“Доки таки ми будемо самі себе терзать!..” · с. 4сторінка оригіналу ↗
ПОЛІТИКА ОЧИМА ЛЮДЕЙ
Слово Просвіти, №28 за 2007 рік
Марта Шокало нічого не дадуть. До власті прийдуть ті самі політики, ті… як їх назвать даже не знаю, щоб не обідилися…” Селян зараз хвилюють не вибори, а те, що немає дощу. Як завжди влітку, люди заклопотані роботою: полють городи, труять колорадських жуків на картоплі, косять сіно. На політиків тут не зважають або ображаються. 47-літній мешканець Мацківець пан Михайло каже, що у політиці розчарувався: “Спасіба Ющенкові, як кажуть, вилікував від цієї хвороби. Перед президентськими виборами такий був накал страстєй: ночами не спали, дивилися телевізор. А зараз він, я считаю, показав, що всі абсолютно політики — це не політики, це — гроші. А прості люди — ноль для них”.
На Сулі
Ще більше зневірилася в політиках пані Тетяна, яку я зустріла на березі річки. Вони з онуком виглядають корову з пасовища: “Дуже жаль за Україну! Пропада — і все! Даже на обрії ніде нічого не світиться, щоб щось було хороше. Віри ніякої! Розчарувалася в усьому!” — емоційно ділиться вона своїми думками. Поруч із нею дві бабусі пасуть гусенят. Одна з них — пенсіонерка пані Людмила — виявилася політичним фанатом. Не пропускає жодного ток-шоу за участю політиків: “Я ото як коли лаюся з ними по телевізору. Кажу: “Не мели ото дурного! Мелеш. Добрі гроші получаєш!” Якби мені хоч оце мільйон за год заробить або хто кинув мільйон за год — та мені б стало на все моє життя, і я хоч би трошки пожила. А то піди в магазін, тільки подивися — хочеться з’їсти, а нема за шо купить, — бідкається баба Люда і переходить до теми виборів. — І вибори не нужні. Хай би воно хтось один був. Так ні — не потягне, мабуть, уже один. Дуже їх багато прихльобників. Каждий біжить на оте крісло, пнеться…” Проти перевиборів і дід Борис: “Вп’ять (знову — ред.) нові вибори, вп’ять візьме більше голосів Янукович. Таке саме буде. Скажуть: “Ми знову не згодні”. Не те, що мені Янукович подобається, просто комусь шось же треба робить. Якби можна так, шоб замінить їх усіх, усіх!!! Незалежно від того, з якої партії. Замінить їх усіх!” “А кого б Ви хотіли бачити у Верховній Раді”, — запитую його. “Молодих талановитих людей”, — відповідає. Зі студентом Сергієм ми йдемо до бару — осередку місцевого нічного життя. Гавкають собаки. “Щось подібне твориться в нашій Верховній Раді”, — жартує Сергій. Він про політику не дуже хоче зі мною говорити. Починає з історії: “Треба Україні нового Богдана Хмельницького. Видно, як люди нещасно живуть. Вони якісь усі в Україні слабохарактерні. Не можуть чітко виразити свою волю. Тому потрібна така людина, яка б змогла підняти патріотичність українців. Людина, у якої дід і прадід були українцями”. Багато з тих, хто тут народився, як і Сергій, поїхали вчитися і працювати до Києва, Полтави чи у сусідній рай-поряд з ідеями про “світле майбутнє” співіснували ті самі люди, звички, способи вирішення проблем, які перейшли зі старого життя. Як і сьогодні. У тому числі й гроші, які залишалися головним аргументом вирішення власних проблем чи то радянськими, чи то українськими, незалежними вже, але все тими ж чиновниками. Радянський чиновник-бюрократ схожий на царського, як наш чиновник — на радянського: спадковість паразитів, виявляється, не так легко перервати. У новітню пору, як і в часи М. Гоголя, хабар (гроші, подарунок, гостинець) зрощується з посадою — нехай невеликою, нехай незначною, але яка дозволяла б “вирішувати питання”. Це чудово показав М. Булгаков у “Майстрі й Маргариті”. І в період “розгорнутого будівництва комунізму” тема хабара не перестала бути актуальною. Навпаки, вона стала зрозумілою і звичною. Суспільство чітко розрахувало людські потреби, виробило закони, встановило вартість соціальних,
центр Лубни. Село потроху вимирає і перетворюється на пустку. Молодь, яку зустрічаю в барі, відмовляється говорити про сварки у владі. На мої питання віджартовуються або сором’язливо мовчать. Хтось каже, що їм це набридло. “Мені якби якась одна людина була. І все. Не треба, щоб їх було штук тридцять-двадцять. Вони по-любому будуть биться. По-любому!” — нарешті після довгих умовлянь ділиться думками продавець Оля. Не слідкує за тим, що відбувається у верхах, і пенсіонерка Катерина Яківна. Знає хіби що Ющенка та Януковича, до яких вона однаково байдужа. Як і до позачергових виборів. “А чого шо воно вп’ять оті вибори? — питає мене баба Катя. — Вже ж вони недавно були, а це вп’ять. Мені вони всі однакові, хай сидять — які є, такі й хай. Хай миряться. Хай їм абищо. Вони за свої кармани — не за нас. Хай як хочуть. Шо ж ти зробиш? Ми їм однак ладу не дамо. Вони нас і не послухають. Вони самі собі і будуть там гризтися. Якби хоч цього не забрали, аби ото їсти хоч було за шо купить. Оті канхвети, кажу, якби ж таки здешевили. Господи милостивий! Канхвета не можна купить. Таки ж ранше було на копійки підеш та набереш, а тепер сто грам — дві гривні, а якщо добріші, то й дорожче”, — бідкається баба Катя. На відміну від більшості мацківчан, які або критикують Президента, або за звичкою підтримують комуністів, або сварять усіх, довіра до культурних, політичних послуг. Але на питання про ціну правди, щастя, душевного комфорту, думки, бажання жодний державний указ чи закон відповіді не дає. І тут у жорстко ієрархізованому, здавалося б, безальтернативно структурованому світі з’являється людина, яка вміло трактує норми забороненого й дозволеного. І виявляється, що в цьому законному світі, який пригнічує особистість, позбавляє її надії, немає нічого неможливого — кожне бажання здійсненне. Чиновник “у межах розумного” виконує все, не вступаючи в суперечність із караючим і грізним законом. Він — своєрідний “добрий дядя”, він нікчемний, але всемогутній, він не пригнічує чужої волі, а пропонує красивий вихід із будь-якої ситуації. Це безсловесний адвокат бажань і потреб. Хабарник — це людина, завдяки якій можна безкарно ігнорувати жорсткі правила суспільних домовленостей. Література XIX й XX століть в Ук-
Сільська молодь
Ніна Макарівна української влади ще збереглася у пенсіонерки Ніни Макарівни. Це для села рідкість. Пані Ніна вже багато років підтримує Віктора Ющенка, ще відтоді, як він був в уряді. Тоді у селі перестали вимикати світло. Цим він їй і запам’ятався. Тепер Ніна Макарівна Ющенка жаліє: “Я наслухалася, як-таки критікують цього бідного Ющенка. Я вже його жалію не як Президента, а як людину. Як тіки яка сесія, так і критікують його з усієї сили. А самі наоборот хуже роблять, он як. Чи вибори, та вже на один лад воно буде. Отак уже треба зробить. Доки таки ми будемо самі себе терзать! А може, воно після виборів шо й получчає? Ну, будемо бачить. Якшо я доживу, бо я можу і ляпнуть (померти — ред.), та й нема. Та без мене, мабуть же, обійдуться вибори”, — сміється 81-річна бабуся.
раїні досить серйозно розмірковувала про честь і гідність людини та про можливості позбавити суспільство комплексу хабара й хабарництва. Потрібно віддати належне, що частина суспільства все-таки вірила у можливість подолання подібного феномену. У всякому випадку, хабар вважався здебільшого ганебним явищем. Проте в останні десятиліття хабар і корупцію стали розуміти як аналог ринкової економіки. Вони стали закономірним і необхідним явищем, як сонце й хмари, день і ніч, закон чи його відсутність. Хабарі гроші стали єдиним поняттям, а розмови про честь і гідність, як і засудження хабарництва, словесним ритуалом, як і недавні промови про комунізм, партію й комсомол та нинішні — про національні ідеали й національні інтереси. Тільки моральна зрілість громади, в якої слово не розходиться з ділом, зможе звільнитися від паразитського визиску й фарисейства.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
