Терентійовичем. — У вас була дуже романтична історія знайомства… — Якщо можна так це назвати (сміється). Я тоді змушена була проходити практику в таборі, хоч і дуже не хотіла. А мій майбутній чоловік приїхав туди як комсорг міністерства. Якщо чесно, то він на мене не справив враження, а я на нього — ще більше. Ми навіть конфліктували. Тоді ще гра така була — “Зарніца”. Віталій привозив військових, організовував ігри, а я була занадто активною. Тоді я знала відповідь на всі запитання. Це я тепер не знаю. Так от, я так допекла йому, що він навіть сказав якось: “Ось цю вожату відправити з табору!” Уявляєте, я — найкраща вожата, а він — таке! У нього там навіть симпатія якась була. А потім якось почали приглядатися. — Довго пану Віталію довелося Вас завойовувати? — Два роки. Хоча це ще треба подумати, хто кого завойовував: я теж осторонь не стояла — чесно зізнаюся. Віталій — енергійний, ський знову почав лаштуватися в дорогу, в Крим. Але його син поставив зовсім несподівану вимогу: щоб і Марійка поїхала в Крим. Батько спочатку розгубився, адже про таке навіть мови бути не могло! “Де це видано, щоб баба їхала з чумаками?” — “А що вона заважатиме? Воли поганятиме, їсти варитиме… Головне — що будемо з дружиною разом!” Батька було неможливо переконати: “Не можна брати бабу в дорогу, вона ж не витримає!” Але Федя наполягав: “Ніяка вона не баба, а моя дружина та Ваша невістка. Дорогу ще краще за нас витримає!” Станіслав не веселий, із ним, справді, відчуваєш себе за-мужем, а це дуже важливо для жінки. У мене взагалі така філософія: якщо хочеш із чоловіком своїм боротися, бути першою і кращою (жінка і так буде першою і кращою, але ж треба мати розум!), то маєш бути після нього. Станеш нулем за чоловіком — виведеш його в десятку, станеш перед ним — помножиш на нуль. — Поява дітей вплинула на Вашу енергійну діяльність? — Дуже. Діти вийшли на перший план, чоловік — на другий. Правда, вони весь час змінювали ці місця. А вже потім йшли мої інтереси. Я весь час була поруч із дітьми й чоловіком. — Ви зробили майже геройський вчинок для філолога, перекваліфікувавшись на бухгалтера. Не важко було? І в цьому їй допомагають чоловік Віталій Корж — відомий політик, громадський діяч, тепер ще й народний депутат України й сини Юрій та Роман, успішні бізнесмени, а ще — улюблена робота: зараз Любов Василівна — одна з організаторів конкурсу “Моє слово про Шевченка”, членкиня Всеукраїнського жіночого товариства ім. Олени Теліги. Але за який би фах не взялася (філологію, бухгалтерію), ця жінка досягає досконалості й, попри завантаженість, залишається турботливою мамою й дружиною, чудовою господинею й дуже привабливою жінкою. Наша з нею розмова — про секрети цього вміння.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин