Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Простір діалогу · с. 14сторінка оригіналу ↗

ВАЛЕНТИН ВАСЯНОВИЧ —

Слово Просвіти, №28 за 2005 рік

Запланувавши для наступної подачі “Синергії поступу” розмову про перспективи сучасного українського кіно (передусім — молодого), я за один день записав два інтерв’ю на цю тему (що передбачено форматом проекту) і, цілком утішений першим кроком до витворення консолідованого тексту, заходився розшифровувати аудіозапис. І раптом відчув, що не уявляю, як змонтувати поруч ці два матеріали. І контекст ніби є, і подієвих точок дотику вистачає, і за темпераментом та світовідчуттям мої візаві дуже схожі, але щось не стикується на папері, — тексти від двох співрозмовників виявилися внутрішньо близькими, проте доволі самодостатніми. Тобто сенсово все сходиться, а сенсорно — ні. Але своя синергія в кожному з них є. Ідеться про персоналістичний СИНЕРГІЯ ПОСТУПУ — Нещодавно відбувся кіновідеофестиваль “Відкрита ніч”, цього разу тобі довелося працювати у складі журі,— які враження? — Перше враження від фестивалю — його якість зростає. Зі змісту програми випливає, що добір фільмів стає прискіпливішим. Щоправда, у кожній із номінацій було так мало робіт, що в журі майже не виникало дискусій щодо визначення переможця. До голосування довелося вдаватися лише двічі: уперше, — коли визначали кращий неігровий фільм, знятий на плівку, вдруге — документальний, знятий на відео. В останній номінації конкурентами виявилися роботи “Консонанс” Вікторії Мельникової та “Анатомія пострілу” Тараса Кушніра. Особисто я голосував за “Консонанс”, бо тематично він мені ближчий — можливо, тому, що свого часу займався музикою. До того ж я родом із Полісся, а там старі жінки співають так, що аж мурахи по шкірі. Хоч я розумію, що цей фільм зроблено в досить традиційній, телевізійній манері. Щодо Тараса Кушніра, то його фільм “витягнуто” лише завдяки операторській роботі, бо сама історія, на якій засновано сюжет, “рівненька” і не дуже цікава — як на мене. Відповідно, я пропонував відзначити цю стрічку в номінації “Краща операторська робота”. — А як тобі різноголосся стилів і розмаїття жанрів, які виявив цьогорічний фестиваль? У кожній роботі — відлуння багатьох шкіл і традицій, але не відчувається чогось оригінального… — Жанрове різноманіття — це частина концепції “Відкритої ночі”… — …але таке враження, що більшість поданих у програмі фільмів походить із різних епох, різних країн. — Щось таке, напевне, є. Фільм “Михайлюки”, наприклад, свідомо чи несвідомо — не буду стверджувати — знято в традиціях Одеської кіностудії радянських часів — із відповідним антуражем (хоча він і до сьогодні зберігся в побуті). А от режисер фільму “Олігарх” цілеспрямовано орієнтується на Голлівуд, принципово працює на плівці “Кодак” і зізнається, що він налаштований на бізнес-кіно, на популярне кіно, яке матиме широкий прокат і касовий успіх. Не беруся аналізувати, про що свідчить така тенденція. Просто вона є — і все. — А що дає участь у фестивалі чи, тим більше, перемога в тій чи тій номінації молодим кінематографістам? Наскільки реально “Відкрита ніч” допомагає творчим особам знаходити вихід на міжнародні конкурси, до потенційних спонсорів? — Те саме, що може дати будьякий інший фестиваль. Так, масштаби різні, а суть одна: тебе бачить публіка, продюсери, менеджери телеканалів, що, наприклад, і сталося з фільмом “Михайлюки”. Олександр Ткаченко, директор компанії “Нова студія” (як член журі, він переглядав усі фільми), сказав, що режисерові, який зняв цей фільм, він хоч завтра може запропонувати роботу над серіалом. Таке визнання допомагає людині долати комплекси на кшталт: “Ти нічого не вмієш”; “Українського кіно немає”; “Школа відсутня” тощо. Ми так довго чули ритуальне повторення цих фраз, що відповідні стереотипи в нас дуже глибоко засіли. Відзнаки фестивалю допомагають їх позбутися. — А від кого найчастіше можна почути згадані фрази? — Це розлито в атмосфері. Але переважно такі настрої нагнітає старше покоління. “Ветерани” полюбляють повторювати: от ми, мовляв, у ваші роки знімали кіно… А нині все погано й молоді не видно. А що ж відбувається сьогодні (принаймні так було в попередні роки): ти приносиш до Міністерства культури свій сценарій, далі якась таємна комісія його вивчає і виносить вердикт. Середній вік членів цієї комісії, я впевнений, за п’ятдесят років. А моє сприйняття світу і бачення п’ятдесятирічної людини — зовсім різні. — Провідним навчальним закладом у сфері кіномистецтва в Україні залишається Університет театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого (зокрема лише тут навчають працювати з кіноплівкою). Що ти можеш сказати про якість кіноосвіти у своїй Alma mater? — Велику роль відіграє те, що тут навчають знімати на кіноплівку. Специфіка роботи з нею зовсім інша, ніж із відеоносіями. Кіноплівка спонукає розраховувати кожен кадр, кожен крок — інакше просто не “вкладешся” у виділений тобі ліміт матеріалу. Цей момент дуже допомагає самоорганізуватися. Я двічі закінчував цей університет — спочатку як оператор, тоді як режисер. На операторському факультеті перші три роки нами дуже опікувалися, — ми пачками носили фото. Влаштовували одне одному “екзекуцію”, аналізуючи роботи. Тобто відчувалася напрацьована система навчання. А щодо режисури — ми більшою мірою належали собі. Були, правда, й такі педагоги (в основному драматурги), які вчили нас дуже вдумливо читати текст, заглиблюватися у психологічні стосунки персонажів, розбирати по ниточці сюжетні ходи. Режисури я навчався в Олександра Коваля. У нього, наприклад, не було методично опрацьованої програми. Він просто показував свої фільми, дуже цікаво розповідав, як він робив той чи той епізод і тим створював таку атмо- Фото Г. Оборської сферу, яка всіх студентів провокувала щось і собі розпочати знімати й монтувати. Тобто, в такому сенсів нас немає школи, де розписано, що за чим робиться. Комусь це до душі, тим, хто має аналітичний склад мислення, — ні. Але кіно як мистецтво, напевне, розраховане на емоційних людей. — А щодо впливу молодих кінематографістів один на одного… Чи є таке, приміром, що коли хтось зробив класний фільм, то він стає своєрідною планкою для решти, нижче від якої вже не можна робити? — В інституті (тепер — університеті) у нас такого не було. Поки не треба було здавати роботу, ми просто класно проводили час, Що це таке? От зараз я тобі це розповідаю, а в голові у мене можуть крутитися інші думки чи розв’язуватиметься інша проблема. Ідеться про поліфонічність внутрішнього світу людини. Мені хочеться показати людину як цілісність, і головне — зробити це цікаво. — Отже, виходить, саме кіно завдяки єдності відео-і звукоряду може унаочнити цю особливість людської природи і взагалі — різноманітність світу… До речі, про змішування жанрів і зміщення ракурсів: коли я дивився твою роботу “Проти сонця”, то нічого сюрреалістичного там не побачив, натомість побачив ефект зміщення. Це коли в кадрі є документальна фактура (справжній гончар, його робота із глиною, пошук образу) та акторські голоси за кадром, музика й режисерський задум, який теж вливає зовсім інший сенс у відзнятий матеріал… — Так, герой — документальний, а кіно — ігрове. Новий фільм, який я знімаю, теж побудовано на документальній основі. Це історія двох подружжів, одне з яких мешкає в селі, інше — у місті. У них різний ритм життя. Перше має змогу більше часу бути разом і втішатися простими й невибаглими радощами життя на