Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гаряча тема · с. 4сторінка оригіналу ↗

ПАРКАНОМ УЖЕ ГОДІ ВІДГОРОДИТИСЬ

Слово Просвіти, №28 за 2005 рік

Ми не можемо відгородитися парканом від цієї проблеми. Ми не можемо відгородити парканом свою родину від цієї проблеми. Бо наші діти будуть дихати тим повітрям, яким дихають ці діти України. Наші діти будуть жити рано чи пізно тою мораллю, яка буде формуватися нашою громадою. Віктор Ющенко, Президент України РЕФЛЕКСІЇ “Дядю, дайте копієчку… Тьотю, ну дайте копієчку”, — мале, брудне, нічиє… Ще не знає літер, а матючню — опанувало. Ще не вміє дбати про себе, але вже не буде голодне. Ми відводимо погляд, нам моторошно дивитись у його дорослі очі. Ми проходимо повз. Ми воліємо не помічати злодюжку. Ми кидаємо кілька копійок для вгамування власного сумління. Ми рикаємо: “Немає”, “Іди звідси”, “Зараз як дам!”, “Ах ти ж мале…” Ми будуємо паркан: це не нами народжені діти, отже, — не наші. А вони шукають своєї правди, вершать своє правосуддя. Вони теж будують паркан. Вони блукають вулицями, базарами, вокзалами, мешкають у підвалах, каналізаційних люках, під мостами… Залізнична станція Фастів часто стає свідком їхніх подорожей. Начальник станції Ігор Леонідович Грищенко каже, що безпритульних дітей, які подорожують електричками, побільшало. А нещодавно мали прикрість: циганка потрапила під потяг біля станції Мотовилівка. Залишила трьох дітей — віком два, три і вісім років (їхній батько помер раніше). Жебрали вони в електричках. І хоч в Україні дітьми-сиротами опікуються аж сім державних установ, три дні діти жили в лінійному відділку міліції. Годували їх у ресторані, що при станції. У лінійному відділку міліції станції Фастів кажуть, що на вулиці діти можуть жити від декількох днів до декількох років. Переважно це діти віком до 14 років. Вони залишають домівку, маючи 6—7 років. Але більшість дітей, затриманих на дільниці Фастів—Біла Церква— Миронівка (працюють на цій дільниці 120 співробітників органів внутрішніх справ), походять із звичайних сімей. Їх не б’ють, з них не знущаються, а тікають діти, бо прагнуть подорожувати, побачити інші місця. Меншою мірою затримують дітей, які тікають із родини через погані умови проживання. Такі діти не хочуть повертатися додому. А свої злочинні вчинки вважають нормальними, такими, що дозволяють вижити. Після затримання в дитини з’ясовують, звідки вона. Діти люблять прибрехати, тому всю інформацію ретельно перевіряють. Якщо дитина втекла, її повертають, якщо не має батьківської опіки або ж проблеми з родиною, долею дитини опікується відділ у справах неповнолітніх. Дитину виряджають у притулок і протягом трьох місяців збирають потрібну інформацію. Якщо з’ясовується, що батьків позбавлено батьківських прав, дитину доручають опікунам; якщо батьки ведуть неприйнятний спосіб життя, їх позбавляють батьківських прав. Далі дитину оформляють у дитячий будинок або інтернат. Якщо дитину всиновили, через таємницю всиновлення перевіряти такі сім’ї не можна. Тому доводиться спілкуватися з директорами дитячих садків, шкіл, із членами вуличних комітетів. Працівники відділу у справах неповнолітніх скаржаться, що найважча — це “робота з папірцями”: довідками, листами тощо. Якщо дитина втікає знову, її знову намагаються повернути. Працівники лінійної міліції кажуть, що безпритульні діти цікавлять їх тільки як правопорушники. Скажімо, коли кладуть на рейки сторонні предмети, або коли, розважаючись, жбурляють в електричку камінням (найбільше на маршруті Київ—Фастів, особливо на Боровій). Дехто з працівників уважає, що змінити психологію безпритульних дітей не вдасться. Їх зіпсувала вулиця: багато з них уживають наркотичних речовин, алкогольних напоїв, нюхають клей, жебрають, крадуть, хуліганять (наприклад, б’ють скло в машинах). Якось у Фастові група семивосьмирічних безпритульних хлопців напала на жінку в парку, сталося групове зґвалтування. Не слід чекати, доки діти підростуть і стануть повнолітніми злочинцями. Треба відроджувати сімейні цінності, удосконалювати систему виховання. Тож хоч би якими зробила цих дітей вулиця, вони мають право на виховання в родині, на захист своїх прав та інтересів. Як сказав міністр сім’ї, молоді та спорту Юрій Павленко: “Це дорослі приводять своїх дітей у притулки, відмовляються від їхнього виховання, це дорослі експлуатують дітей і живуть нажебраним коштом, знущаються над дітьми за принесені зі школи незадовільні оцінки, за непослух, підкидають щойно народжених малюків під двері чужих квартир, не хочуть слухати про те, які проблеми є у безпритульних і бездоглядних дітей в Україні”. Хочемо того чи ні, але ми відповідальні за долю дітей, відповідальні, коли відводимо погляд, бо нам моторошно дивитись у їхні дорослі очі, коли проходимо повз, коли воліємо не помічати злодюжок, коли кидаємо кілька копійок для вгамування власного сумління, коли рикаємо: “Немає”, “Іди звідси”, “Зараз як дам!”, “Ах ти ж мале…”, коли будуємо паркан, бо це не нами народжені діти, отже — не наші. А вони шукають своєї правди, вершать своє правосуддя. Вони теж будують паркан…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин