Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Коли життя заганяє епоху в глухий кут, великі митці заново відкривають їй правду”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

ЧАС І ПРОСТІР

Слово Просвіти, №28 за 2007 рік

Малюнок О. Євтушенка нити й маленької зали поціновувачами цього жанру, навіть і на доброчинних безкоштовних концертах. Я буваю на подібних зустрічах у Будинку актора чи в Будинку вчених. Досі пам’ятаю, як одного разу відчув пекучий сором за тих, хто не вважав для себе за потребу зустрітися зі справжнім народним артистом — автором опер і балетів, симфоній і камерних творів, навіть на ювілеї цього славетного українського композитора, хоча за вхід на цей захід не треба було сплачувати зовсім. Я ніколи не заперечував людського потягу до присолених і приперчених жартів, комедіантства і гротеску, навіть до яскравого стьобу, зі студентських років постійно брав участь у різних “капусняках” і не цурався того ніколи згодом. Але ж не можна на цьому веселому вінегреті тримати щодня всю структуру маскультури, точніше — повсякденно заступати нею справжню культуру, витискувати її зі сцен, екранів, радіохвиль і книжкових полиць! Я вже не веду мови про нищення не без владної допомоги (ідеться про Україну, бо не у всіх державах відбувається подібне) мережі книготоргівлі взагалі, чи зокрема про ті популярні книгарні, які зуміли пристосуватися до ринкових умов і до недавнього часу частково задовольняли людський попит на добротну українську книжку в центрі Києва, проте були переобладнані на продаж всілякого ширпотребу. Дивує й обурює, бо на Хрещатику і поруч нього для того асортименту з ганчір’я та косметики збудовано за останній час торгових площ у десятки тисяч разів більше, ніж було злиденних квадратних метрів у закритих нині книгарнях лише на Хрещатику: “Мистецтво”, “Кобзар”, “Поезія”, “Зміна” тощо. Можливо, не доживе до виходу цієї статті леґендарна книгарня письменників “Сяйво”, залишаться (може бути) на згадку про неї лише меморіяльні дошки видатним письменникам на стінах того будинку, де книгарня ще намагається вдовольняти попит на українську книжку не лише киян. Але нині на неї задивилися друзі й родаки одного відомого новонаверненого псевдохристиянина. На превеликий жаль, стрімко скорочується аудиторія не тільки слухачів клясичної музики, цінителів високої поезії, а й народного мистецтва. Подекуди знаходяться меценати ів Україні для видання поетичних книжок чи підтримки фольклорних колективів, але це скорше є винятками на загальному тлі суцільної деґрадації. Хто може бути настільки зацікавленим у дебілізації народів, що навіть щедро фінансує деґрадаційні процеси, які мають перетворити народи на населення? Невже мають під собою якесь близьке до правди підґрунтя ті кінострічки, здебільшого американські жахливі фентезі, в яких автори лякають, що нікуди вже не дітися “гомо сапієнсам”, бо хочуть таким чином підкорити чи й зовсім знищити нинішню людську цивілізацію підступні й кровозажерливі прибульці з далеких невідомих ґалактик або з інших часових чи просторових вимірів? І що, такі стрічки теж фінансують аґенти злющих кровожерних гуманоїдів? Треба спробувати щось робити, а не лише сперечатися з причин мого (і далеко не лише мого!) песимізму. Болить скрізь — у голодних країнах, де люди масово вмирають від нестачі харчів, і в тих багатих державах, де репають громадяни вже від переїдання. Деґрадують водночас різні народи і від злиднів, і від надлишку розкошів, але в усіх кінцях, по всіх закутках спільного дому — планети Земля. Скрізь, а мені більше болить своє у своїм закутку, де найбільше сьогоденна ситуація вимагає рішучих дій від кожного, волає до створення єдиного фронту для інтелектуального виживання народу. І почати робити щось реальніше, ніж красиві балачки, навіть ідучи на протистояння з владою, рідними скоробагатьками чи з якимись “аґентами прибульців”. Нема своєї мови, своєї культури — нема народу. Чи я насправді навигадував і насмикав із повсякдення забагато жахів і недоречностей? Невже приречено і байдуже всі чекають кінця нашого світу від всеохопного потопу сірятини? І чим урешті-решт можна заспокоїти збентежену теперішнім станом і рівнем культури людину? Може, тим, що є чималий гурт однодумців, які знають, що і як робити? Але ж вони майже кожен лише сам по собі. І величну молитву “Боже, нам єдність подай!” співає кожен сам один подумки, але на чотири голоси і без бажання почути сусіда-однодумця. Хто зуміє їх зібрати під єдиний прапор для порятунку самих себе? А поки що лишається зі мною обнадійлива думка з давнього мого вірша: “…сумна самотність втраченого раю й забутих приписів і заповітів — а може, ще Господь якусь надію має — для чогось Він посіяв нас у цьому Світі…”

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин