Світло жінки · с. 13сторінка оригіналу ↗
Щастя — складна річ. Його дуже важко знайти в собі й неможливо деінде. Н. Шамфор
Слово Просвіти, №28 за 2005 рік
втримався і як уперіщив сина по спині батогом, — аж кров’яна смуга виступила! Федір схопився і втік. А батько тільки буркнув услід: “Недуга його матері! Козарлюга — а дурний… Сам намучиться і бабу вимучить… А як вона волові на роги попаде — взагалі каюк буде!” Увечері в хаті панувала гнітюча тиша, батько був насуплений, ніхто не смів йому навіть слова сказати. Зранку почали готуватися в дорогу, лаштували ярма, колеса, сушили сухарі. Коли ж сім’я зібралася вечеряти, Федя заявив прямо: “Якщо Марійка не поїде, не поїду ія!” Тільки через день старий дав
— Я чесно скажу, професію бухгалтера не поважала. Але якось прийшла на роботу до чоловіка, побачила, що в нього багато проблем і некваліфікований бухгалтер, що він приходить додому темний від тих проблем, і стала вникати в нюанси цієї роботи. І, знаєте, мені сподобалося. Починалося, звісно, з фрази “якщо не я, тоді хто?”, але потім я збагнула “поезію цифр”. Зараз, правда, я вже покинула цю роботу. — Покинули сімейний бізнес? — А що було робити? Це дуже важко — бути поряд зі своїми чоловіками і на роботі, і вдома, а ще — працювати без відпусток. Мої діти — це надзвичайно швидкий потяг, який важко наздогнати. — Настільки цілеспрямовані? — Аякже. Це ж мої діти й діти Віталія, хіба вони можуть бути інакшими? — Ваші діти зовні дуже чітко поділені на батькового й маминого… — А це ми з Віталієм так домовилися — спочатку народжуємо сина для нього, а потім — для мене (сміється). Але обох синів я люблю однаково, хоч вони й різні: по-різному мене люблять, по-різному жаліють, по-різному піклуються. — А які сюрпризи найбільше запам’яталися? — Їх так багато, що всіх не перелічиш. Можна згадувати різні подарунки, поїздки, але милішими є простіші моменти. Так, на мій день народження молодший син повів мене на підприємство, і я аж там дізналася, що він — начальник. Ще мої чоловіки дарують мені багато квітів. Молодший син увесь час дарує мені сувенірні футболки, в яких я ходжу на дачі. — Пан Віталій такий успішний чоловік. Ви вже звикли до його успіхів чи ще якось реагуєте?
— А він ніколи задніх не пас, бо добре робив свою справу. Тому я спокійно ставлюся до всіх досягнень. Тим більше, що все це — відносно. Якось прочитала інтерв’ю дружини нашого мера, де її питають: чи важко бути дружиною мера? Вона ж процитувала Хіларі Клінтон: “Навіть якби я вийшла заміж за водія таксі, я б зробила його президентом”. — А бути дружиною опозиціонера не було страшно? — По-різному було. Але Віталій чесний чоловік, як же я його могла стримувати? Я, як дружина, повинна підтримувати його. — У Вас багато друзів? — Це також поняття відносне. У нас багато приятелів, однопартійців Віталія, моїх колег по Товариству, родичів. Ми дружимо із сім’ями Лук’яненків, Рубанів, Задорожніх. Крім того, у мене велика родина, а оскільки я старша, то відчуваю відповідальність за брата і сестру. Щороку збираємося 9 травня — це сімейне свято, адже мій батько в минулому — пілот-штурман, учасник війни. Батькові вже 85 років і його день народження для нас також сімейне свято. Ми завжди збираємося і співаємо. У нас дуже співуча родина. Я граю на баяні й Віталій також. Коли в школі в дітей питали, що батьки роблять у вільний час, вони відповідали: “Співають”. Учителька перепитувала — не вірила. Юра, старший, колись також грав, йому навіть консерваторію пропонували, він пісні писав, але покинув. — Окрім співучості, Ваші діти успадкували від батьків патріотизм. Ось нещодавно сімейство Коржів перерахувало кошти на будівництво пам’ятника Володимиру Мономаху в Чернігові, причому — зробило це першим… — Це звичайна справа для Коржів. Ні діти, ні чоловік ніколи мені про це навіть не розповідають. Ці питання навіть не обговорюються. Під час Помаранчевої революції я б і не знала, що Роман перерахував гроші на Майдан, якби випадково не знайшла банківські рахунки. Віталій теж дуже щедрий, він весь час комусь допомагає, я іноді навіть лаюся (сміється). — Пані Любо, Ви щаслива жінка? — Так. — А який рецепт щастя від Любові Корж? — Я абсолютно вільна жінка. Я можу зустрічатися з ким завгодно, запрошувати людей у гості, займатися тим, що мені подобається. І я вмію все, що має вміти жінка. Але мені ніколи не хотілося такого, чого б не хотілося моїй сім’ї. І ця свобода найкраща, бо органічна. Ось у цій свободі й щастя.
Розпитувала Марія КРИШТОПА
z
Щоранку чумаки вирушали до схід сонця. Майже всі ходили босими, вмивалися росою. Намучилася Марічка в тому чумакуванні — ні тобі відпочинку, ні свята, ні неділі… Та все ж цю подорож Марійка вважала найщасливішою частиною свого життя. Адже чумаки майже ніколи не сваряться, не сперечаються. У них діяв неписаний закон: усі за одного й один за всіх. До того ж Марійку чоловіки поважали, не сміли нічого поганого при ній казати. Це був 1869 рік. Марія пізно восени повернулася додому, до своєї звичної роботи по господарству. Більше ніколи вона не їздила чумакувати, але ту красу й романтику запам’ятала назавжди й передала в розповідях своїм нащадкам. Її онук і розповів своєму племіннику, письменнику Петру Градовському, про чумачку-полісянку. А той переказав цю дивну історію у своїй книзі “Календар народних звичаїв та обрядів у селі Забрідді на Житомирщині”. Це — чи не єдина згадка про те, як жінка чумакувала.
z
Напевно, вже не існує такої “чоловічої” професії, якої не освоїли жінки. І воювали, і сталь плавили, і літаками керували… Та досі не траплялося згадок — навіть фольклорних — про участь “слабкої статі” в чумакуванні. Ця давня українська професія вважалася суто чоловічою, жіноцтва до неї здавна не допускали… Але, виявляється, були й винятки! І не де-небудь, а на Поліссі, яке, за легендами, колись населяли войовничі амазонки! Петро Градовський, літератор і краєзнавець, “розкопав” унікальні свідчення про жінку-чумачку, яка жила в його селі…
згоду на таку ризиковану справу. Марічці виділили окрему мажу, на яку склали харчі, ложки, казан, в якому вона щодня варила чумакам кашу, куліш, галушки. На весняного Миколу вирушили. Щодня долали 20—30 верст шляху. Марійка готувала чумакам обіди та вечері, та одного дня, коли були на Полтавщині, трапилася халепа: не дорахувалися пари волів — у шкоду зайшли. Пан, на чию землю вони потрапили, довго не хотів їх віддавати. З того часу Карчевський дивився на невістку трохи скоса, бо вважав, що саме жінка у валці була причиною негараздів… Вероніка КАВУН, м. Львів
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