природі. У другого подружжя життя зовнішньо ніби й цікавіше, але важко знайти в ньому сенс. — Тобто це дві моделі ставлення до життя? — Так. Це те питання, яке я для себе намагаюся розв’язати. З одного боку, для того щоб жити у великому місті й задовольняти свої потреби (зокрема творчі), потрібно й працювати відповідно. З другого боку — в мене є мрія, я хочу біля річечки сидіти, із сином бавитися, спілкуватися з дружиною, споглядати. — Отже, — це фільм про реальну роздвоєність внутрішнього світу… — Ні, насправді є люди, які живуть або споглядально, або активно, я себе позиціоную посередині — тут не втратити і там придбати. Пошук дао. Так от, на днях ми зі знімальною групою були в селі й фільмували епізод купання. Усе ніби нормально, приїхали додому, передивляємося матеріал, а я нишком: “От йолоп”, можна ж було такий цікавий кадр зробити. У тому селі протікає вузенька річечка, Унава, мені треба було вибрати верхню точку, підігнати кран для оператора й попросити своїх героїв трохи пропливти на спині вниз за течією. Якщо це зняти, вийде доволі цікавий статичний кадр: мої герої пропливають один за одним — із лівого нижнього кутка у правий верхній. Що б це могло символізувати? Те, що люди живуть відпружено й пливуть за течією. І цей образ відразу підносить фільм на інший рівень. Краса кадру наголошує: це не просто епізод серед інших, це — послання. Глядачі зчитують образи-послання. І мене цікавить, як донести свій месидж. — На кого такі месиджі, передусім, розраховано? Чи це лист Робінзона, запечатаний у пляшку, якому бозна-скільки часу пливти океанською течією, чи все ж є орієнтир, “мапа течій”, яка дає уявлення про потенційного адресата? — Я думаю, що це послання розраховане на певний культурний рівень наших громадян. Я не вважаю себе ані надто розумним, ані надто дурним. Я дуже схожий на тих, хто так само обертається в цьому культурному середовищі. — А він існує, цей єдиний культурний простір, де, образно кажучи, пляшка, пожбурена у воду з острова А, має шанс прибитися до берега острова Б? Чи в одному морі перебувають митець, який месиджує, і його реципієнт, на кого розраховано месидж? Уже згадана ситуація з програмою фестивалю “Відкрита ніч” наштовхує на думку, що ні. — Я не знаю, не замислювався над цим. Але впевнений, що на території України мою хвилю відчують і зрозуміють. Після цих фестивалів я розумію, що на них подають і оцінюють твори близькі за світовідчуттям люди, які мають набір спільних естетичних кодів, хоч би в якій екранній картинці вони втілювалися. Для цієї публіки я й працюю. Після європейських фестивалів (Клермон-Ферран і Нансі), на яких було оцінено мою картину, я розумію, що й там, по суті, ті самі люди, що тут. У Європі наш матеріал сприймають адекватно. А от після Америки я цього сказати не можу. На тамтешніх фестивалях усе навпаки: де слід сміятися, люди не сміялися, де варто плакати — не плакали. — А як впливає досвід участі в міжнародних фестивалях на творчу психологію людини, яка повертається додому? Звісно, якщо вона вирішила, що жити і працювати їй саме тут і знімати, передусім, для українського глядача? — Не треба себе силоміць змінювати. Якщо казати про мене, тоя зрозумів, що моє кіно подобається і в Україні, і в Європі, — і мені цього досить. Я не прагну, щоб мої фільми подобалися американцям. Що мені так не сподобалося в них? Вони безперервно розмовляють, підкреслено “комунікують”, скидаючи в такий спосіб стрес і маскуючи внутрішню порожнечу. Навіщо працювати на таку публіку, коли ти можеш залишатися собою і тебе тут розумітимуть? — Ну, тоді повернімося до українських проблем. Скажи, будь ласка, що допомагає, а що заважає знімати кіно в Україні?

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин